Березуни

Села Березови беруть свій початок у давні часи. У Березівській котловині знайдено кам'яні шліфовані сокирки доби міднокам'яного віку, римські монети 1-4 ст.

Далекими предками березунів могли бути білі хорвати та вихідці з придунайських земель, які прибували в Галичину під натиском кочівників.

Про княжу добу свідчать назви урочищ: Княжий Ліс та Княжа Гора в Середньому Березові.

За адміністративним поділом польської окупаційної влади Березови у 15—17 ст. належали до Коломийського повіту Руського воєводства.

Перша писемна згадка — 1412. 1470 Березів розділився на Горішній і Долішній.

Так звану «коломийську сіль» в 13 ст. варили і в Березові. На початку 17 ст. територія, де була солеварня, — баня виділилася в окрему адміністративну одиницю — Баня Березівська.

1482 року двадцять шість давніх боярських родів перейшло в стан української шляхти (нобілітація) і всі отримали додаток «Brzezowski», який фігурує в сучасних історичних джерелах у польському звучанні Березовський, а не Березівський, як повинно б бути. Засилля поляків призводить до того, що вони намагаються перейменувати Березів на «Берешів», «Брешово» та «Бжозов», а то й зовсім вигнати шляхтичів Березівських з їхнього родинного гнізда. Березуни завжди боролися проти окупантів. Існує вірогідне припущення, що саме вони творили офіцерський корпус і штаб армії повстанця Івана Мухи (1490—1492).

Після поразки повстанців у польський полон потрапили Василь Урбанович, Михайло Білавич, Іван Перцович, Петро Будурович та Григор Ґеник-Березовський. Суд засудив їх на кару смерті, конфіскував маєтки та позбавив шляхетських гербів. За участь у битві під Хотином 1509 на боці волохів проти поляків були позбавлені шляхетських титулів і позбулися маєтків березуни: Івашко Арсенич, Григор Дрогомирецький, Григор Фіцич, Гринга Ґеник, Михайло Романчич, Сень Малкович, Фича Лазарович, Андрій Кузич та Стефан Симчич.

У Визвольній війні 17 ст. під проводом Богдана Хмельницького у полку Семена Височана воювало проти поляків багато березунів і 1648 Лесь Жураківський-Березовський, якому було 36 років, командував частиною війська. Мав під собою 15 тис. вояків, квартирували в Отинії (тепер Коломийського району Івано-Франківської області). Під контролем Леся були замки на Покутті й Гуцульщині. Після поразки повстання весь штаб Леся засудили на кару смерті, позбавили маєтків і шляхетських прав.

Польська влада жорстоко помстилися березунам за участь у антипольському повстанні. Польський історик Домбковський писав, що шляхтичі Березівські були тверді люди, які міцно стояли «при своїй українській народності і на своїй землі».

В останні часи першої польської окупації занепадає славне березівське чумацтво, у КМНМГП експонується дерев'яний чумацький віз (18 ст.) з Вижнього Березова. У великий васаг (3,5x2,5x1,5 м) з високими крижаницями, щільно обшитими дошками, можна було вмістити понад одну тонну солі. На Коломийщині через це і досі побутує прислів'я «Тримаїсі, як березун воза».

1811 за поділом нової окупаційної влади — австрійської Березови належать до Коломийської округи, у 1898—1934 ці села перейшли до Печеніжинського повіту, упродовж 1934—1956 — знову до Коломийського повіту, а в радянські часи — Коломийського району.

У радянський час березуни працювали в Коломиї у системі торгівлі, освіти й медицини, у час відродження України березуни активні в громадсько-політичному, культурно-мистецькому житті Коломиї, у релігійних справах УГКЦ.

У Коломиї на честь вихідців із Березовів названі такі вулиці:

• Миколи Арсенича-Березовського
• Сотні «Мороза»
• Василя Симчича
• Сотенного «Кривоноса»
• Степана Сулятицького

На фасаді Коломийського драматичного театру 1990 відкрито меморіальну дошку відомому акторові театру і кіно Симчичеві Василеві.

У гуцульських селах Коломийщини співають коломийки про березунів:

Ой, дуна, та й дуна,

Коби-м такі очи мала, як у березуна.

Коби-м такі очи мала, як березун маї,

А березун березунку файно повбіймаї.

Ой, не видко Березова, не видко, не видко,

Лишилосі в Березові моє солодьитко.

Ой не видко Березова та й не видко Бані,

Лишилосі в Березові моє закохані.[1]

У Коломиї побачили світ такі книжки березунів та про березунів:

• Арсенич Дмитро
  • «Відбитки часу» (1993)
  • «Намисто колібрі» (1994)
• Білавич Любов «Прислів'я», приказки, побажання та порівняння села Середній Березів, Музей історії міста Коломиї; (1995);
• Геник С. Тернистий шлях до волі (1996);
• Томащук Михайло, Симчич Стефанія, Перцович Святослав «Березуни» (1995);
• Томащук Михайло «Березови в історії Гуцульщини» (1997).

• Енциклопедія Коломийщини, зшиток 2, літера Б
• Новий провід УНДО в Коломиї // Веселка. Коломия. — 1938. — Ч. 2
• Кузич-Березовський І. Березівське боярство на тлі історії України. — Детройт [США], 1962
• Грабовецький В. Гуцульщина XIII—XIX століть. — Львів, 1982
• Арсенич П. Березуни. — Івано-Франківськ, 1994
• Томащук М., Симчич С, Перцович С. Березуни. — Коломия, 1995
• Кіцелюк В. Березуни в українських визвольних змаганнях [рукопис], 1997
• Томащук М. Березови в історії Гуцульщини. Коломия. — 1997