Ян Болеслав Луцкевич
Ян Болеслав Луцкевич (пол. Jan Bolesław Łuckiewicz, біл. Ян Баляслаў Луцкевіч; 16 травня 1831 — 4 вересня 1895, Мінськ) — капітан Російської імператорської армії, учасник Кримської війни, батько білоруських національних діячів Івана й Антона Луцкевичів.
| Ян Болеслав Луцкевич | |
|---|---|
 | |
| Народився |
16 травня 1831 Російська імперія |
| Помер |
4 вересня 1895 (64 роки) Мінськ, Мінський повіт, Мінська губернія, Російська імперія |
| Поховання |
%252C_mahi%C5%82a.JPG.webp) |
| Громадянство |
 Російська імперія |
| Національність | польська |
| Діяльність | військовослужбовець |
| Знання мов | польська і російська |
| Військове звання | капітан |
| Конфесія | католицтво |
| Батько | Юхим Луцкевич |
| У шлюбі з | Казимира Осецимська, Софія Личковська |
| Діти | Луцькевич Іван Іванович, Луцкевич Антон Іванович |
| Нагороди |
 Орден Святої Анни |
 | |
Біографія
Виходець з давнього, але обіднілого й спольщеного католицького шляхетського роду гербу Новина з Мінщини. Земельних володінь не мав. За бойові заслуги під час оборони Севастополя сподобився орденів святого Георгія і святої Анни та 2 медалей. На війні зазнав поранення й був демобілізований з армії.
У 1860-их роках орендував маєток Тарасевичі в Бобруйському повіті, що належав пану Войниловичу. На цю ж пору припадає знайомство Яна Луцкевича з білоруським поетом Вінцентом Дуніним-Мартинкевичем, з котрим надалі він підтримував приятельські стосунки. Останній, мешкаючи по сусідству в селі Коритне, присвятив йому вірш «Заўтра Спаса, кажуць людзе» (1868). Родина, бодай і польськомовна, не цуралася білорущини; за словами А. Луцкевича, діти «шукали у школі дружби не паничів, а синів мужицьких».
Служив на Лібаво-Роменській залізниці, попервах у Шяуляї, а потім у Лієпаї. Двічі брав шлюб. Уперше обвінчався 24 червня 1874 року з Казимирою Осецимською, у них народились дві доньки: Станіслава (1877—1953) і Марія Алоїза (1876—1914). Пані Казимира померла в 1878 або на початку 1879 при пологах. Передчуваючи відхід з життя, вона попрохала свою подругу Софію Емериківну Личковську взяти під опіку двох доньок, тобто по суті вийти заміж за Яна, що власне і сталось весною 1880.
Нова дружина була дочкою власника невеликого фільварка Ракутівщина — того самого, де в 1911 році гостюватиме Максим Богданович. Жінка дарувала п'ятеро дітей: Ян Герман (Іван; 1881—1919), Вікторія (померла в дитинстві), Антон (1884—1942), Емілія (1886—1974) і Стефан (1889—1947). Останній був названий на честь дядька — Стефана Луцкевича, загиблого учасника Січневого повстання.
Помер у 1895 році в Мінську. Похований на Кальварійському цвинтарі.
Посилання
- Крывіцкі Л. Нельга абысці маўчаннем // Спадчына. — 1991. — № 1. — С. 10-17.
- Сідарэвіч А. М. Сям’я Луцкевічаў: у якіх умовах гадаваліся стваральнікі беларускай незалежнасці // nashaniva.by. — 2014.
- Тамковіч Ю. В. «Належаў да беларускіх гурткоў усюды, дзе такія былі» Малодшы Луцкевіч, брат Антона і Івана // ARCHE. — 2021. — № 2. — С. 32.