Анатолій Дімаров

Народився 17 травня 1922 року на хуторі Гараськи (Гарасюти) на Шишаччині, що в Полтавській області. Його батько, Андронік Федорович Гарасюта, був одружений на доньці священика. Це був трудолюбивий господар, мав велике хазяйство, чимало землі, просторий, добротний будинок під залізом. Згодом його оголосили куркулем. Дімаров часто згадував, як розкуркулювали його сім’ю: « Вночі прибіг голова сільради й каже: «Андроник Федорович, сховайте кудись свою жінку, бо вранці прийдуть вас розкуркулювати. Жінку вивезуть у Сибір, пропаде там з дітьми». Батько надів на мене, шестирічного, рюкзак, мама взяла на руки трирічного братика, і ми пішли в ніч. Добралися до села біля Псла, де мамина приятелька жила. Батька розкуркулили, розтягли все…».

«Мені шлях у світ був категорично закритий. І моя нещасна свята мама заради нас, двох дітей, відмовилася від особистого життя. Поїхала в Миргород, знайшла своїх подруг, з якими вчилася в гімназії, і благала їх, щоб засвідчили в Миргородському суді, що вона загубила метрики дітей і що ми – діти вчителя Дімарова, який загинув. Відтоді я й став Дімаров, а не Гарасюта, - розповідав пізніше письменник. – Я нікуди не міг піти, навіть у комсомол, боявся, що почнуть вивчати мою біографію й докопаються, що я син куркуля». [3]

У дитинстві Анатолій пережив Голодомор в Україні 1932—1933 років, все життя згадував, як мама пекла млинці з цвіту акації.Після закінчення середньої школи в 1940 р. був мобілізований до армії. З початком Другої світової війни воював у складі 371 стрілецького полку 130 стрілецької дивізії на Південно-Західному фронті. Поблизу Могильова 17 липня 1941 року отримав важке поранення, після лікування опинився на окупованій території. Став командиром партизанського загону, мав кілька поранень і контузій, отримав інвалідність у молодому віці. Нагороджений орденами і медалями.

У 1944 році він приїхав до Луцька, де прожив шість років. І саме там, як зізнався письменник, у ньому пробудилася національна свідомість. «У мене до того ніколи не сиділо в душі , що я – українець!»

У повоєнні роки працював у газеті «Радянська Волинь». У 1949 році він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині»; згодом після закінчення навчання, Дімаров видасть цілу низку збірок оповідань.

Впродовж 1950—1951 років Анатолій Дімаров навчався в літературному інституті імені Максима Горького у Москві, згодом перевівся й закінчував навчання у 1951—1953 роках вже у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах України. Був на редакційній роботі в газетах «Радянська Україна», « Радянська Волинь», працював головним редактором Львівського обласного видавництва «Радянський письменник».

Перші романи Дімарова з'явилися наприкінці 1950-их років, і в наступні роки він видав цілу плеяду успішних романів, зокрема «Його сім'я» (1956), «Ідол» (1961), «І будуть люди» (трьома книгами, 1964, 1966, 1968) та «Біль і гнів» (двома книгами, 1974, 1980) тощо. За другий том «Болі і гніву» Дімаров був нагороджений Шевченківською премією.

У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932—1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед ідеться про його романи «І будуть люди» (1964—1968) та «Біль і гнів» (1974—1980 роки) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено десь третину роману.

Анатолій Дімаров написав кілька захопливих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик» тощо.

В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем'я дерев'яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев'яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев'яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.

Про своє творче кредо письменник говорив так:

Я б ніколи, мабуть, не став би педагогом, бо не люблю повчати людей. Я писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності, як люблять про це говорити деякі поважні метри, а щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання.[4]

Книжки прозаїка перекладалися російською, англійською, французькою та багатьма іншими іноземними мовами.

Упродовж 65 років Анатолій Дімаров був членом спілки письменників України, обирався членом Ради і членом Президії Національної спілки письменників України. Його творчість була поцінована високими літературними преміями та урядовими нагородами.

У 2012 році Анатолій Дімаров відмовився від ордена Ярослава Мудрого ІV ступеня, яким його нагородив тодішній президент України Віктор Янукович. І пояснив, що «письменник повинен перебувати в опозиції до будь-якої влади, хоч якою вона була б. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити». Вважав, що "не може прийняти з рук людей, «які штовхають країну у прірву».[5]

Весною 2012 року разом з журналістами і репортерами радіо телестудії «Лтава», своєю дружиною Євдокією Несторівною, друзями Анатолій Андрійович Дімаров побував на місці батьківського хутора, відвідав шишацький рід Гарасют.

Помер Анатолій Андрійович Дімаров 29 червня 2014 року на 93-му році життя. Похований у м.Київ.

Доторкнутися душею і серцем до постаті видатної особистості, побачити фото з сімейного архіву, особисті речі та багато іншого маєте можливість у Шишацькому краєзнавчому музеї ( Шишаки, Полтавська область, вул. Корніліча, 22).

Захоплення

Фото Анатолія Дімарова у 1981 році з нагоди нагородження Шевченківською премією

Хобі Анатолія Дімарова — колекціонувати каміння.[6] У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Карадазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал. За словами письменника, його охопила «кам'яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут багато зразків агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Дімаров творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, зібраним власноруч у горах.

«І будуть люди» — роман-епопея про українців Полтавщини в перше десятиліття радянської окупації 1920-их років. Назва роману походить з останнього рядка віршу Тараса Шевченка «І Архімед, і Галлілей»: «а буде син, і буде мати, // і будуть люди на землі».

У 1964—1968 роках роман «І будуть люди» вийшов в обрубаному десь на третину варіанті трьома окремими книгами (так само обрубаною була версія всіх трьох книг під однією палітуркою, що вийшла у 1974 році). Цензура повикреслювала цілі розділи роману.[7]

У романі «Біль і гнів» описується боротьба українців у часи II Світової війни у складні часи 1940-их років, коли окупація країни змінилася від одного поневолювача на іншого. Саме у часи II світової війни відбувся перехід частини українських земель від російсько-радянської імперії до нацистської Німеччини. У книзі простежуються долі багатьох персонажів, знайомих читачам з попереднього твору письменника «І будуть люди».

У 1974—1980 роках роман «Біль і гнів» вийшов в обрубаному десь на третину варіанті двома окремими книгами (так само обрубаною була версія всіх двох книг під однією палітуркою, що вийшла у 1984 році). Цензура повикреслювала цілі розділи роману.[7]

Лише у 2004 році Дімаров зумів перевидати роман Біль і гнів у первісному вигляді у київському видавництві Україна, а у 2006 році у первісному варіанті було перевидано роман І будуть люди у київському видавництві Фенікс. Це перше повне видання обох романів, де повернуто розділи викреслені російсько-радянськими цензорами.[8][9][7] Ось цитата з книги спогадів Дімарова «Прожити й розповісти», вперше виданої двома томами у 1997—1998 році (тобто ще до виходу нецензурованої версії «Біль і гнів» (2004) та «І будуть люди» (2006)) та пізніше перевиданої у 2012 році: «Вирішив подати на перевидання „І будуть люди“ та „Біль і гнів“. Відновивши все, що повикреслювали редактори та цензори протягом безнадійної з ними війни… Каторжна впродовж двох років робота. … Понад 1000 сторінок поновлені, передруковані наново, вичитані і, нарешті, подані до видавництва…Підписали до друку і на тому заглухло. Коли мені повідомили, що двотомник так і не буде виданий, я вимолив у працівників видавництва обидва романи, уже набрані та зброшуровані: „Все одно ви рано чи пізно здасте їх в макулатуру.“ І зараз єдине, що мені залишається, це втішитися думкою, що маю раритет: двотомник, виданий всього у двох примірниках.»[10]

В основі роману Чорний ворон лягла правдива історія з життя українця Григорія Нудьги, колишнього колимського в'язня, з яким Анатолій Дімаров заприятелював ще у Львові. Анатолій Дімаров згадував, що писав роман лише місяць і з «невимовним відчуттям вільного, не скутого кайданами страху польоту». Сам роман було написано ще у 1960-их, але через різні обставини друком він з'явився лише наприкінці 1980-их.

Коли Дімаров закінчив написання роману «Чорний ворон» у 1960-их, він був переконаний, що роман, у який він в образі молодшого лейтенанта Калинки вивів мужнього Григорія Нудьгу, обов'язково надрукують і в Києві, і в Москві в російському перекладі в журналі «Новый мир». Друк роману «Чорний ворон» вже було схвалено й набрано для друку в журналі «Вітчизна», автор навіть вичитав гранки, а позитивні відгуки на рукопис роману написали М. Ігнатенко та П. Загребельний. Однак через цензуру роман так і не надрукували в «Вітчизні», все що вдалося надрукувати — це невеличкий уривок у 1962 році у «Літературній Україні», який було надруковано завдяки лобіюванню Павла Загребельного.

Більше двадцяти років цей роман пролежав в письменницькому столі і лише через більш як двадцятирічне перебування «у шухляді», у 1989 року в Мельбурні роман «Неопалима купина», вже під назвою «Чорний ворон», було надруковано англійською мовою у перекладі Юрія Ткача у збірці «In Stalin's Shadow» (Melbourne, 1989). Й лише через рік після видання англійською, нарешті роман з'явилася й українською у 1990 році, коли варіант австралійської збірки надрукувало київське видавництво «Дніпро» у своїй власній збірці «В тіні Сталіна» виданій в серії «Романи і повісті».[11][1]

Романи

На коні і під конем (1957—1968)

• Через місточок. З дитячих вражень: Кн. 1. Львів: Книжно-журнальне видавництво. 1957. 51 стор.
• Блакитна дитина: Кн. 2. Київ: Веселка. 1968. 180 стор.
• На коні і під конем: Кн. 1-2. // Анатолій Дімаров. На коні і під конем. Док. Київ: Молодь. 1973. 214 стор.: С. ?-?

Його сім'я (1956)

• Його сім'я. Київ: Радянський письменник. 1956. 288 стор.
• Його сім'я. Київ: Радянський письменник. 1959. 300 стор.
• Його сім'я // Анатолій Дімаров. Його сім'я. Ідол. Київ: Радянський письменник. 1966. 516 стор.: С. ?-?

Ідол (1961)

• Ідол. Київ: Радянський письменник. 1961. 356 стор.
• Ідол. Київ: Радянський письменник. 1962. 328 стор.
• Ідол // Анатолій Дімаров. Його сім'я. Ідол. Київ: Радянський письменник. 1966. 516 стор.: С. ?-?

І будуть люди (1964—1968)

• І будуть люди: Роман у 3 кн.: Кн. 1. Київ: Радянський письменник, 1964. 313 стор.
• І будуть люди.: Роман у 3 кн.: Кн. 2. Київ: Радянський письменник, 1966. 278 стор.
• І будуть люди.: Роман у 3 кн.: Кн. 3. Київ: Радянський письменник, 1968. 176 стор.

• І будуть люди: Роман у 3 кн.: Кн. 1-3. Київ: Дніпро, 1977. 648 стор.
• І будуть люди:: Роман у 3 кн.: Кн. 1-3. Київ: Фенікс, 2006. 760 с. (прим.: без російсько-радянської цензури)
  • (передрук) І будуть люди: Роман у 3 кн.: Кн. 1-3. Харків: Фоліо, 2021. 976 с. ISBN 9789660395930 (прим.: без російсько-радянської цензури)

Біль і гнів (1974—1980)

• Біль і гнів: Роман у 2 кн.: кн. 1. Київ: Радянський письменник, 1974. 467 стор.
• Біль і гнів: Роман у 2 кн.: Кн. 2. Київ: Радянський письменник, 1980. 392 стор.
  • (передрук) Біль і гнів: Роман у 2 кн.: Кн. 2. (Початок) Київ: Дніпро, 1980. 191 стор. (серія "Романи й повісті". 1980 рік. Випуск № 1.)
  • (передрук) Біль і гнів: Роман у 2 кн.: Кн. 2. (Закінчення) Київ: Дніпро, 1980. 184 стор. (серія "Романи й повісті". 1980 рік. Випуск № 2.)

• Біль і гнів: Роман у 2 кн.: Кн. 1-2. Київ: Дніпро, 1984. 871 стор.
• Біль і гнів: Роман у 2 кн.: Кн. 1-2. Київ: Україна, 2004. 928 стор. (прим.: без російсько-радянської цензури)
  • (передрук) Біль і гнів: Роман у 2 кн.: Кн. 1. Харків: Фоліо, 2021. 800 с. ISBN 9789660397422 (прим.: без російсько-радянської цензури)
  • (передрук) Біль і гнів: Роман у 2 кн.: Кн. 2. Харків: Фоліо, 2021. 669 с. ISBN 9789660397439 (прим.: без російсько-радянської цензури)

Неопалима купина/Чорний ворон (1989)

• Чорний ворон: роман // В тіні Сталіна. Київ: Дніпро, 1990. 174 стор.: С. 49-119[12]

Автобіографічні нехудожні книги

Прожити і розповісти

• Прожити і розповісти: Повість про сімдесят літ. у 2 книгах: кн. 1. Київ: Дніпро, 1997. 319 стор. ISBN ?
• Прожити й розповісти: Повість про сімдесят літ. у 2 книгах: кн. 2. Київ: Дніпро, 1998. 295 стор. ISBN ?
• Прожити й розповісти. у 2 книгах: кн. 1-2. Київ: Дніпро, 2012. 831 стор. ISBN 9789665782346
• Прожити й розповісти. у 2 книгах: кн. 1-2. Київ: Український пріоритет, 2017. 672 стор. ISBN 978-617-7398-39-3

Решта книг

• Анатолій Дімаров. Вибрані твори у 2 томах. Київ: Дніпро. 1982. 536 стор. (Т.1), 616 стор. (Т.2)
  • Том 1: Його сім'я, Ідол
  • Том 2: Син капітана, Док, На коні й під конем

• Любов Забашта. Драматичні твори. Редактор: Анатолій Дімаров. Київ: Радянський письменник. 1963. 313 стор.
• Григір Тютюнник. Вибрані твори. Редактор: Анатолій Дімаров; передмова: Борис Олійник. Київ: Радянський письменник. 1981. 605 стор.
• Остап Вишня. Твори у 4 томах. Відповідальний редактор: Анатолій Дімаров. Київ: Дніпро. 1988. 460 стор.
• Володимир Яворівський. Твори у 2 томах. Київ: Фенікс. Передмова: Леонід Талалай; післямова: Василь Шкляр, Анатолій Дімаров, Михайло Слабошпицький. 2007. ? стор. (Т.1), ? стор. (Т.2) ISBN 9789666514786, ISBN 9666514788 / ISBN 9789666514793, ISBN 9666514796 / ISBN 9789666514809, ISBN 966651480X
  • Том 1: Вічні Кортеліси, Оглянся з осені, А тепер іди
  • Том 2: А яблука падають, Новели, П'ять імен, Автопортрет з уяви

• Григорій Глазов, Едуард Ростовцев. Приватне доручення. Пер. з рос.: Анатолій Дімаров; Художник: О.Александров. Київ: Радянський письменник, 1959. 271 стор.

На англійську

• Anatoly Dimarov. Across the bridge. Melbourne: Molod. Translated from the Ukrainian by Yuri Tkach. 1977. 198 p. ISBN 9780959635607
• Anatoly Dimarov. In Stalin's Shadow. Melbourne: Bayda Books. Translated from the Ukrainian by Yuri Tkach. 1989. 199 p. ISBN 9780908480227
• Anatoly Dimarov et. al. Heart in flames. Kyiv: Dnipro Publishers. Translated from the Ukrainian by Oles Kovalenko adn Vasyl Baryshev. 1990. 228 p. ISBN 9785308007678
• Anatoliy Dimarov. Broken wings: selected prose fiction. Translated into English from Ukrainian by Roma Franko; edited by Sonia Morris. Saskatoon: Language Lanterns Publications, 2001. 316 p. ISBN 9780968389966[13]
• Anatoliy Dimarov, Yevhen Hutsalo, Olena Zvychayna. A Hunger Most Cruel: The Human Face of the 1932—1933 Terror-Famine in Soviet Ukraine. Translated into English from Ukrainian by Roma Franko; edited by Sonia Morris. Saskatoon: Language Lanterns Publications, 2002. 288 p. ISBN 9780968389973