Антоніо Сальєрі

Антоніо Сальєрі (італ. Antonio Salieri, 18 серпня 1750 — 7 травня 1825) — австрійський композитор, диригент і педагог італійського походження.

Антоніо Сальєрі
італ. Antonio Salieri
Зображення
Основна інформація
Повне ім'я Antonio Salieri
Дата народження 18 серпня 1750(1750-08-18)
Місце народження Леньяго, Венеціанська республіка
Дата смерті 7 травня 1825(1825-05-07) (74 роки)
Місце смерті Відень
Поховання Віденський центральний цвинтар
Роки активності 1765 - 1799
Громадянство Італія, Австрійська імперія
Національність італієць
Професія композитор
Вчителі Франческо Сальєріd, Giuseppe Simonid, Флоріан Леопольд Ґассман і Джованні Батіста Пешетті
Відомі учні Ференц Ліст[1], Антонін Рейха, Людвіг ван Бетховен[1], Therese Rosenbaumd, Франц Петер Шуберт[1][2] і Симон Зехтер
Жанр опера, оркестрова, камерна, духовна музика
Нагороди
Автограф
 Файли у Вікісховищі

Життя і творчість

Народився у Леньяго, Венеціанська республіка у заможній купецькій родині. Вивчав композицію в Падуї та Венеції. На запрошення Флоріана Леопольда Гассмана в 1766 приїхав в Відень і завдяки урокам Гассмана, який познайомив з лібретистом П'єтро Метастазіо і композитором Глюком та іншими, був прийнятий на імператорську службу, в 1774 р. після смерті Гассмана отримав посаду придворного композитора, а в 1788 р. також і капельмейстера імператорського оркестру.

Сальєрі є автором понад 40 опер, серед яких найвідоміші — «Данаїди» (1784), «Тарар» (1787) і «Фальстаф» (1799). Спеціально для відкриття театру «Ла Скала» ним була написана опера «Визнана Європа» (1786), на прем'єрі якої співала Франческа Лебрен і яка до цього дня йде на цій сцені. Ранні опери Сальєрі витримані в класичній італійської традиції, проте з 1780-х років Сальєрі сприйняв традиції К. В. Глюка, завдяки чому його опери користуються великим успіхом у завойованому Глюком Парижі. Сальєрі також є автором оркестрової, камерної, духовної музики, в тому числі «Реквієму», написаному 1804 року, але вперше виконаному на його похороні

Сальєрі також займався педагогічною діяльністю. Серед його учнів — Л. Бетховен, Ф. Шуберт, Ф. Ліст, К. Черні, Мейєрбер, Гуммель та Франц Ксавер Вольфганг Моцарт[3]. За свідченням сучасників, відносини Сальєрі зі своїми учнями були дуже теплими та емоційними (вважається, що від'їзд Ліста з Відня став приводом для невдалої спроби самогубства Сальєрі). Помер Сальєрі у Відні 1825 року.

Моцарт і Сальєрі

Існує давня легенда, згідно з якою, нібито А.Сальєрі отруїв Моцарта. Ця легенда лягла в основу ряду художніх творів, зокрема драми Пушкіна «Моцарт і Сальєрі» (1831), поставленої за нею опери Римського-Корсакова (1898), п'єси Пітера Шеффера «Амадей» (1979) і заснованому на ній однойменному фільмі Мілоша Формана (1984).

Проте підтверджень того, що Сальєрі був причетний до смерті Моцарта, не існує. В листах 1780-х років Моцарт припускався досить гострих висловлювань на адресу Сальєрі, проте ці висловлювання не відрізняються від аналогічних на адресу інших музикантів-конкурентів. У той же час в останньому листі Моцарта дружині (14 жовтня 1791 р.) Моцарт описує захоплену реакцію Сальєрі по відвідуванні вистави «Чарівної флейти». Відомо, що в другій половині 1780-х рр. Сальєрі диригував кількома творами Моцарта, а після свого призначення капельмейстером придворної опери в 1788 р. перш за все повернув до репертуару оперу Моцарта «Весілля Фігаро». Існував навіть музичний твір, написаний Моцартом і Сальєрі спільно: кантата для голосу і фортепіано «На одужання Офелії».

Існує версія, що легенда пов'язана з політичним підтекстом[4]: на межі XVIII–XIX ст. музичним критикам і першим біографам Моцарта було важливо підкреслити вірність музики Моцарта своїй, австро-німецькій традиції, протиставивши її італійському впливу, уособленням якої було обрано Сальєрі.

Італійський психіатр Чезаре Ломброзо у своїй книзі «Геніальність і божевілля» писав, що Моцарт страждав манією переслідування, вважаючи, що італійські композитори заздрять йому й бажають його вбити.

У Мілані 1997 року відбувся судовий процес, де було, нарешті, вирішено


покінчити з неясністю. «У травневі дні 1997 року в Мілані, в головному залі Палацу юстиції проходив незвичайний судовий процес: розглядався злочин двовікової давності. (…) Слухалася справа Сальєрі про отруєння ним великого Моцарта. … Через двісті років Антоніо Сальєрі було виправдано»[5].

Примітки
  1. Н. С. Салиери, Антонио // Энциклопедический словарь — СПб: Брокгауз — Ефрон, 1900. — Т. XXVIIIа. — С. 131.
  2. Г. Риман Сальери // Музыкальный словарь: Перевод с 5-го немецкого издания / под ред. Ю. Д. Энгель — Москва: Музыкальное издательство П. И. Юргенсона, 1901. — Т. 3. — С. 1160–1161.
  3. Divox Biography. Архів оригіналу за 25 серпня 2011. Процитовано 28 червня 2008.
  4. Така версія представлена у статті Антонио Сольери — отец композиторов и мифический злодей//«Свободомыслие» от 2.09.2009[недоступне посилання]
  5. Маргарита Ломунова. Моцарт и Сальери: Встреча через два века // «Наука и религия», № 10, 2002, с. 26-28.

Література
  • Белза І. Моцарт і Сальєрі (укр.)
  • Кириллина Л. В. «Пасынок истории» (К 250-летию со дня рождения Антонио Сальери) // Музыкальная академия. — 2000. — № 3.
  • Порфирьева А. Л. Сальери // «Музыкальный Петербург. Энциклопедический словарь.» XVIII век. Кн.3. СПб, 1999.
  • Штейнпресс Б. С. «Очерки и этюды», М., 1980
  • Angermüller R. Antonio Salieri und seine «Scuola di canto» // Beethoven Studien. Hrsg. von E.Schenk. Wien, 1970.
  • Angermüller R. Antonio Salieri. Sein Leben und seine weltliche Werke unter besonderen Berücksichtigung seiner «grossen» Opern. Diss. Salzburg 1970. T.1 — 3. München, 1971–1974.
  • Angermüller R. Salieri // The New Grove Dictionary of Music and Musicians. Ed. by S.Sadie. 20 vols. London, 1980. — Vol.16, p. 415-420.
  • Braunbehrens V. Salieri. Ein Musiker im Schatten Mozarts? 2 Auflage. München — Mainz, 1992.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.