Алекси Казберук

Алекси Казберук народився в селянській родині, в підляському селі, більшість якого становлять православні білоруси. У 1955 році закінчив загальноосвітній ліцей у ґміні Міхалово. 1964 року закінчив юридичний факультет Варшавського університету. З 1955 по 1985 рік працював в органах Цивільної міліції (пол. Milicja Obywatelska) у Білостоку, Щитні й Варшаві. Вийшовши на пенсію, оселився в Лупках (ґміна Піш), де жив до самої смерті у 2012 році[1]. Похований на міському цвинтарі в Білостоку[2].

У травні 1964 року Казберук дебютував у двотижневику «Камена» віршем «Повернення» (Powroty). Того ж року здобув третю премію на всепольському конкурсі поезії, який оголосили молодіжні організації і Польське радіо з нагоди двадцятиліття ПНР. За голосуванням радіослухачів, яким завершилося це змагання, Казберук посів перше місце.

З 1964 по 1976 рік поет опублікував у «Камені» 23 вірші[3]. Друкувався також, зокрема, у виданні «Ґазета бялостоцка» (Gazeta Białostocka). З 1969 року був членом Спілки польських літераторів. У 60-х роках Казберук брав активну участь у діяльності Білостоцького літературного клубу[4], згодом був пов'язаний із ольштинським і варшавським літературним середовищем. Належав до членів Літературного клубу при Торунському воєводському управлінні Союзу соціалістичної молоді[5].

1965 року він випустив у Народній видавничій спілці й у Люблінському видавництві дві збірки віршів — відповідно, «Дятли» та «Вогні на снігу». 1968 р. те ж таки видавництво надрукувало ще одну збірку поезій — «Безлюдний ковчег». Четверта з ліку й чи не найвагоміша книжка — це «Дальтонія» (1973), його перша й, безперечно, дуже вдала спроба в царині поетичної прози. У фантасмагоричній, подекуди майже ґротескній формі автор відобразив суперечливе єство людини, яка з епохи «гасових ламп і священних дерев'яних ложок» потрапила в часи «клоунів і жаб'ячих окулярів». Ліричний герой спершу звертається до читача: Ти ще можеш повернутись і позбутися бажання проклясти мій час. Та якщо вже вирішив іти далі, то забудь не тільки придорожні святки, забудь також потонулі в пустельних пісках піраміди, що зважують тягар сонячного проміння та легкість тіні. Якщо проберешся крізь хаос каменюччя й заледенілого снігу, якщо перечвалаєш втрачені поля й луки, де догорілий торф бубнявіє іржавою водою… Не питайся тоді присмерку, чия це зірка гасне, не глузуй з покаліченої пісні. Вона ж бо може виявитись оповіддю про таку велику поразку, що й музики не треба…

Далі йдуть діалоги-монологи з втраченою коханою дівчиною, із самим собою в о́бразі: то замкненого в країні Дальтонії Ал Егора; то одного з багатьох своїх «я», заблукалого в часі, «коли шляхи були довші, дерева вищі, а річки глибші й ширші»; то другого «я» — зрілішого, що, маючи міську квартиру в районі новобудов, на світанку відкидає перо, «наче шприц із фенолом»; то третього — абстрактного голого синтезу-мучителя, що воскрешає давно відмерлі подоби героя. І наймудрішого, що насамкінець доходить висновку про головну причину цих безумних розщеплень. Бо тоді як

чоловіки, жінки та їхні діти — зодягнені на один копил — взялися, пройнявшись гарячковою нестямою:
— шпарко розпалювати печі в домі, пригніченому під холодними склепіннями руїн;
— дбайливо підіймати колоски, втоптані в болото підошвами танків;
— обережно викладати з кісток полеглих дороговкази і заборонні знаки — «не туди дорога»…

ліричний герой — зрадник полотняних сорочок, разових буханців, мовлених на вітер слів… цілував руки розмаїтим жерцям, виставляв напоказ кожному з них свою вішальницьку шию і під'юджував кров щораз частішими дозами алкоголю.

Жерці ж, бездарні дириґенти руху, скерували потік людей на прибережні скелі. Ті негайно відповіли голосом людської крови.

Але все одно люди з кривими біографіями й зашкарублими долонями … боролися за свої лиця, за згублені прізвища й за щирі погляди на міру розлогих днів. Наперекір нестійким вітрам вийшов із підземелля дім, і з навколішок уставали осмілілі колоски,.. … Поверталась епоха титанів, розпочиналася революція … плинув полотняний піт струмками, річками… І росло море, його немає ні на одній карті.

Та нарешті знаходиться спосіб поєднати в одне ціле скалічілі «я» — втопити в диму свою безмежну омелу. Її галузки — це ошукані літа…

Твір відзначається яскравістю й свіжістю образів, незвичайним багатством польської мови і просто-таки математичною точністю добору лексики.

П'ята з ліку книжка — «Харакірія» (1977) стала останньою в житті. У травні 1985 року на Третьому всепольському форумі Спілки польських літераторів «Здобуті Землі в літературі» відбулася зустріч Казберука з читачами[6]. 1991 року в «Камені» надруковано «Погляд» — останній його вірш, поміщений у цьому часописі. Автор, який подавав великі надії, перестав брати участь у літературному процесі.

Літературний критик Юзеф Яцек Роєк підкреслив, що Алекси Казберук — це поет за покликанням. Поетичну творчість автора критик Тадеуш Клак охарактеризував такими словами:

Казберук звертається до природи й пробує наново означати одвічні теми (…). Проникливе спостереження обертається точною метафорою, завдяки якій весь образ наповнюється не тільки дослівним значенням, але й багатим підтекстом (…). Майже кожний вірш Казберука — це свідчення про роздуми над світом, спробою описати й виразити цей світ. У поезії Алекси Казберука завжди є краєвиди Підляшшя. Особливим прикладом може слугувати том поетичної прози «Харакірія», в якому є біографічні мотиви й відображення пейзажу дитячих років у Юшковому Городі[7].

Оригінальний текст (пол.)

Kazberuk zwraca się ku naturze i próbuje definiować na nowo odwieczne tematy (…). Wnikliwa obserwacja przekształca się w precyzyjną metaforę, dzięki której cały obraz gra nie tylko dosłownym znaczeniem, ale i bogatym podtekstem (…). Niemal każdy wiersz Kazberuka jest świadectwem rozmyślania nad światem, próbą jego opisywania i wyrażania (…)." W poezji Aleksego Kazberuka stale obecny jest krajobraz Podlasia. Szczególnym przykładem może być tom prozy poetyckiej Harakiria zawierający wątki biograficzne, przywołujący pejzaż lat dziecinnych z Juszkowego Grodu.

• Алекси Казберук. «Дальтонія» — не опубліковано, в електронному форматі. Переклав Олег Король

• Стаття в польській вікі про Алекси Казберука
• Sokrat Janowicz. Pisarz białoruski w powojennej Polsce (dylematy twórczości)
• Józef Jacek Rojek. Literaci & literatura Warmii i Mazur, Olsztyn 2008
• Olsztyńskie biografie literackie 1945—1988 [pod red. Jana Chłosty], Olsztyn 1991
• Список публікацій у журналі «Камена» у 1945—1993 роках. Склали: Grzegorz Debkiewicz, Agnieszka Wilk
• Дані про книжку «Harakiria».