Харківська область (ЗСПР)

На вищому щаблі цивільної ієрархії в області перебував головноначальницький. Цю посаду обіймав генерал, який командував арміями в даному регіоні. По колу обов'язків він виконував дореволюційні посади генерал-губернатора і командувача військами округу. У Харківській області цей пост займав з 25 червня по 8 грудня 1919 командувач Добровольчої армії генерал-лейтенант В. З. Май-Маєвський. Офіційно його посада іменувалася «Головноначальницький в Харківській області». Штаб-квартира Май-Маєвського перебувала в Будинку дворянського зібрання на Миколаївській площі (нинішній площі Конституції). При головноначальницькому перебували ради представників відомств і помічник з цивільної частини. На пост помічника був призначений генерал-майор М. М. Бутчік.[9]

У кожній губернії, яка існувала у складі області, затверджувався губернатор. Губернатор в межах своєї губернії користувався тими ж повноваженнями, що й головноначальник в області. Губернатором Харківської губернії було призначено Богдановича,[10] Катеринославської — Щетиніна,[3] Полтавської — генерала Ейлера, а з 19 серпня 1919 генерал Старицький.[11]

У вересні 1919 року почалася широка підготовка до виборів у Харківську міську думу.[12] У жовтні 1919 року Дума була обрана, до її складу потрапили представники таких партій і блоків як безпартійно-ділова група, кадети та прогресисти, а також кілька українських демократів. Головою Харківської думи був обраний М. М. Салтиков.

Функції поліції в області при білих виконувала державна варта. Вона поділялась на військову та цивільну. Військове відомство варти ділилося на три розряди: офіцери варти, військові чиновники і стражники. Офіцерський корпус Варти формувався з числа офіцерів військових частин та установ Військового та Морського управлінь, а також з числа офіцерів із запасу і відставки, як виняток - з цивільних осіб. Такі посадові особи іменувалися, як і до революції, військовими чиновниками. Зараховані до Державної варти на посади начальників або їх помічників у містах і районах міст, а також у міських ділянках та сільських волостях (пристави) набували статус військових чиновників Державної варти. Стражниками ставали добровольці або мобілізовані солдати. Цивільне відомство включало в себе кримінально-розшукові управління, кримінальні та експертні відділи, канцелярію та інші допоміжні установи. У них служили цивільні чиновники.[13] Командиром державної варти в Харківській області був генерал Тиновський.[14]

Біла влада в прифронтових містах створювала військові комендатури. У Харкові військова комендатура почала роботу з перших днів після взяття міста в червні 1919 року. Комендантом Харкова з червня 1919 року було призначено генерал-майора А. І. Шевченко, потім комендантом став командир дроздовців генерал В. К. Віктовський,[12] з 14 листопада до 12 грудня цей пост займав дроздовець полковник В. А.Руммель.[15] Харківська комендатура розташовувалася в будівлі готелю «Метрополь».

Також у Харкові працювали військові спецслужби. Вони формувалися на основі білогвардійського підпілля і різних агентів, що діяли ще за часів радянської влади.До приходу білих в місто у підпіллі існував Харківський центр, очолюваний полковником А. М. Двигубським і лейтенантом Чорноморського флоту П. С. Колтипіним-Любським. Після заняття міста білими Двигубський прийняв посаду начальника Харківського розвідувального відділення Штабу ЗСПР.[16][17] Історик Ю. Рябуха пише, що незважаючи на недоліки організації, багато операцій контррозвідки проводилися досить успішно і особливо виділяє чотирьохкратну ліквідацію всіх радянських підпільних комітетів у Харкові в серпні-жовтні 1919 року.[18][19]

Відразу ж після вступу в Харківську область білогвардійська адміністрація заявила про свій намір позитивно вирішити земельне і робоче питання, відновити правовий порядок, який гарантує громадянські свободи, в тому числі і свободу совісті, ввести обласну автономію і широке місцеве самоврядування. [[20]

Плакат «За единую Россию»

При вступі на територію Харківської області ставлення ЗСПР до земельного питання базувалося на земельній декларації, складеної Н. Астровим, відкоректованої А. Денікіним і опублікованій 5 квітня 1919 року. Основний сенс декларації полягав у проголошенні принципу примусового відчуження поміщицьких земель за викуп. Для вироблення на основі декларації земельного закону була створена комісія на чолі з начальником управління землеробства В. Колокольцева, яка в липні 1919 року подала законопроект, згідно з яким відчуженню підлягала поміщицька земля яка включала землі вище встановленої норми (від 300 до 500 десятин залежно від місцевості), і тільки через три роки після встановлення по всій Росії громадянського миру. Денікін відкинув такий проект як реакційний, відправив В. Колокольцева у відставку, після чого була створена нова земельна комісія на чолі з начальником управління юстиції В. Челіщевим. 10 вересня 1919 Денікін отримав телеграму Колчака, в якій той повідомляв, що «загальне керівництво земельною політикою належить російському уряду». Це означало, що вся подальша робота В. Челіщева з вироблення аграрної програми носила чисто формальний характер. Тим не менш, в середині листопада 1919 року комісія виробила новий земельний проект, згідно з якими вирішувалися добровільні угоди з викупу землі у поміщиків, а примусове відчуження вводилося через два роки і стосувалося наділів більшої величини від 150 до 400 десятин (залежно від місцевості), максимальні норми для покупців землі були встановлені від 9 до 45 десятин (на півночі). Але, буквально через місяць після появи цього земельного проекту військовий контроль ЗСПР над Харківською областю був втрачений.[21]

Біла влада в певній мірі йшла назустріч селянам, легалізувавши їх самозахоплення земель. Особлива нарада влітку 1919 року прийняла Закон «Про збір урожаю», згідно з яким, урожай залишався за тим, хто посіяв його, при цьому з виплатою оренди власнику землі в розмірі 1/3 хліба 1/2 трав і 1/6 коренеплодів. «Закон про посіви» на 1919-1920 роки ставив фактичним власникам землі (загарбникам) задачі орати і сіяти, обіцяючи «забезпечити інтереси сіячів при зборі врожаю». Закон про оренду надавав цим же особам продовжувати користування нею на 1920 рік «за угодою і без угоди» (тобто самозагарбникам). Але, на тлі необхідності обов'язкового викупу землі селянами , рано чи пізно всі ці тимчасові заходи істотно втрачали привабливість для селян Харківської області.[22]

Крім цього, для забезпечення продовольством наступаючих частин ЗСПР в серпні 1919 року А. Денікін ввів спеціальну хлібну повинність у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини селянського наділу. Фактично цей хліб забирався у селян даром, так як квитанції, які за нього видавались, були простими клаптиками паперу. Будь-яка затримка поставок сільськогосподарської продукції викликала репресії з боку військових.[22]

Крім денікінських продовольчих команд змусити селян платити намагалися колишні великі землевласники ,які повернулися з частинами ЗСПР.Повернувшись у свої садиби, поміщики змушували селян працювати безкоштовно, накладаючи на них контрибуції. У Кременчуцькому повіті поміщики за відмову селян працювати на поміщицьких полях, збирати і звозити урожай, наклали на жителів сіл Миколаївка, Манжелеївка і хутору Карамажновського контрибуцію в розмірі 800000 рублів.[23] Все це вело до селянських виступів, які зривали денікінцям заготівлі продовольства, що безпосередньо відбилося на армії ЗСПР і викликало голод у містах. Денікін, прагнучи відновити довіру до своєї влади, незважаючи на те, що план хлібопоставок не був виконаний, розпорядився знизити в містах ціни на хліб.[22] Земельне питання білій владі в Харківській області позитивно вирішити не вдалося.

Відділення ОСВАГ (білогвардійського органу пропаганди та агітації) у Харкові було одним з найбільш численних і активних на Півдні Росії. У Харківському відділенні ОСВАГа одних тільки розповсюджувачів агітаційної літератури,які розвозили її по губерніях нараховувалось 100 осіб. Крім того, в його складі було три спеціальні агітаційних поїзда, які мали кіноустановки, бібліотеки та ін [24]

Плакат «Щасливий робочий в Совдепії»

На початку липня 1919 року командир 1-го Армійського корпусу генерал А. Кутєпов оголосив у Харківській області наказ, згідно з яким мобілізації підлягали: штаб-офіцери до 50-річного віку, обер-офіцери, юнкери, підпрапорщика, надстрокові, унтер-офіцери, учні, однолітки яких покликані на військову службу та інші громадяни, в тому числі викладачі до 35-річного віку. Мобілізації підлягали також всі полонені червоноармійці, які не перебували у більшовицькій партії і колишні офіцери, які служили у Червоній армії і не були комуністами. Для посилення Добровольчої армії в Харківській області білогвардійці проводили мобілізації серед робітників харківських заводів, яких відправляли на різні ділянки фронту, в першу чергу на Богодухівський фронт.[33]

У Харкові мобілізаційним шляхом було сформовано до кінця серпня 1919 3-й Корниловский ударний полк, який згодом брав участь у походах на Москву.