Salus Populi Romani
«Salus Populi Romani» («Спасіння римського народу») — енкаустична ікона Богородиці, що зберігається в римській базиліці Санта-Марія-Маджоре. Ікона особливо шанується городянами та є головним богородичним образом Рима. 1954 року ікона була коронована папою Пієм XII
Salus Populi Romani | |
---|---|
Дата появи: | VI століття |
Місце знаходження: | Санта-Марія-Маджоре, Рим |
Іконографічний тип: | Одигітрія |
Опис
Легенда приписує авторство ікони апостолу Луці. Мистецтвознавці традиційно датують ікону VI століттям. Східне походження ікони непрямо підтверджує кипарисова дошка, на якій її написано. Галина Колпакова зазначає, що образ є конгломератом частин різних часів, який сформувався не раніше VIII століття. При цьому вона вказує, що, можливо, це враження створюють прориси ікони 1100 року та XIII століття.
Розмір ікони — 117 на 79 см. Богородиця зображена у яскраво-червоному мафорії та з червоним німбом. На її правій руці зображено консульське кільце, що символізує її заручини з римським народом. В лівій руці розміщено літургійний плат. Руки Діви Марії перехрещені в кільце — вона тримає в них немовля Ісуса, який сидить на її колінах. Образ Богонемовляти повернутий до Богородиці, права рука складена в жесті благословення.
Фігури Богородиці й Богонемовляти на іконі монументально масивні. Складки одеж виглядають як рельєф, що посилюється використанням світлотіні. Все це є характерними ознаками мистецтва XI століття, коли ікону підновлювали. До того ж періоду належить і умовне обведення мафорію Богородиці золотою каймою та ассист на одежах Ісуса.
Летичівська Богородиця — копія ікони Salus Populi Romani.
Література
- Колпакова Г.С. Мистецтво Візантії. Ранній та середній періоди. — М. : Азбука, 2010. — С. 253—254. — (Нова історія мистецтва) — ISBN 978-5-9985-0447-1.
- Кондаков Н.П. Іконографія Богоматері. — СПб., 1915. — Т. 2. — С. 170—172.
- Noreen K. The icon of Santa Maria Maggiore, Rome: an image and its afterlife. — 2005.
- Wolf G. Salus populi Romani, Die Geschichte römischer Kultbilder im Mittelalter. — VCH, Acta Humaniora, 1990.