Швець Василь Степанович

У 1912 році сім'я Швеців із Іванкова виїхала на Алтай та повернулась у 1916 році. Оселилися в невеличкій хатинці на краю села, на вулиці, яку назвали Гусівкою. І тут 17 січня 1918 року народився найменший син Василько. Свою вулицю Василь Степанович згадує у вірші «Гусівка».

Із спогадів родичів Василя Степановича відомо, що сім'я його була багатодітною, батьки мали аж семеро дітей, але жили не в бідності, були добрими, роботящими людьми. Односельчани їх поважали й шанували. Дід його був волосним писарем, а це посада на той час неабияка. Батько — Степан Федорович був хліборобом, мати — Василина Іванівна, добра щедра жінка. Худорлява, але сильна духом, витривала. Була богомольною, ходила до Київської лаври, на храм. Хвалилася, що ноги не болять, бо побалакала з Богом. Значно пізніше у вірші «Василино Іванівно, мамо» поет з любов'ю і теплотою згадує свою матусю.

А ще з розповідей людей, які знали поета, відомо, що у дитинстві він був, як і всі діти: пустував, любив ласувати гречаними млинцями, які пекла мама Василина. Його, як найменшого, особливо всі любили, пестили й пробачали всі бешкети. Його односельчанин Іван Олексійович Пархоменко написав вірш саме про дитинство Василя Швеця. Старі люди в селі розповідають, що Василь Степанович з дитинства був допитливим, кмітливим. Батько привчав його поважати землю, любити рідну природу та берегти її. Все його дитинство пройшло під шум верб на рідній Гусівці, через дивовижний світ пісень, які гарно співала мати і старші сестри.

Навчався у Ржищівській педагогічній школі, в Харківському політехнічному технікумі. 1941 року закінчив Київський педінститут.

Підготував до друку свою першу книгу, але вона так і не побачила світ, під час війни згоріла у вогні разом з видавництвом.

Брав участь у Німецько-радянській війна. Попервах був артилеристом, після поранення — кореспондентом військових газет. Творчість Василя Швеця, яка стосується теми війни, є основою всього творчого доробку. Навіть у книгах, виданих через 20, 30 років після закінчення війни, поет весь час повертається до фронтових випробувань, які не зломили волю захисників Вітчизни. У своїх творах він показує патріотизм, самовідданість людей, які навічно ввійшли в пам'ять і серце поета. Вони стали для нього своєрідним духовним мірилом, за допомогою якого визначається моральна гідність людини.

Друкувати поезії почав 1937 року. 1944 року став членом Спілки письменників. Перша збірка поезій «Добрий ранок, Україно!» з'явилася 1945 року. Поет-фронтовик плідно працював у руслі фронтової лірики, фіксуючи для нащадків найточніші деталі й переживання спізнаного на передовій лихоліття. Окремими виданнями вийшли такі оригінальні та вибрані твори: «Лірика» (1949), «Схід сонця» та «Світання» (обидві — 1950), «Вірні друзі» (1952), «Веселка» /(1956), «Неспокійне літо» (1959), «Зелена рута» та «Багнет — у землю!» (1960), «Кроки і роки» (1962), «Двобій» (1965), «Межень» (1969), «Живе намисто» (1971), «Віднайдений зошит» (1975), Твори у 2-х томах (1978), «Сподівання» (1984), «Листи в окопи» (Повість у новелах) (1985). Василь Швець відзначений преміями імені Володимира Сосюри (1982) та імені Павла Тичини «Чуття єдиної родини» (1988).

Коли читаєш твори Василя Швеця, помічаєш, що величезна кількість його творчого доробку пов'язана з його селом Іванковом, з Бориспільщиною, з людьми, з якими його зводила доля. Це «маленька  Батьківщина» поета. Але, як бачимо, любов до цієї «Батьківщини» не огороджує митця від іншого світу, вона органічно зливається з великою любов'ю до всього краю, до рідної України.

Що характерне  для поетичної творчості Василя Швеця — це ритмо-мелодика його віршів. Адже відомо, що не кожен поет може похвалитися, що його поезії стали піснями. Як говорять фахівці, багато поезій В. Швеця дуже мелодійні і самі просяться на музику.

У Василя Швеця, крім віршів, є ще й більше десятка прекрасних поем. Крім того, останньою з йог творчого доробку вийшла книга спогадів під назвою «Тайнопис». Це досить об'ємна і цікава книга. Велика частина її присвячена спогадам про Павла Тичину, Максима Рильського, Остапа Вишню та багатьом іншим письменникам — друзям, саме з цими письменниками Василь Швець був у міцних дружніх стосунках, вони часто полювали на Іванківських болотах та озерах, ночували разом в Іванкові. Саме їм, своїм друзям, колегам по паперу поет присвятив багато поезій із свого творчого доробку.

Помер «найземніший», як сам він себе назвав, поет на сімдесят п'ятому році життя у Києві 1993 року. На будинку, що на вулиці Михайла Коцюбинського, де жив поет, встановлено меморіальну дошку. Лапідарно й точно висловився про Василя Швеця у статті до 90-річчя поета земляк і молодший побратим Петро Засенко: «Він — поет від Бога, воїн — з обов'язку. В обох іпостасях зумів себе виразити повноцінно, бо не шукав обхідних доріг, не сповідував подвійних стандартів. У нашій пам'яті він залишається як образ житньопольової приземленої, але небуденної української сталості — хоча, зберегти себе таким в умовах безнаціональної вакханалії було майже неможливо».

У селі зусиллями Петра Федоровича Зінченка створено музей Василя Швеця.

17 січня 2013 року Василю Швецю виповнилося б 95 років.

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
• Василь Швець

• Швець Василь Степанович // Шевченківська енциклопедія: — Т. 6: Т—Я : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — С. 837.