Laissez-faire

Laissez-faire (з фр. «дозвольте робити», МФА: [lɛsefɛʁ] ( прослухати)) — «принцип невтручання» — економічна доктрина, згідно з якою державне втручання в економіку повинне бути мінімальним, зосереджене на захисті людей та їх власності, національній безпеці, та надання обмеженої кількості суспільних благ, таких як дороги.[1] Вперше обґрунтована в роботах економістів фізіократів, та підтримана представниками класичної школи політекономії (зокрема, в праці Адама Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів»). Наразі, прибічників доктрини можна знайти серед лібертаріанців.

Країни за рівнем економічної свободи (2014 рік)

Основним аргументом прихильників даного принципу є твердження про те, що вільна економіка — така саморегульована система, яка сама знаходить ефективну рівновагу, втручання ж держави спотворює отримувані економічними агентами сигнали і ефективна рівновага виявляється недосяжною. Державі відводять роль «нічного сторожа» — встановлення правил взаємодії економічних агентів на ринку і спостереження за їх виконанням, але ніяк не самостійного суб'єкта ринку.

Історія виникнення

Один з перших економістів-фізіократів, який проголосив принцип «Діяти і дозволяти діяти» (faire et laisser faire) був Етьєн Бонно де Кондільяк, а його роботу «Торгівля та уряд, розглянуті у їх взаємному співвідношенні, або Про вигоди вільної торгівлі» (1776) вважають першим маніфіестом вільної торгівлі. Своїми ідеями свободи торгівлі, суб'єктивної теорії цінності Конділяк вплинув на класичну ліберальну економіку й на ідеї Австрійської економічної школи.

Критика

Економісти класичної школи не розкривали процес досягнення економікою рівноважного стану, досліджувався сам стан рівноваги. Саме тоді ж, згідно з павутиноподібною моделлю (яка показує як ринок приходить до стану рівноваги з нерівноважного положення шляхом послідовних ітерацій, змінюючи ціну і кількість) існують такі нерівноважні стани ринку, які не приводять зрештою до рівноваги.[джерело?]

З іншого боку принцип невтручання критикують за деяку асоціальність. У випадках коли в результаті об'єктивних економічних причин різко знижується величина заробітної плати економіка поступово прийде в нову рівновагу, але в ній опиниться менше населення, що пропонує свої руки на ринку праці.[джерело?]

Одним із прикладів негативного впливу принципу laissez-faire є політика британського уряду під час Великого голоду в Ірландії у 1845-52 рр. Тодішній прем'єр-міністр Роберт Піл, остерігаючись, що урядова гуманітарна допомога може негативно вплинути на ринок, обмежив втручання влади скасуванням мита на імпорт пшеничного зерна та зниженням цін на завезену зі США кукурудзу. Це мало допомогло населенню, що масово гинуло від голоду.[2]

Розвиток ідеї

Перша і друга теореми добробуту разом відповідають на найсправедливішу критику в адресу класичної економічної школи і відповідно принципу laissez-faire, тобто був показаний механізм і умови досягнення ефективності за допомогою конкуренції на ринку.

Згодом неокласична наукова школа відштовхнулася від класичного розуміння laissez-faire і зосередилася на вивченні явища "фіаско ринку", тобто сучасна наука вивчає економічні ситуації в яких принцип laissez-faire не можна застосовувати, але у свою чергу цей принцип сам по собі вважається дуже добре вивченим. Крім того неокласична школа вважає принцип laissez-faire ідеальною уявною конструкцією, яка не зустрічається в реальному світі, але яка є базисом, на якому будується мікроекономічна теорія.

Laissez-faire в Україні

В Україні відповідні ідеї стають все більш популярними. Все більше партій включають елементи laissez-faire в свої програми, зокрема: Cлуга народу (до листопада 2019)[3], Європейська Солідарність[4], Голос[5], Демократична Сокира[6], 5.10[7] та деякі інші.

Посилання
  1. «The Blackwell Encyclopaedia of Political Thought» під редакцією David Miller
  2. Питер Невилл. Ирландия: История страны, 2009.
  3. Як “Слуга народу” збирається поєднувати лібертаріанство і соціалізм. Українська правда (укр.). Процитовано 26 жовтня 2021.
  4. Європейська Солідарність. Європейська Солідарність (укр.). Процитовано 15 липня 2019.
  5. Goloszmin. Політична програма партії «Голос». goloszmin.org (укр.). Процитовано 15 липня 2019.
  6. Демократична Сокира. sokyra.party. Процитовано 15 липня 2019.
  7. Політична партія 5.10. 510.ua (укр.). Процитовано 15 липня 2019.

Див. також

Література
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.