Чорний Петро Павлович

Чорний Петро Павлович (18 липня 1920 року, УРСР, хутір Савченківський Близнюківського району Харківської області[1] — с. Піщаний Брід Добровеличківського району Кіровоградської області) — вчитель, інженер залізничного транспорту, дисидент.

Біографія

Учасник Великої Вітчизняної війни, служив у Радянській Армії з квітня 1944 року по листопад 1945 року, нагороджений медалями «За відвагу», «За взяття Берліна» та іншими. По закінченні війни працював учителем математики у Гнатівській і Піщанобрідській школах[2], пізніше інспектором райвно Піщанобрідського району, з 1962 по 1977 рік — інженером у вагонному депо станції Помічна Одеської залізниці.

Діяльність

Починаючи із 1974 року писав листи-відгуки на публікації чи книжки, що тоді виходили. Свої листи надсилав до редакцій газет і журналів, вищих навчальних закладів, видавництв. Листи надсилав з Києва, Кіровограда, Помічної, Новоукраїнки, тому КДБ не відразу вдалось виявити автора листів. У лютому 1979 року надіслав до Інституту історії академії наук УРСР «Декларацію». У відгуку на книгу Ю.Жукова «Суспільство без майбутнього», що мала на меті таврувати як капіталізм, так і капіталістичний спосіб виробництва, П.Чорний прийшов до парадоксального висновку: країни світу стають ворогами не позицій ідеології, а з точки зору інтересів держав та національностей. Наголошував на тому, що соціалістична економіка значно відстає від капіталістичної, навіть в умовах не найбільш розвинених країн. Оперуючи даними з матеріалів пленумів ЦК КПРС та ЦСУ, підкреслював, що ефективне керівництво економікою СРСР з єдиного центру неможливе. У листі до Сергія Бондарчука аналізував поняття «дисидентство», не вважаючи їх ворогами радянської влади, тому що вони не мають на меті повалення радянської влади, а вимагають для кожного громадянина права бути активним членом суспільства.[lower-alpha 1]

У своїх листах звертав увагу на національне питання, зокрема на денаціоналізацію та витіснення українства з усіх сфер суспільного життя, вважав, що наслідками денаціоналізації може стати деморалізація.[lower-alpha 2]

Арешт і ув'язнення

Заарештували П.Чорного 7 линя 1979 року. Вирок винесений Кіровоградським обласним судом 31 січня 1980 року відповідно до статті 62 ч.1 Карного Кодексу УРСР до 6 роківпозбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму без заслання і подання до Президії Верховної Ради СРСР про позбавлення всіх медалей. Покарання відбував у таборі для політичних ВС-389/36, розташованому у с. Кучино на Пермщині. Сусідом П.Чорного по табірному бараку був відомий правозахисник і громадський діяч Мирослав Маринович[lower-alpha 3]

Останні роки життя

Після повернення із ув'язнення продовжив займатися наукою, намагався довести теорему Ферма, надсилав свої дописи у наукові журнали. Папка з його розрахунками зникла під час похорону. До реабілітації не дожив півроку. Похований у селі Піщаний Брід Добровеличківського району Кіровоградської області.

Дослідження долі Петра Чорного

На початку 90-х років кіровоградський письменник Василь Бондар знайшов справу П.Чорного в архіві обласного управління КДБ. У вересні 2007 року на залізничній станції Помічна було відкрито пам'ятний знак на честь Петра Павловича Чорного. Ініціатором відкриття став керівник Помічнянського відділка залізниці Микола Антошик.[2]

Коментарі
  1. «Для того щоб держава нормально функціонувала, щоб ритмічно працювала економіка, щоб керівники своїми невмілими хибними діями не довели її до катастрофи, народ країни повинен здійснювати контроль за діями своїх керманичів, у тому числі і найвищих. Цей контроль мусить бути присутнім завжди, бо коли він слабне, втрачається, така держава нівелюється, губить свою незалежність. І якщо суспільство не знаходить в собі сили докорінно зміцнити свій контроль за адміністрацією, може загинути зовсім».[2]
  2. «І коли говорять, що українці — поганий народ, недружний, підлий, безхарактерний, то це не його вина, а його біда. Бо яким же він має бути після кількох століть колоніального рабства? Колонізатори — монгольські, литовські, польські, московські — тільки тим і займалися, що розкладали, деморалізовували наш народ. Так їм легше було тримати нас у покорі. І не ремствувати на це треба, а працювати над розвитком української національної самосвідомості як важелем, що ним можна врятуватися».[2]
  3. «У 80-ті роки табір для політичних ВС-389/36, розташований у с. Кучино, на Пермщині, жив тими ж надіями, що й у роках 70-х. Мене особисто утримували в цьому таборі з 1978 року як „особливо небезпечного державного злочинця“, злочин котрого полягав у членстві в Українській Гельсінській групі, яку в 1976 році організував і очолив письменник Микола Руденко і яка взяла на себе виключно правозахисні функції. Природно, що я з подвійною надією чекав вісток з України. Одного дня з'являється в нашому таборі новий бранець українського КДБ — Петро Павлович Чорний. Розпитуємо, хто й звідкіля. І вже після першої короткої інформації хапаємося за голови: це ж до якого абсурду треба державі дійти, щоб таку людину засудити як „особливо небезпечного“!.. Не політичний діяч, і не член підпілля, не ворог державі, і не ворог народу. Якщо взагалі можна те слово припасувати до Петра Чорного, то був він ворогом лише брехні. Бо любив правду, точні слова і визначення, адже був інженером за фахом і звик до лаконічності формул. Але саме в пошуку точного діагнозу недуги суспільства і вбачали страшний кримінал тодішні можновладці. Ніякої організації довкруг себе не творив, нікого нікуди не втягував. Просто жив собі в селі з поетичною назвою Піщаний Брід чесний чоловік, достатньо мужній, щоб мати свою власну життєву позицію. І занадто порядний, щоб дивитися на суспільне зло і мовчати. Після суду над Петром Павловичем якийсь меткий чекіст, напевно, причепив собі ще одну зірочку на погони „за революционную бдительность“, а сам арештант, тяжко хворий на серцеву недугу, розпочав свій нелегкий табірний шлях. Для нього це теж була боротьба, але не з табірною адміністрацією, і не з системою, а за власне виживання. Наші ліжка стояли в баракові поруч, і я можу засвідчити, якими виснажливими зусиллями давався йому кожен табірний день. Не завжди знаходилися потрібні ліки, що моментально ставило його на межу смерті. А про те, чи відповідав суворий табірний режим потребам його здоров'я, годі й говорити. Звичайно, брати участь у наших голодуваннях, страйках та інших акціях протесту Петро Чорний не міг просто фізично. Але свій фронт протистояння він все-таки тримав. У нашій зоні не було жодного випадку, щоб табірні чекісти не схиляли в'язнів до співпраці, або, м'якше сказати, до інформаторства. Та тяжко хворий Петро Павлович вистояв — і залишився людиною. Був Петро Павлович надійним табірним товаришем, скромною і глибоко порядною людиною, а ще — цікавим співбесідником. Табір у ті часи взагалі збирав неординарних людей, у яких можна було багато чого навчитися. Для багатьох це був другий університет. Найцікавішими для Петра Павловича були наукові дискусії, хоч мав він свою оригінальну думку і про поезію, і про суспільні процеси. Наші з ним погляди й переконання, ясна річ, збігалися не завжди. Ми були людьми різних поколінь і різного життєвого досвіду, але це нам не заважало спілкуватися».[2]

Примітки
  1. https://nekropole.info/en/Petr-Chernij-503251e6d4e3f
  2. «Особливо небезпечний державний злочинець». gazeta.dt.ua. 23 листопада 2007.

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.