Іоанн Солсберійський

Іоанн Солсберійский намагався зібрати все, що було зроблено попередниками в області теології, схоластики, юриспруденції, викладання римського права, поглядів середньовічних юристів, і звести до одної теорії. Йому це вдалося і він створив нову на той час науку з проблем держави, влади, права.

Іоанн Солсберійський розрізняв світську й духовну влади. За його вченням духовна і світська сфера суспільства — це два різних політичних співтовариства, але вони обидва перебувають під духовною владою. Остання також має політичний вимір, вирішуючи духовні справи може брати участь у світському житті. Він доводить, що світська влада, повинна діяти відповідно до законів природи і розуму (Природу він розумів як інструмент Бога). Світська влада прагнула створити свої вчення, щоб обґрунтувати свою незалежність від церкви. При цьому часто посилалися на ті самі вчення і теорії. Природа королівської влади за двох типів влади залишається все ж незмінною. В інтерпретації Іоанна "Господь не ділиться своєю владою — вона продовжує залишатися у нього, безмежна і нескінченна, … не віддільна від нього по своїй суті. Всевишній лише здійснює її через підлеглу йому руку, затверджує владу государів на землі «для покарання лиходіїв і для заохочення добрих людей». Королівська влада — не стільки нагорода, дана Богом, скільки особливе служіння йому. В Іоанна нерідко зустрічається думка про те, що государ є «слугою суспільних інтересів», який «зобов'язаний викорінювати зло і злочини в державі». Проте більш уважне прочитання тексту «Полікрата» не дозволяє прямолінійно трактувати це положення. Коментар до «Полікрата» свідчить, що окреслені соціальні функції влади (карати зло і заохочувати добро), вказані джерела влади (Божа воля, а за нею волевиявлення народу), методи затвердження земного миру (справедливе правління) є обов'язковими — невиконання їх визначалось як утвердження тиранії. Правителя, який служив особистому благу, народ мав право усунути від влади, але з дозволу церкви, позаяк його влада має початок і завершення з волі Бога, а вже потому з волі народу.

Іоанн Солсберійський вперше ввів в європейську думку органічну теорію світського політичного ладу. Державу мислитель ототожнював з людським тілом, в якому голова — це князь; серце — сенат; судді — очі, вуха і язик держави; солдати — руки; землеробці — ноги. Душею держави є священик. Аналогія ця доводиться до того, що фінансові чиновники та зберігачі королівської скарбниці уподібнюються шлунку і кишкам, < які, якщо вони переповнені через надмірну жадібність і занадто чіпко утримують свої накопичення, породжують незліченні і невиліковні хвороби, так що через їх недугу загибель загрожує всьому організму >. Розуміння держави як єдиного організму, уподібненого природі, передбачало, що політичне управління повинне здійснюватися відповідно до законів природи, тобто розумно. Природа розуму вимагає від короля правити згідно з правом і справедливістю.

Найважливіше відкриття Іоанна — використання латинського слова «принцес» (державець) для позначення не тільки конкретного правителя або конкретної посади, а й правителя взагалі. Піддані згідно з волею Бога наділяють владою князя, який у своїй діяльності підпорядкований божественним законам і отримує від церкви меч (право застосування сили). Іоанн Солсберійський вперше застосував цей термін для позначення глави держави. Інакше кажучи, він ввів загальне, абстрактне поняття . Іоанн визначав сутність государя (принцепса) як публічну владу, що діє на певній території. Піддані государя складали співтовариство . Таким чином, Іоанн ще не відокремлював публічну владу від її носія і підвладних (розуміння цієї відмінності склалося набагато пізніше). Іоанн Солсберійський зводить звання государя безпосередньо до Бога. Держава співвідноситься з государем, як «опікуваний з опікуном». Іншими словами, государ відповідальний за державу, але не перед своїми підданими, а безпосередньо перед своїм Господарем: «государ є слугою Бога, але він виконує свою службу, вірно служивши своїм слугам, іменованим підданими».

Іоанн Солсберійський розрізняв два типи государів. Государі першого типу правили відповідно до закону, права та справедливості і <принципом загального блага > . Государі другого типу правили силою, переслідуючи тільки свої порочні цілі, вони були тиранами, які перетворили закони в ніщо, а людей — на рабів. Однак Іван не тільки протиставляє ці типи правителів, але і знаходить між ними щось спільне. І законослухняний король, і тиран наділений владою від Бога. Жорстокість тирана люди повинні сприймати як покарання від Бога. Законами тирана потрібно підкорятися. Бог < використовує наше зло для Своїх благих цілей. Тому і правління тирана — благо, хоча немає нічого гірше тиранії >.

Теорія Іоанна вийшла за межі традиційного для християнства смирення з владою. З його точки зору, поганий правитель має не більше шансів уникнути суду Господнього, ніж погані люди. Якщо піддані терплячі, то Господь рано чи пізно позбавить їх від тирана і покарає його. Але якщо тиран наказує підданому йти проти віри, то підданий не тільки має право, але і зобов'язаний не послухатися : < Якщо государ протистоїть Божим заповідям і бажає змусити мене брати участь у війні проти Господа, тоді в повний голос я повинен заперечити, що Богу слід віддати перевагу будь-якій людині на землі >. Більше того, Іоанн обґрунтовує право, і навіть обов'язок тирановбивства: вбити тирана не тільки законно, але і правильно і справедливо. Бо кожен, хто піднімає меч, заслуговує від меча і загинути. Разом з тим слід враховувати, що виправдання Іоанном тирановбивства носило, скоріше, характер попередження, але не конкретної поради вбивцям. Його образ тирана — не аргументи на користь тирановбивства, а протиставлення справедливому правителю.

Свої теоретичні висновки Іоанн підкріплював численними прикладами з біблійної та стародавньої історії, справедливо побоюючись вдаватися до сучасних реалій.