Уку Агустін

Уку народилася в Сукабумі, Західна Ява, 19 серпня 1976 року в суворій мусульманській родині. У дитинстві шість років навчалася в ісламській школі-інтернаті Даруннаджах в Джакарті; відокремлена від зовнішнього світу, вона відчула шок, коли дізналася, що багато жінок у її рідному місті працюють повіями[1]. Це відкриття призвело до того, що вона стала більш критично ставитися до навколишнього світу і зацікавилася журналістикою. Пізніше Уку вступила до Джакартського ісламського державного університету. [2]

Після закінчення навчання Уку почала працювати з друкованими засобами масової інформації [2]. Працювала у журналі Pantau, опублікувала декілька коротких оповідань та статей в інших медіа. [3] Незадоволена відсутністю можливостей для написання творів, в яких піднімаються соціальні питання, вона пізніше перейшла на аудіовізуальні засоби масової інформації [2]. Вона також вказала на значну кількість редагувань, яких її твори зазнали, зазначивши, що "завжди здавалося, що існує широкий простір між реальністю, яка сталася, та "реальністю", про яку повідомлялося".[3]

Уку стала активно писати. У 2003 році вона опублікувала п'ять дитячих книг, присвячених ісламу. [4] Вона також написала новелу під назвою "Лелакі янг Менетас ди Тубухку" ("Людина, що вилупилася всередині мого тіла"), яку включила до збірки оповідань про лесбійок Вечір у Парижі. Книга також включала розповіді Клари Нг, Сено Гуміри Аджидарми та Агуса Нура. [5]

Перший документальний фільм Уку назвала «Прамоедя: Остання глава». [3] У 2005 році Уку створила 28-хвилинний документальний фільм Смерть у Джакарті. [2] Це фільм про бідних людей та їх відношення до смерті коханих. Уку на фільм надихнули спостереження під час відвідування Громадського кладовища Утан-Каю в Східній Джакарті. Фільм був створений за сценарієм, який став одним із чотирьох фіналістів конкурсу розвитку сценаріїв міжнародного кінофестивалю в Джакарті. Уку отримала винагороду Rp. 25 млн (3000 доларів США) призових і камеру у подарунок; це була її перша професійна камера. [6] У квітні того ж року вона випустила збірку оповідань Калау Канакар ( Якщо Калакар? ). [7]

Наступний її фільм, Рагатье Анак (Заради дітей), розповів про життя двох повій на кладовищі в Тулунгагун, Східна Ява. [2] Документальний фільм був включений у «Пертарухан» («Стейк» ) — збірку творів, створену Фондом Каляни Шири. [8] У серпні 2006 року Уку випустила збірку коротких оповідань «Dunia di Kepala Alice» (Світ у голові Аліси) та роман Being Ing.[7] Внаслідок поширення документального фільму Рагатье Анак 4 червня 2009 року місцева адміністрація Тулунгагун закрила район з проституцією. У відповідь Уку сказала, що шкодує про це рішення. [9]

Продюсером наступного її документального фільму «Конспірасі Хенінг» (Мовчазна змова ) була Ніа Діната. Свою назву фільм отримав від заяви Картоно Мохамада, колишнього керівника Індонезійської асоціації лікарів, що "мовчазна змова" призвела до того, що правила охорони здоров'я по суті є невиконуваними. [10] У повнометражному фільмі, першому для Уку, досліджено проблеми охорони здоров’я в Індонезії, простежене життя трьох людей: двох, які постраждали від непрацездатності, та бідного чоловіка без доступу до медичної допомоги. [10] [8]

У 2011 році Уку знову співпрацювала з Дінатою у документальному фільмі про традиційний текстильний батик Batik: Our Love Story. [11] Діната керувала, а Уку виконувала функції сценариста. [11] У вересні 2011 року Уку працювала над трьома документальними фільмами:

• Стукнути двері про індонезійський законопроект щодо публічної інформації;
• Дякую, що любите мене про вирубування лісів в Індонезії;
• Куди ти пішла моя любов про жертв викрадення. [3]

Завдяки програмі Cipta Media Bersama, що керується Фондом Ford у співпраці з кількома іншими групами, у листопаді 2011 року Уку отримала грант у розмірі 700 млн. індонезійських рупій (100 000 доларів США) на створення нового фільму. [12] Фільм під назвою Тідак Бермула [дан Тідак Берахір] денган Беріта (Не починається [і не закінчується] новинами] ) порівнює особливості преси під час смерті колишнього президента Сухарто та ЗМІ у 2012 році; намагався пролити світло на проблеми, з якими стикається преса в обидва періоди, та сприяти медіаграмотності. [12]

Ісламські дитячі книги займають значну частину творчості Уку. [4]

Іка Крісмантарі, пишучи для The Jakarta Post, зазначає, що Уку прагне вирішувати "складні" теми, такі як соціальна несправедливість, охорона здоров'я та гендерна нерівність у своїх документальних фільмах; [2] гендерна проблематика присутня в більшості її праць. [8] Уку вважає соціальну справедливість та права людини також ключовими темами її робіт. [3]

Уку сподівається, що глядачів вразять умови тяжкого життя, з яким стикаються персонажі фільмів, яких вона називає "натхненними". [2] У вересні 2011 року вона заявила, що вважає найкращими своїми роботами Смерть у Джакарті, Рагатье Анак та Конспірасі Хенінг. Багато її документальних фільмів розповсюджуються в Інтернеті. [3]

Крісмантарі описує Уку як "одну з найкращих режисерок документального кіно Індонезії". [8]

Уку була однією з переможців конкурсу розробок сценаріїв Міжнародного кінофестивалю в Джакарті у 2005 році, що дозволило їй зняти Смерть у Джакарті. [6] Пертарухан, що містить її документальний фільм "Рагатье Анак", був показаний у розділі "Панорама" Берлінського міжнародного кінофестивалю у 2009 році; разом із Ласкаром Пелангі (також показаний у тому році) це був перший індонезійський фільм, показаний у Панорамі. Уку поїхала на показ фільмів до Берліна з Дінатою. [13]

Крісмантарі описує Уку як "маленьку жінку, яка може витримати сильний удар", зважаючи на зріст Уку (1,55 м) і сильний розум. [2]

• Прамоедя: Останній розділ (2006)
• Смерть у Джакарті (2006)
• Дев'ять життів жінки (2007)
• Жінки з розрізом (2008)
• Незакінчений (2008)
• Ragat'e Anak ( Заради дітей ; 2008)
• Waktu itu, Januari 2008: Sebuah Catatan Kaki ( Тоді, січень 2008: Зноска ; 2009)
• Конспірасі Хенінг ( Мовчазна змова ; 2010)

Виноски

Бібліографія

• Ucu Agustin на сайті IMDb (англ.)