Blue Danube (ядерна бомба)

Бомба була виготовлена на основі першого створеного у Великій Британії ядерного вибухового пристрою — плутонієвого вибухового заряду, випробуваного 3 жовтня 1952 року біля островів Монте-Белло в Австралії (операція «Ураган»). Схема заряду була практично ідентична схемі одної з перших серійних американських атомних авіабомб Mk 4 , прийнятої на озброєння в 1949 році. Власне заряд «Блакитний Дунай» з системою детонаторів являв собою сферу діаметром 5 футів (1,52 м). Заряд поміщався у кожух, який був оболонкою бомби та мав аеродинамічну форму. Габарити кожуха були значними: довжина 24 футів 2 дюйми (приблизно 7,8 м), максимальний діаметр 5 футів 2 дюйми (1,62 м), вага — 10 тис. фунтів (4,54 т).[1] Довжина боєприпасу приблизно вдвічі перевищувала довжину аналогічних американських ядерних боєприпасів першого покоління. Однак це давало певний виграш, істотно покращуючи аеродинамічні якості.[2] «Блакитний Дунай» був бомбою вільного падіння. Оперення стабілізатора при розміщенні бомби на носії складалося і розкривалося після скидання.[1]

Бомбардувальник «Вулкан» — один з основних носіїв «Блакитного Дунаю» — з відкритим бомбовим люком 

Перші примірники «Блакитного Дунаю» виготовлялися тільки з плутонієвим зарядом, проте згодом були створені і змішані уран-плутонієві заряди для цього боєприпасу. Проводилися випробування і чисто уранового заряду для «Блакитного Дунаю». Проектна потужність бомби на момент прийняття на озброєння становила 15 кілотонн, але деякі зібрані бомби були розраховані на потужність до 40 кілотонн.[2]

«Блакитний Дунай», як і всі британські ядерні боєприпаси, розробка яких велася в 1950-ті роки, отримала свою назву у відповідності з т. зв. «веселковим кодом», прийнятим у Міністерстві постачання Великої Британії — відомстві, відповідальних до 1959 року за поставку озброєння і техніки збройним силам.

Перші бомби надійшли у ВПС в листопаді 1953 року на базу в Віттерінге поблизу Пітерборо. «Блакитний Дунай» був прийнятий в першу чергу як боєприпас для озброєння нових стратегічних бомбардувальників «Вулкан», «Віктор» і «Велієнт» (так звані V-бомбардувальники). Всі три моделі літаків були обладнані для несення цієї бомби.[3] П'ять екземплярів «Блакитного Дунаю», призначені для випробувань, були розміщені на «Велієнтах». Випробування «Блакитного Дунаю» проводилися двічі — 4 та 11 жовтня 1956 року на полігоні Маралінга в Австралії. Випробовувалися заряди зниженої потужності — 1,5 і 3 кілотонни відповідно. Обидва випробування були скидання бомби з літака; в обох випадках — з бомбардувальника «Велієнт».[2][4]

Бомбардувальник «Велієнт»

По ряду відгуків, бомба виявилася морально застарілою вже на момент прийняття на озброєння.[1] Сучасні джерела підкреслюють, що виробництво «Блакитного Дунаю» з самого початку розглядалося як тимчасова міра, допоки не буде більш досконалих ядерних боєприпасів. До 1958 року було випущено близько 20 одиниць (за іншими даними — 58[5]), після чого виробництво «Блакитного Дунаю» було припинено. Незабаром вона була замінена на більш досконалі і набагато більш потужні авіабомби, насамперед «Ред Бірд», «Вайолет Клаб» і «Єллоу Сан» . Виробництво однієї одиниці «Блакитного Дунаю» обходилося британській скарбниці приблизно в 1 млн. ф. ст..[4] Бомба залишалася на озброєнні до 1962 року.

Кожух «Блакитного Дунаю» використовувався для розміщення термоядерного заряду при створенні першої британської термоядерної авіабомби, випробуваної в 1957 році.[5] Крім того, заряд «Блакитного Дунаю» використовувався в кінці 1950-х років при розробці ядерного фугасу «Блю Пікок», який передбачалося застосовувати британською армією проти радянських військ в Німеччині.[6]

У квітні 2002 року Міністерство оборони Великої Британії опублікувало у відкритому режимі матеріали, що стосуються деталей компонування бомби, а також детальні схеми і креслення. Це викликало серйозний негативний резонанс в ЗМІ і змусило прибрати дану інформацію з громадського доступу[7]

• Blue Steel

• В. Г. Трухановский. Английское ядерное оружие. — М., 1985.