Алессандро Стріджо (старший)

Стріджо був дуже відомим віоліністом, хоча за ренесансу віддавалася перевага більше ліроне або лірі да гамба ніж віолі. Саме як ліроніст він брав участь у виконанні написаних ним інтермедій у 1565 році. У інтермедіях 1589 року грав не лише на ліроне, а здебільшого на віолі сопраніно (sopranino di viola), певно різновиді віоли діскантіки (viola discantica).

Стріджо писав як сакральну так і світську музику; до нашого часу дісталися лише вокальні твори, хоча інколи з інструментальним супроводом. Окрім двох версій своєї відомішої праці, мадригальної комедії «Il cicalamento delle donne al bucato et la caccia» (Жіноче цокотіння [1] на пранні та полювання), опублікував сім книг мадригалів.

Мадригальна комедія, чи то вигадана особисто Стріджо, чи то просто вдячна йому своєю славою, довго вважалася попередником опери, але сучасні музикознавці схиляються бачити в ній радше одну з численних спроб в італійській музиці кінця XVI століття пристосувати домінуючі музичні форми до потреб драматичного дійства. В мадригальній комедії немає дії: 15 окремих мадригалів «Cicalamento» оповідають історію лише словами та музикою без будь-якої активності на сцені. Мадригальна комедія не має особливих відмінностей від інших музичних форм на кшталт інтермедії.

Одним з його найвидатніших творів, як і одним з найвидатніших досягнень ренесансової поліфонії, є мотет Ecce beatam lucem для чотирьох хорів (40 голосів) та continuo, очевидно виконаний у Мюнхені у 1568 році.[2] Існують також дані, що ця композиція (або меса Стріджо на 40/60 голосів) була виконана під час його дипломатичного візиту до Лондона у 1567 році. Певно у цьому виконанні брав участь Томас Талліс, який був натхнутий, а можливо підбурений твором Стріджо на створення свого славетного 40-голосного «Spem in alium», що він написав його невдовзі по тому за дорученням Роберта Дадлі, графа Лестера для королеви Єлизавети I. На відміну від Талліса, Стріджо спеціально вказує, щоб голоси були подвоєні інструментами; у баварському виконанні 1568 року використовувалося вісім флейт, вісім віол, вісім тромбонів, клавесин та басова лютня. Мотет є поліхоральною композицією для чотирьох хорів, які були просторово розділені та складалися послідовно з шістнадцяти, десяти, восьми та шести голосів.

Працею ще більшого масштабу, що довго вважалася втраченою, є меса Стріджо на сорок та фіналом «Agnus Dei», на шістдесят голосів. Твір недавно був знайдений берклійським музикознавцем Девідом Мороні та ідентифікований як пародійна меса, Missa sopra Ecco sì beato giorno. Скоріш за все твір був написаний у 1565/6, і пізньою зимою та весною 1567 року повезений Стріджо через Європу, щоб виконати його у Мантуї, Мюнхені та Парижі.[3] Перше сучасне виконання меси було здійснене 17 липня 2007 року в Альберт-холі під час лондонських променадних концертів співаками BBC та вокального ансамблю «Tallis Scholars» під орудою Мороні. Перший комерційний забис меси був здійснений британским вокальним ансамблем «I Fagiolini» (диригент Роберт Холлінгворт), на лейблі Decca у березні 2011 року і виграв Gramophone Award,[4] та Diapason D'Or de L'Année французького журналу Diapason [5], а також випередив альбомы Емінема, Бон Джові та Джорджа Харрісона у британському чарті поп-музики[6]. Другий запис був зроблений у 2012 році під керівництвом Ерве Ніке та за обробки Доменіка Вісса.

Стріджо був дуже впливовим композитором, про що можна судити з широкого розповсюдження його музики в Європі у кінці XVI століття. Особливо широкий вплив він мав у Англії; можливо це було частково пов'язано з його візитом 1567 року, можливо також з діяльністю Альфонсо Феррабоско, італійського мадригаліста, який більшу частину свого життя провів у Англії, популяризуючи там італійський музичний стиль.