Айше Сеїтмуратова

Народилася 11 лютого 1937 року в Аджи-Елі (Державино) Маяк-Салинського району Кримської АРСР п'ятою дитиною в кримськотатарській сім'ї Найме (в дівоцтві Джемілєва) і Сеітмурата Бурсеітових. Мати виросла в багатій родині в селі Сараймін на Керченському півострові.[8]

Рідне село батька — Аджи-Елі. 1 жовтня 1941 року Сеітмурата призвали на фронт (пізніше загинув),[9] а в лютому 1942 року у Бурсеітових народилася ще одна донька — Фатма. 18 травня 1944 року семирічну Айше разом з матір'ю, п'ятьма малолітніми братами і сестрою депортували з Криму.[9] На початку червня 1944 року родина прибула на станцію Зірабулак Хатирчінского району Самаркандської області Узбецької РСР[10]. У сараях, в яких їх поселили, до того тримали віслюків. Мати і старші брати Айше працювали на вольфрамовому руднику Лянгар, Айше у цей час приглядала за молодшими братом і сестрою[8].

У 1953 вони змогли переїхати ближче до Самарканду. У 1957 році Айше вступила на історичний факультет Самаркандського університету[10]. У 1963 році вона на «відмінно» закінчила навчання. Працювала в школі і асистентом на історичному факультеті університету. Успішно склала іспити до аспірантури Інституту історії АН СРСР, проте її не зарахували ні туди, ні в Інститут історії АН Узбекистану.[11] Айше повернулася в Самарканд, де працювала викладачем історії в вечірній школі, а також погодинно в університеті.[12]

У 1964 році вона долучилась до кримськотатарського національного руху та ввійшла у ініціативну групу Самаркандської області. Влітку 1965 го на зустрічі групи представників кримських татар з завідувачем приймальні в ЦК КПРС Строгановим на запитання хто конкретно ображає кримських татар, Айше відповіла: «По-перше — це Наказ ДКО від 11 травня про виселення кримських татар, а по-друге, які імена вам потрібні — нас ображає сама Радянська влада»[12].

14 жовтня 1966 року Айше заарештували та відправили до Москви, де її тримали в слідчому ізоляторі Лефортовської в'язниці. У травні 1967 року відбувся секретний і закритий суд, на якому розглядалася справа за статтею 74 КК РРФСР «За розпалювання расової та міжнаціональної ворожнечі». У результаті їй дали три роки умовно[13]. Вона і далі бере активну участь у зборі та тиражуванні матеріалів кримськотатарського Самвидаву, займається складанням текстів Протестів і Звернень до вищих державних інстанцій СРСР, пише і поширює через радянські правозахисні організації матеріали про кримськотатарський національний рух[9].

У 1967 році за четвертою спробою Айше вступила до аспірантури Інститута історії АН СРСР. У червні 1971 року, за кілька місяців до захисту дисертації, її знову заарештували і засудили за статтею 191 КК УзССР і статтею 190 КК РРФСР на 3 роки позбавлення волі[14]. Вона відбувала свій термін у мордовських таборах Барашево і Явас. Була звільнена в 1974 році без права наукової і викладацької діяльності. Вона і надалі продовжувала брати участь у національному русі. Айше часто літала в Крим, де збирала інформацію про переслідування кримськотатарських сімей, які намагалися прописатися в Криму. Ця інформація передавалася московським дисидентам для «Хроніки поточних подій» — правозахисного бюлетеня, у який заносились факти порушень прав людини в СРСР[13].

Через свою активну діяльність Айше мала покинути СРСР. У 1978 році, коли вона дізналася про те, що радянська влада може запроторити її в психлікарню, вона заявила: «Тліти і повільно вмирати там я не збираюся, я полум'ям згорю на Красній площі. Мені втрачати нічого, але перш ніж це зробити, я звернуся до всього мусульманського світу і опишу життя мусульманки в СРСР». У своїй заяві Андропову вона писала: «Від усіх форм переслідування в країні рад мене врятує смерть»[9]. Незадовго до цієї заяви 23 червня 1978 року в Криму вчинив акт самоспалення Муса Мамут, в знак протесту проти дискримінаційної політики влади, яка не дозволяла кримськотатарському народу в цілому і його сім'ї зокрема селитися у себе на батьківщині в Криму. Через два дні після заяви Айше дали дозвіл на еміграцію, адже радянська влада не хотіла повторення історії та світового резонансу. Певний вплив в цьому питанні зіграли клопотання перед радянським урядом відомого американського сенатора Дж. Джавітса[15].

У листопаді 1978 року Айше емігрувала спочатку до Відня, а у січні 1979 року прибула до Нью-Йорка. Там вона вивчила англійську мову, та почала працювати позаштатним кореспондентом «Голосу Америки» та вести програми російською, узбецькою, азербайджанською мовою зокрема про національне питання кримських татар. Її виступи передавали ВВС, «Радіо Свобода», «Дойче Велле»[13].

Айше також брала участь у багатьох міжнародних конференціях із захисту прав людини, які відбувалися в Вашингтоні, Оттаві, Монреалі, Лондоні, Стокгольмі, Осло, Анкарі, Стамбулі та Римі. У листопаді 1986 року її запросили до Відня на конференцію представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі.  Айше підготувала ​​брошуру англійською мовою, присвячена захисту Мустафи Джемілєва, який в цей період знаходився в ув'язненні в Магадані[16].

У матеріалі були факти і фотодокументи про Джемілєва, а також звернення з проханням сприяти його звільненню. Її поширили серед міністрів закордонних справ тридцяти п'яти держав — учасників конференції. Вважається, що Віденська конференція дала старт звільненню політичних ув'язнених СРСР. Після конференції за розпорядженням Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова був повернений із заслання в Москву А. Д. Сахаров і звільнений з табору М. А. Джемілєв[15]. Айше зустрічалася з лідерами різних країн світу і на цих зустрічах акцентувала на кримськотатарському питанні. Двічі (у 1982 і 1988 роках) президент США Рейган запрошував її у Білий дім. Вона стала першою мусульманкою, запрошеною на аудієнцію з цим президентом[13].

Айше брала участь в діяльності міжнародних громадських організацій, зокрема Amnesty International, «Міжнародна федерація за права людини», «Американська Гельсінська група», «Центр за демократію в СРСР» тощо. У 1986 році вона організувала в 12 країнах «Комітети на захист Мустафи Джемілєва». Активно виступала за звільнення Юрія Османова, Решата Аблаєва, Сінавера Кадирова і інших учасників кримськотатарського національного руху[13].

На початку 1990-х Айше повернулася до Криму. У 1992—1993 роках вона роздавала допомогу жінкам і дітям, дитячий одяг. У 1996 році літаком через Нью-Йорк і Стамбул привезла обладнання на загальну суму 12 тисяч доларів в медичний центр. У 1997 році опублікувала брошуру під назвою «Національний рух кримських татар». Айше Сеітмуратова заснувала благодійний Фонд «Мерхамет Еві» (з кр.тат. — «Будинок доброти», який опікувався самотніми людьми похилого віку, людьми з інвалідністю, багатодітними сім'ями. Самостійно побудувала пансіонат для самотніх людей похилого віку «К'артлар Еві» (з кр.тат. — «Будино к старих»), що відкрився в 2001 році[13].

У 2014 році Айше засудила анексію Криму. «Ми добре знаємо, що в 90-х роках Україна прийняла нас, як один з народів своєї країни. Так, Україна не змогла нам дати все те, що ми хотіли. Однак сама Україна до сих пір не встала на ноги, але я впевнена, що ми сьогодні повинні будувати свою державність разом з Україною, українським народом. і разом з Україною ми досягнемо успіху і розквіту», — виголосила вона на останній сесії Курултаю кримськотатарського народу у березні 2014 року[17].

У грудні 2014 року до Айше Сеітмуратової прийшли два співробітники російської прокуратури та міграційної служби, звинуватили її в порушенні російського законодавства[18].

8 листопада 2019 року Айше не пропустили через адміністративно-пропускний пункт «Чаплинка», оскільки вона має іноземне громадянство[19]. Про це повідомив глава Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров.

«Відправили її на контрольно-пропускний пункт Чонгар: мовляв, іноземці можуть перетнути кордон» у зазначеному пункті. Від Чаплинки до Чонгара відстань понад 120 кілометрів", — написав він[20]. Пізніше він повідомив, що Сеітмуратова повернулася до Сімферополя.

Айше Сеітмуратова продовжує жити в анексованому Криму. Вона є громадянкою США, тож їй продовжили дозвіл на проживання до 2025 року. Повертатися в Америку вона не планує: «Ні. Я хочу бути зі своїм народом. Я народилася в Криму, це моя Батьківщина, а не Батьківщина Путіна. Мене позбавляли Батьківщини все життя. Більше так не буде»[18].