Інститут народної освіти

Інститути Народної Освіти — вищі педагогічні навчальні заклади, створені в УРСР, починаючи з Харківського (1920 року), на базі університетів і педагогічних закладів. Готували працівників освіти для загальноосвітніх і професійних шкіл усіх типів і виховних закладів.

В реальності ж, ІНО було створено фактично на теренах усіх українських університетів, коли, замість цілої низки факультетів в кожному українському університеті було утворено два-три: соціального виховання (три-чотирирічні), професійної освіти (чотирирічні), інколи — робітничий факультет (трирічний).

В 1930—1933 роках вже на базі ІНО для підготовки професійних кадрів створено інститути соціального виховання та інститути професійної освіти за принципом фахової орієнтації, а самі університети — відроджено.

Інститути професійної освіти готували викладачів для технікумів, фабрично-заводських семирічок, робітничих факультетів при заводах. Мали факультети: соціальний, фізико-математичний, агробіологічний. Термін навчання – 4 роки. В Україні 1931 було 8 інститутів професійної освіти Кількість студентів – 2400. 1933 в ході реорганізації ВШ інститути професійної освіти були ліквідовані[1].

В інститутах соціального виховання були шкільний, педагогічний, позашкільний факультети. Термін навчання – 3 роки. 1931 працювало 9 інститутів: у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Ніжині, Полтаві, Кам'янці-Подільському, Миколаєві, Чернігові. 1933 були реорганізовані в педагогічні інститути[2].

Інститути народної освіти в УСРР

Київський інститут народної освіти (КІНО)
Харківський інститут народної освіти (ХІНО)
Одеський інститут народної освіти (ОІНО)
Дніпропетровський інститут народної освіти (ДІНО)
Черкаський інститут народної освіти (ЧІНО)
Херсонський інститут народної освіти (ХІНО)

Примітки

Комаренко Т.О Інститути професійної освіти // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
Комаренко Т.О Інститути соціального виховання // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.

Джерела та література

Т. О. Комаренко. Інститути народної освіти // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 504. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
Т. О. Комаренко. Інститути соціального виховання // там же
Н. М. Дем’яненко. Інститути народної освіти // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2020. — ISBN 944-02-3354-X.

Посилання

ІНО // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 2, кн. 4 : Літери Ж — Й. — С. 543. — 1000 екз.

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.

[1] Комаренко Т.О Інститути професійної освіти // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.

[2] Комаренко Т.О Інститути соціального виховання // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.