Болдеринг

Боулдеринг почали практикувати в середині 19 ст. з початком активного розвитку альпінізму, але на той час він був лише способом підготовки до сходження у високих горах.

Перші задокументовані згадки про боулдеринг сягають 1874 року. Саме тоді паризькі альпіністи їздили до лісу Фонтенбло практикуватися на невисоких каменях перед експедиціями.

Паралельно боулдерингом займалися у Великій Британії в 1880-х роках і поширювався він зусиллями Оскара Екенштейна, Фрайзера Кемпбелла та інших. Проте боулдеринг ще довго не визнавався окремим різновидом спорту більшістю альпіністів та скелелазів.[1]

У Фонтенбло боулдеринг вперше стали сприймати як самодостатню активність. Вже у 1920-х тут почали створювати окремі маршрути, а також цілі їх серії для тренування, що складали так звані «круги».[2] Можливо саме тут П'єр Ален вперше застосував спеціальні туфлі для скелелазіння, прикріпивши до тенісних додаткові смуги з жорсткої ґуми. Скелелази тоді зазвичай ходили в гори й лазили в чоботах[3].

У 1960-х значний вклад у розвиток сучасного боулдерингу зробив Джон Гілл. Він першим на основі свого гімнастичного досвіду став застосовувати магнезію у скелелазінні. Гілл свідомо лазив саме по каміннях, а не по високих скелях, бо завдяки більшій безпеці він міг наблизитися до фізичних меж тіла. Таким чином він першим почав тренування для скелелазіння. До речі, про силу рук Джона Гілла: він легко робив передній вис на перекладині однією рукою та підтягувався лише одним пальцем.[2]

У 1980-х спостерігається бурхливий ріст складності боулдерингових маршрутів. Цьому сприяло відкриття перших скеледромів, які дозволили тренуватися цілий рік, незважаючи на погодні умови, а також поява перших крашпедів, завдяки чому стало безпечно лазити там, де раніше це було неможливо[4].

У кінці 1980-х на початку 1990-х скелелаз з Техасу Джон Шерман винайшов сучасну шкалу оцінювання складності боулдерингу. Вона бере початок з V1,а в 2020 р. закінчується V16.[2]

Характеристики маршрутів на природних каменях або скелях залежать від скельної породи та кута нависання. Найчастіше лазять на граніті, пісковику чи вапняку.[16]

До найвідоміших боулдерингових районів відносять:

• Європа: Фонтенбло (Франція), Албаррасін (Іспанія), Чарівний ліс (Швейцарія), Пік Дистрикт (Велика Британія), Зіллерталь (Австрія), Франкен'юра (Німеччина).
• Америка: Бішоп, Хуеко Танкс, Долина Джо (США), Сквоміш (Канада), Кокалзинхо (Бразилія).
• Африка: Рокландс (ПАР).
• Азія: Хампі (Індія).[17]

В Україні є боулдерингові райони на вапняку — Кремінець[18] та Іванівка (Южноукраїнськ)[19], на пісковику в Карпатах — Ямельниця[20], Острів Пасхи[21], Гондурас[22], Церківна[23], Скелі Довбуша[24].

Боулдери лазять також на штучних скеледромах. Тренувальні площини роблять із фанери, скло-пластику, полікарбонату або бетону[25]. На них кріпляться зачіпки та рельєфи, з яких складається маршрут. Зачіпки зазвичай роблять з поліуретану, композитних матеріалів, а деколи з деревини чи каміння[26]. Процес створення траси називається роутсеттінгом. Стиль лазіння боулдерингу в залі з часом змінюється. Якщо у кінці 1990-х на початку 2000-х перевага надавалася лазінню по сильному нависанню і поганих зачіпках, то у 2010-х боулдери стали більш динамічними, координаційними і схожими на паркур.

На скеледромі часто на одній стіні накручено декілька боулдерів. Їхня складність відрізняється кольорами зачіпок та маркерів біля них. Градація кольорів така: білий (найпростіший), жовтий, зелений, червоний, синій та чорний (найскладніший). Є правило: двома маркерами позначають стартові зачіпки (обов'язково брати та зафіксувати) та фінішну ( треба зафіксувати двома руками).

Дві найпопулярніші системи оцінювання складності боулдерингу - це V-шкала та система Фонтенбло.

V-шкала оцінювання боулдерингів з'явилася у кінці 1980-х років у Хуеко Танкс (США) завдяки Джону Шерману. До цього застосовувалася закрита В-шкала Джона Гілла, в якій В1 означало складний боулдеринг, В2 — надзвичайно складний, а В3 — практично неможливий. Таке оцінювання було неточним і не відповідало росту складності боулдерів, що їх підкорювали скелелази. У гайді до Хуеко Танкс Джон Шерідан хотів залишити боулдери без категорій, але видавець вважав, що в гайдбуку вони потрібні, щоб він продавався. Тому Шерідан вперше офіційно запропонував використовувати відкриту шкалу зі складністю від V0 і до V9[27]. Станом на 2020 рік шкала закінчується V17[28]. Літера V була взята від прізвиська Джона Шерідана — vermin, тобто шкідник[29].

Шкала Фонтенбло також відкрита. Кожна цифрова категорія тут має три літери — a, b, c. Кожна літера може мати ще плюс.

Незважаючи на шкалу об'єктивного оцінювання складності проходження боулдерингових маршрутів, суб'єктивна складність може бути різною. Вона залежить від особистих характеристик та навичок скелелазів: росту, сили, здатності стрибати, гнучкості та ін[30].

Скелелаз на Thimble в 1960-х роках.

Високий боулдеринг (англ. Highball bouldering) — це боулдеринг на висоті від 5-6 до 10-12 метрів. Далі вже починається фрі-соло, хоча межа досить умовна. Враховуючи велику висоту і небезпеку, таке лазіння потребує не тільки фізичних чи технічних навичок, а й ментальних.

Можливо, родоначальником високого боулдерингу був Джон Гілл, який у 1961 році проліз без попереднього випробовування з мотузкою 11-метровий боулдер на гранітній спиці «The Thimble» категорії складності 7а, який повторили більше ніж через десятиліття[31][32].

До найбільш вражаючих проходжень належать:

• Амброзія 8а, 18 метрів, в Бішопі, Каліфорнія, пройдений Кевіном Йоргенсоном у 2009 році. Перше жіноче проходження цього боулдерингу зробила Ніна Вільямс у 2017 р.[33].
• Too Big to Flail, 7с+, 18 метрів, в Бішопі, Каліфорнія, пройдено Алексом Хоннолдом у 2012 році. Ніна Вільямс повторила його у 2019 році. Це був перший жіночий і, загалом, сьомий пролаз хайбола[34][35].
• Livin' Large, 8с, 10 метрів. Його знайшов та проліз Наллє Хуккатайвал в Рокладс, ПАР у 2009 році. У 2015 році боулдер повторив Джим Вебб[36].
• The Process, 8с+, 18 метрів в Бішопі, Каліфорнія. Уперше пройдений Деніелом Вудсом в 2015 році. Після того на ньому зламали зачіпку[37].

Спочатку змагання з боулдерингу були неформальними. Проте із розвитком скеледромів та офіційних змагань з інших видів скелелазіння — складності та швидкості— змагання з боулдерингу отримали офіційний статус. Після успіху перших тестових змагань під час Top Rock Challenge в 1998 році IFSC започаткувала Кубок Світу з боулдерингу в 1999 році[38]. Переможцями першого Кубку Світу стали Стефані Боде з Франції та Крістіан Кор з Італії. Український скелелаз Серік Казбеков виборов срібло. Серед досягнень українських скелелазів на міжнародних стартах:

• бронза на Чемпіонаті Світу з боулдерингу у Вінтертурі в 2001 році у Наталії Перлової,
• срібло на Чемпіонаті Світу з боулдерингу в Цінхае в 2009 році,
• бронза на Чемпіонаті Європи з боулдерингу в Імсті в 2010 році в Ольги Шалагіної[39].

У 2016 році скелелазіння було включено до олімпійських видів спорту і вперше представлено на Олімпіаді в Токіо в 2020 році. Скелелази будуть змагатися у трьох дисциплінах: швидкість, боулдеринг і складність. Отримають по одному комплекту медалей для жінок та чоловіків[40]. Місця в кожній дисципліні будуть помножуватися, а виграє атлет з найменшим рахунком[41].

• Лазіння на трудність
• Лазіння на швидкість
• Скеледром
• Білдеринг
• Паркур

• Bouldering
• John Gill: Origins of Bouldering

• Офіційний сайт Міжнародної федерації спортивного скелелазіння (IFSC)