Акцентуація

Термін «акцентуація» в 1968 році ввів німецький психіатр Карл Леонгард, який вживав його у словосполученнях «акцентуйована особистість» і «акцентуйована риса особистості». Він описує акцентуації як надмірно посилені індивідуальні риси особистості, які мають тенденцією до переходу в патологічний стан в несприятливих умовах. Леонгард характеризує акцентуації як «відхилення від норми», але зауважує, що на його думку «населення Берліна — це на 50 % акцентуйовані особистості і на 50 % — стандартний тип людей». Він розробив також свою класифікацію акцентуацій, в якій можна бачити значний вплив психоаналітичних уявлень про типологію психічних розладів[2].

У 1977 році Андрій Євгенович Личко на основі робіт Леонгарда та класифікації психопатій Петра Борисовича Ганнушкіна розвинув концепцію і почав використовувати словосполучення «акцентуація характеру», вважаючи особистість надто комплексним поняттям для акцентуацій. Розроблена ним типологія має явну прив'язку до класифікації психопатій і, крім того, призначена тільки для підліткового віку[1].

У цей час, з переходом української психіатрії на МКХ-10, класифікація психопатій Ганнушкина морально застаріла, і акцентуації, для зручності роботи, часто класифікуються, виходячи з міжнародної типології розладів особистості, або з психоаналітичних типологій особистісних розладів, хоча такий підхід і не є строгим або визнаним науковим співтовариством.

Поняття «акцентуація» близьке до поняття «розлад особистості». Основною відмінністю є те, що три основні характеристики розладу особистості (вплив на всі сфери життя людини, стабільність у часі, соціальна дезадаптація) ніколи не присутні в акцентуації одночасно:

1. Акцентуйована людина може специфічно реагувати на специфічні психогенні впливи, але тільки на них, у той час як людина з розладом особистості на будь-які психогенні впливи реагує відповідно до особливостей свого розладу (вплив на всі сфери життя);
2. Акцентуації можуть найбільш яскраво проявлятися тільки протягом певного періоду життя людини (наприклад підліткового періоду) і зазвичай згладжуються з часом, в той час як для розладів особистості характерна поява на ранніх періодах життя і стабільність чи посилення проявів протягом життя (стабільність у часі);
3. Акцентуації можуть не призводити до соціальної дезадаптації взагалі або приводити до неї лише на нетривалий час, в той же час, розлади особистості заважають такої адаптації постійно (соціальна дезадаптація).

Хоча спеціально це звичайно не підкреслюється, можна бачити, що поняття «акцентуація» визначається через поняття «розлад особистості» («психопатія»), і вдруге по відношенню до нього. З тверджень Личко про відмінності акцентуацій від розладів особистості можна зробити висновок, що в усьому іншому вони схожі[1].

А. Є. Личко розробляв свою концепцію і діагностичні методи виключно для роботи з підлітками, через що іноді можна зустріти твердження інших авторів, що поняття акцентуації застосовується лише до підліткового віку. Однак сам він ніде не обмежує область застосування цього поняття, і говорить тільки про області застосування своїх теоретичних і практичних розробок.

А. Є. Личко виділяє два ступені вираженості акцентуацій:

1. Явна акцентуація — крайній варіант норми. Акцентуйовані риси характеру досить виражені протягом усього життя. Компенсації не відбувається навіть при відсутності психічних травм;
2. Прихована акцентуація — звичайний варіант норми. Акцентуйовані риси характеру виявляються в основному при психічних травмах, але не призводять до хронічної дезадаптації[1].

За час існування поняття «акцентуація» було розроблено декілька типологій акцентуйованих особистостей. Перша з них (1968 рік) належить автору концепції, Карлу Леонгарду. Наступна, отримавши більш широку популярність класифікація від 1977 року, була розроблена Андрієм Євгеновичем Личко.

• Розлад особистості
• Психологічна установка
• Класифікація акцентуацій
• Класифікація психопатій

• Акцентуації характеру // ВУЕ