Soon May the Wellerman Come

Історія пісні, безпосередньо пов'язана з історією китобійного промислу в Новій Зеландії, простягається з кінця вісімнадцятого століття до 1965 року. У 1831 році англійці, брати Веллер (Едвард, Джордж і Джозеф), які мігрували в Сідней в 1829 році, заснували китобійну станцію в Отаку (Otakou) недалеко від сучасного Данідіна на Південному острові Нової Зеландії, приблизно за сімнадцять років до першого британського поселення Данідін[1]. Виступаючи на святкуванні століття в 1931 році, генерал-губернатор Нової Зеландії лорд Бледисло (Сер Чарльз Батерст, 1867—1958) згадав, як брати Веллер під час своєї подорожі в Нову Зеландію "принесли на «Люсі Енн» (барк братів Веллер) багато рому і чимало пороху … ". З 1833 року брати Веллер продавали провізію китобоям в Новій Зеландії зі своєї бази в Отаку, яку вони назвали «Отаго» (Otago), що приблизно відповідає вимові місцевих маорі. Їх стали називати « Веллермени» (wellermen)[2]. На відміну від китобійного промислу в Атлантиці і північній частині Тихого океану, китобої Нової Зеландії практикували китобійний промисел з берега, що вимагало від них обробки туш китів на суші[6]. Індустрія залучала в Нову Зеландію китобоїв з самих різних верств суспільства, включаючи не тільки з Британських островів, але також корінних американців, жителів островів Тихого океану і корінних австралійців. Китобійні судна залежали від хороших відносин з місцевим народом маорі, а китобійна промисловість інтегрувала маорі в світову економіку і призвела до сотень змішаних шлюбів між китобоями і місцевими маорі, включаючи самого Едварда Веллера, який двічі був одружений на жінках маорі зв'язуючи Веллерів з однією з найвідоміших місцевих сімей маорі, Еллісонами.

Вважається, що пісня була написана в Новій Зеландії приблизно в 1860—1870 роках[1]. Хоча її авторство невідоме, вона могла бути написана юнгою або береговим китобоєм[7] і, можливо, служила робочою піснею, яку китобої співали, коли вбивали і розрізали кита[8]. Спочатку вона була зібрана приблизно в 1966 році вчителем музики і укладачем народних пісень з Нової Зеландії Нілом Колкухауном (Neil Colquhoun)[9] у якогось Ф. Р. Вудса (F. R. Woods). Вудс, якому в той час було за 80, нібито чув цю пісню, а також пісню «John Smith A. B.» від свого дядька. Пісня під назвою « Джон Сміт А. Б.»(«John Smith A. B.») була надрукована у випуску The Bulletin за 1904 рік, де її приписують якомусь Д. Х. Роджерсу (D.H. Rogers). Цілком можливо, що Роджерс був дядьком Вудса, і що Роджерс працював юнгою або береговим китобоєм на початку середини 19 століття, склавши обидві пісні в пізніші роки життя і в кінцевому підсумку передавши їх своєму племіннику[2]. У 1973 році «Soon May the Wellerman Come» був включений до збірки Новозеландських народних пісень Колкухауна «Новозеландські народні пісні: пісні молодої країни» (New Zealand Folksongs: Songs of a Young Country)[10].

В тексті пісні описується китобійне судно під назвою "The Billy of Tea «(перекладається як „казанок для чаю“) і його полювання на кита. У пісні описується, як команда корабля сподівається, що „веллерман“ (судно братів Веллер, що доставляє провізію новозеландським китобоям) прибуде і принесе їм предмети розкоші, при цьому хор заявляє: „Скоро веллерман прибуде, привезе нам цукор, чай і ром“. Згідно з текстом пісні на вебсайті New Zealand Folk Song, „робітникам на цих китобійних станціях (берегові китобої) не платили зарплату, їм платили одягом, спиртними напоями та тютюном“[2]. В китобійній індустрії Нової Зеландії XIX століття брати Веллер володіли судами, які продавали продукти для китобійних суден[1]. Хор триває, і команда співає в надії, що „одного разу, коли робота (Tonguing) буде закінчена, ми підемо [в звільнювальну]“» В даному контексті мається на увазі практика розрізання смужок китового жиру (Ворвань) для перетворення на масло[6].

Пісня часто виконувалася та / або ремікшувалася, з більш ніж 10 записаними виконаннями в період з 1967 по 2005 рік. У 1990 році фолк-тріо з Нової Англії Гордон Бок, Енн Мейо Мьюїр і Ед Трікетт записали версію на своєму диску And So Will We Yet, спродюсованим лейблом Folk-Legacy Records з міста Sharon (США)[11]. У 2013 році веллінгтонське ТОВАРИСТВО морських пісень Шанті (Wellington Sea Shanty Society) випустило версію пісні на своєму альбомі Now That's What I Call Sea Shanties Vol. 1[5]. Більш відоме виконання пісні було зроблено фолк-групою the Longest Johns із Брістоля (Англія) в їх збірці морських пісень Between Wind and Water що вийшла у 2018 році[12]. У 2021 році після хвилі виконання в соцмережах (що отримало назву «ShantyTok», Лейк Девінір, член товариства Wellington Sea Shanty Society, помітив, що їхній запис пережив новий сплеск популярності.

  Версія шотландського музиканта Натана Еванса ще більше підвищила популярність пісні, що призвело до сплеску інтересу до морських Шанті, появі безлічі реміксів і нових версій. Версія Еванса отримала високу оцінку за «справжнє почуття стоїчного терпіння», яке привернуло молодих людей в ізоляції, які, як китобої XIX століття «точно так само топчуться на місці»[4]. Через те, що версія Еванса з'явилася на TikTok, тенденція співати і показувати Морські Шанті, такі як «Soon May the Wellerman Come» в соціальних мережах, отримала назву «ShantyTok»[13]. Пісня, спільно створена Натаном Евансом і реміксерами 220 Kid і Білленом Тедом, досягла 2-го місця (пробувши там кілька тижнів, а всього 7 тижнів в кращій Трійці Top 3), а потім і вершини в офіційному британському хіт-параді синглів UK Singles Chart і 1-го місця з продажу[14]. Нова версія пісні з німецькою групою Santiano вийшла як сингл 19 лютого 2021 року[15].

5 липня 2021 року українська мисткиня Олена Андросова виклала на своєму каналі в youtube переклад пісні українською у власному виконанні[17]:

• Soon May The Wellerman Come On New Zealand Folk Song.
•  «Wellerman (TikTok Sea Shanty mashup 2021)» на YouTube (5 млн переглядів)
•  «Wellerman (Sea Shanty)» на YouTube
•  «Wellerman (audio)» на YouTube