Борятин (Червоноградський район)

Село Боратин (Борятин) розташоване в Сокальському районі, Львівської області, за 9 км на південний захід від райцентру м. Сокаля, за 6 км на захід від м. Червонограда (Кристинополя) і за 16 км на північний схід (можна приблизно сказати на схід) від м. Белза, у південно-західній частині Волинського плато — на стику плато з Малим Поліссям (Верхньобузько-Стирською рівниною).

Територія Борятинщини на півночі і заході горбиста, на півдні і сході рівнинна з пологим малим нахилом на південь і схід.

Село розташоване навкруги видолинку. Форма села — приблизно прямокутник з довшою стороною зі сходу на захід. Центральна частина села (видолинок) не забудована. В минулі часи цей видолинок звався Моржина. В східній частині Моржини був ставок, який в шістдесятих роках відновлений колгоспом. В центрі села, на Моржині було джерело, яке селяни обложили цямринами і брали з нього воду, поки не викопали власних криниць. Знаходилось це джерело проти теперішньої садиби Кисіля (Котової Гандзі). Була ще саджалка джерельного походження в західній частині села, на Моржині, між дворами Курилів і Челеків. Ще одне джерело знаходилось приблизно на середині Пилипчукового (Добинькового) городу.

До нашого часу ці джерела не «дожили» — висохли. Центральне джерело існувало до сорокових років нашого століття, цямрини були замінені бетонами. Та в сорокових роках воно повністю висохло.

Джерельні і дощові води стікали малим рівчаком серединою села до Бугу попри Маджарки і через Добрячин, з'єднавшись за Маджарками з другим ровом, яким стікали води з Маджарських озер. В наш час^[коли?] тим ровом стікають весняні і дощові води.

До шістдесятих років в північно-західній частині Борятинщини, на сіножатях було три джерельні кринички, які звались Курилові кринички, Фігасові кринички і Видрівка, а до тридцятих років була ще Миколайцева криничка. Перші два джерела були підносно великі. Щоб читач міг зорієнтуватись про їх дебет, скажемо, що вода від них постійно текла ровом шириною більше метра. Вода в них була дуже чиста і приємна на смак. Слід зазначити, що ці кринички перемінно змінювали свою величину. Коли збільшувалась в діаметрі одна, у цей час зменшувалась друга. Цикл зміни величини криничок був приблизно 20-30 років.

Третя криничка — Видрівка, була значно менша за попередні і в її плесі була ржавщина. Місцеве населення цієї води не вживало, бо коли перегріта від праці людина напилась з Видрівки води, то через кілька хвилин в неї починались сильні болі в животі і біль тривав не менше 20-30 хвилин. Цією водою струювались, якщо сюди підходить цей вислів, немісцеві сезонні робітники, які працювали під час жнив на Ровищах. Вода з усіх цих джерел стікала в річку Себечівку.

Ставок

В «Історії сіл і міст УРСР, Львівська область», видання 1968 року сказано, що село «розташоване на річці Броді, лівій притоці Західного Бугу». Це — помилка. Село на річці не розташоване. Правда, за 2,5/3 км на північному заході від села протікає маленька річка, але вона не називається Брід. Ця річка збирає весняні, дощові і джерельні води, що випливають одним рукавом зі східної частини сіл Русіна і Лєшкова (Першотравневого) і другим рукавом, що випливає поблизу села Вербіжа (Вербового). Ці рукави з'єднуються в селі Себечеві в річку, яка тече через Мельники, Семени, попри Ровищі. Шкромаду, Чортовець і коло Завишня впадає в Буг. Один із потічків, що випливає з Вербіжа колись називався Богзливиця. Другий рукав — безіменний. Зі сторони Шмідкова і Савчина в річку впадає потічок, що звався Брід.

Сама річка усталеної назви не мала. Мій прадід, що родився на хуторі Семени, біля самої річки, казав, що вона зветься Раківкою. Але від других людей я такої назви не чув. В 1899 р. Бр. Сокальський в книзі «Рошаї Зокаїзкі» назвав цю річку Себечівкою. В картах, випущених у передвоєнній Польщі, ця річка теж зветься Себечівкою. В минулі часи, до Першої світової війни, на ній стояло кілька водяних млинів: на Мельниках біля Себечева, на Семенах, на Шкромаді і на Мельниках біля Завишні. Млини працювали не цілодобово, а тільки тоді, коли в ставку перед млином накопичилась необхідна кількість води.

В шістдесятих роках нашого століття, у долині річки Себечівки, а саме там, де були вищевказані кринички, знайдено підземне озеро і збудовано Правдинський водозабірник, який живить водою м. Червоноград. Надмірна експлуатація свердловин привела до того, що існуючі колись джерела висохли, а в селі Боратині висохли майже всі криниці.

Як вказувалось вище в «Історії сіл і міст…», при описі с. Борятина, цю річку названо Бродом, а при описі с. Савчина, її вже названо Вишнівкою. Оскільки місцеве населення ні Бродом, ні Вишнівкою цю річку не називало, і в літературі також такої назви нема, а в «Історії сіл і міст…» дописи про села Борятин і Савчин подавали вчителі місцевих шкіл, зачерпнувши дані з новостворених легенд переселенцями в Забузьку зону Сокальського району, вважаю, що її слід називати Себечівкою — назвою, яка вперше попала в літературу.

На початку нашого століття, на борятинських землях було десять середпільних озер: Чмиреве, Чисте, Сітник, Решетів, Дарцеве, Ксьондзове, Рова Лоза (Рогова Лоза, бо ріс рогіз), Чмирукове, Климишинове, Малецькове.

В даний час всі озера висохли. Висихання озер проходило природно. За молодих років мого прадіда озера були досить глибокими, при купанні в них топились люди. За мого дитинства (40-ві роки нашого століття) в деяких озерах ще була вода, але вже її було не достятньо для купання. В п'ятдесятих-шістдесятих роках людська діяльність їх зовсім вбила.

Борятинські землі відносяться до славнозвісних Сокальських чорноземів, найкращих в області. Родючий пласт чорнозему має товщину 1,5-2,5 метра, під чорноземом залягає м'яка жовта глина, споки нема. Є на Боратинщині і біла глина, яку колись використовували замість вапна для білення хат. Залягає вона в західній частині урочища Ровищі. В Борятині окремі ділянки земель мали власні назви, які в наш час^[коли?] частково призабуті. Подаю колишні назви земель (див. карту), починаючи із східних околиць села і намагаюсь йти за годинниковою стрілкою: Просівка, За вітраком, Загуменки, Рудка, Суволуки, Глибока долина, Загайчина, Чортова гора, Підберезник, Себечівська долина, Кіничина, Стрептів, Гриньок, Купена, За криничками, Піднивки, За клином, За Видруком, Ровищі, Бабщина, Селиська, За ксьондзовим городом, Кропичита, Загршечі, Погорільне. Колись за Малецьковим, Боцяновим і Байоровим городами ріс ліс, який звався Гайчина.

Борятин розташований в сейсмічно спокійні зоні, але 17 серпня 1875 року і в кінці вересня 1908 року в Сокальщині був землетрус. Не відомо, яка була сила цих землетрусів і де знаходився їх епіцентр.

В 1977 р. до Сокальщини також докотилась хвиля землетрусу силою 3-4 бали, але руйнувань в нашій місцевості не було. Епіцентр цього землетрусу був в Румунії біля Бухаресту. В Бухаресті були великі руйнування і людські жертви. Із розповідей старих людей видно, що сила попередніх двох землетрусів була значно сильніша за землетрус 1977 року. Під час попередніх землетрусів в Борятині, від коливань земної поверхні, задзвонили дзвони, викликавши суєвірний страх серед селян. Хвиля землетрусу, що досягла Борятина у 1977 р., викликала лише дзвеніння посуду в шафах і гойдання світильників. Навіть не всі селяни зорієнтувались, що це землетрус. В даному разі найшвидше зорієнтувались жителі дев'ятиповерхових будинків сусіднього міста Червонограда.

Село Борятин. Коли воно виникло? Трудно відповісти. Початок його губиться у віках. Про село Борятин кілька історичних джерел подали різні дати першої письмової згадки. В «Історії міст і сіл УРСР. Львівська область.» (Київ 1986 р.) сказано, що в письмових джерелах село Борятин вперше згадується за 1495 р. Теофіл Коструба написав, що село Борятин вперше згадується 1465 рік. Т.Коструба помилився на один рік враховуючи цю помилку прийнято як дату першої письмової згадки 1466 рік. Пізніше з'ясувалось, що в Сокальській районній газеті вказана інша дата першої письмової згадки про с. Борятин: там вона датується 25 червня 1419 року. Одна легенда говорить, що село спочатку знаходилося в тому місці, де зараз розташований Червоний хутір (Бережне) і мало назву Стрептів. Після зникнення села назва Стрептів залишилась за тим місцем де ніби-то було село. Вважають цю легенду не достовірною тому, що при обробітку ґрунту ніхто не знаходив залишків поселення. Друга легенда говорить, що село спочатку в урочищі Селиська, але історичні та й археологічні підтвердження відсутні.

Легенда про походження назви села говорить, що наш прародич рятуючись від ворогів, перебрався з сім'єю в дрімучий сосновий ліс-бір, на поляні звів хатину, а обійстя обвів тином. І від поєднання двох слів — бір(бор) і тин- виникла назва, спочатку хутора, а згодом села Бор-а-тин. Від часу заснування село мало назву Боратин, тобто звалося Борятином більше як 500 років. Але у 1951—1952 рр. Забузька районна влада, виходячи з ідеологічних міркувань, ігноруючи багатовікові історичні назви населених пунктів, перейменували деякі з них і на карті району появились нові назви. Тоді і в назві села змінили букву "а"на"я"і стало село зватися Борятином.

Хоч перша згадка про село має півтисячний вік, та опис про забудову села значно молодший і має вік не більше 250 років. Першу згадку про житлові і господарські будівлі вдалось знайти у Львівському архіві за 1803 рік — це опис плебанії. А в книзі Б. Сокальського «Сокальський повіт» є дані про пізнішу забудову села. Так, що маємо опис будівель, вік яких становить 200—250 років, а також 100 і менше років.

Хати в Боратині будували так, що вони стояли фронтом на південь, не зважаючи, як хата виглядатиме до вулиці. В сусідніх селах хати будували біля дороги (вулиці), а в Боратині — по середині городу.

В другій половині XIX ст. в Боратині вже не було курних хат. Всі хати були дерев'яні. Старі хати були збудовані «у вугли», не тиньковані, але з зовні білені (мазані) білою глиною.

Нові хати ставили на підвалинах «в стовпи» — дильовані. Нові хати, правда рідко, вже були тинковані. Тинкування проводилось не на очеретяних матах, а по дранці, набитій косо цвяхами на стінах. Глину накидали і розправляли безпосередньо руками. Після цього мазали білою глиною. Але більшість хат була не тинкована, а побілена. Білу глину брали з Ровшц.

Біля хат, особливо старих, були присьби. Основне призначення присьби — не допустити проникнення води в хату. Присьбу використовували і як зовнішню лавку.

На зиму коло хати ставили загату.

Дахи були солом'яні (стріхи), у більшості каляничеві, а верх (коньок) всюди був каляничевий. Каляничення — це намочення солом'яних сніпків в глиняному розчині.

Димоходи були плетені з лози і обліплені глиною. Такий комин ставився в сінях на чотирьох стовпах-снозах. Низ комина розміщався трошки вище отвору в стіні, яким виходив дим з п'єца (печі), що стояв в кімнаті. В таких коминах вудили ковбаси і сало. Але вже в кінці минулого століття появились муровані комини, хоч плетені, правда рідко, зберігались до 1946 р.

Старі хати були розділені сіньми на дві половини — з одної сторони кімната, а з другої — комора. Дехто ставив прибік коло хати.

В нових хатах з одної сторони сіней були кімната і ванькир, а з другої — дві комори. В нових хатах замість прибоку була задня комора (комора за хатою).

Старі хати були низькими з одним, чи рідко двома вікнами з чотирма маленькими шибками, які не відкривались. В нових хатах вже були великі вікна, які відчинялись. Нові хати будувались з ґанками, а в кімнатах була підлога. Крім різниці між старими і новими хатами, вони ще відрізнялись між собою в залежності від заможності господаря. Хати бідніших господарів були без ґанків. А в їх дворах крім хлівців, не було ніяких інших господарських споруд. Хати не тинковані, тільки побілені глиною, закривались, як правило, дерев'яними замками. Кімната одночасно була і кухнею. Четвертину кімнати займав п'єц з вигідним запічком, де спали діти і хворі. В кімнаті праворуч вхідних дверей знаходився мисник, тобто маленька шафка, у якій зберігались поливані і фаянсові миски. Збоку висів ложник з дерев'яними ложками. Напроти дверей під вікнами при стіні стояла скриня (рідше стіл). Стіни напроти дверей обвішані образами, які нижньою стороною рам прилягали до стіни, а верхньою відхилялись від стіни. Образи прикрашались квітами з паперу.

Біля вільних стін і коло п'єца стояли лавки, переважно вбиті ніжками в землю. На такій лаві, у правім куті хати, клали покійників.

Ліворуч стояло широке ліжко (розсувне), накрите полотняним покривалом, або покривалом із сіряка, рідше — килимком і зверху одна або дві подушки. Над ліжком була підвішена жердка, на якій вішали одяг. Внутрішні стіни переважно були небілені. Стіни були зроблені з гембльованих дощок і господині їх мили. В деяких хатах верхню половину стін білили, а нижню мили.

Стеля лежала на бальку (сволоку). Сволок ніколи не білили.

По другій стороні сіней знаходилась комора, а деколи і хлів. В коморі вікон не було, тільки воронка з дерев'яною засувкою. В коморі зберігалась скриня, якщо вона не стояла в кімнаті замість стола, а також харчові запаси. Хати заможніших господарів були вищі і обширніші, з вікнами, що відкривались (в 6 шибок), з ґанком і мурованим комином, двері замикалися металевими клямками і замками.

Якщо ввійти в сіни, то праворуч були дві комори, а ліворуч — челядна кімната і ванькир. В декого сіни були розділені на дві половини перегородкою з дверима в ній. В сінях була літня кухня. В кімнатах, сінях і навіть коморах була підлога.

В челядній кімнаті ліворуч вхідних дверей стояла пекарська піч (п'єц) і англійська кухня (плита) з чавунними блятами, часто з братнурою. Праворуч стояла мальована шафа, яка займала цілий пристінок, а одна полиця йшла від неї над дверима аж до п'єца. На полицях цієї шафи (тузпуки) зберігалось багато гарних глиняних і поливаних мисок, склянок і порцелянових тарілок з яскраво намальованими на них квітами і птахами. Образи святих (ікони) в полірованих дерев'яних рамках займали цілу фронтальну стіну. В багатьох хатах висіли годинники. Під стінами стояли дерев'яні гембльовані бомбетні лавки, крісла і стіл. Під стіною від ванькиря стояло дерев'яне розсувне ліжко, накрите гарним килимом і виложене в голові, деколи, кільканадцятьма подушками в гарних кольорових пошивках, або в білих, але з вставками шиделкової роботи.

У ванькирі стояли два ліжка, у декого і скриня. Тут був вхід на припічок (запічок), який тягнувся до ванькиря з челядної кімнати. У ванькирі спали, господині з дітьми, а в кімнаті господарі.

Деякі господарі мали вже поліровані меблі. В хатах були дзеркала.

В одній коморі зберігались скрині з одягом. Скрині були мальовані, на колещатах і закривались на замок. На жердках в коморі висіли нитки (лляні, конопляні, вовняні), робочий одяг.

В другій коморі зберігались харчові продукти — скриня з борошном, бочка з сиром і маслом, на лавках стояли сиваки з молоком. В солом'яних бочках (солом'янках) зберігалось зерно, сушені яблука, груші і сливи. Хліб клали на скрині або полиці. На стінах або на дрючках висіло сало, поміщене між дощечками.

В задній коморі зберігали в основному квашені продукти: капусту, огірки і яблука.

Буряки, ріпу, моркву, пізніше картоплю зберігали в кінцях або видіщих ямах.

Під вікнами хати, відгороджений штахетником від подвір'я, знаходився невеликий квітник, у якому наші прабабусі вирощували розмарину, барвінок, матильонію (матіоли), руту, мальви, айстри, майську рожу, бальсамітки, георгонію, резеду, м'ягу, гвоздики, хризантему і найулюбленіші квіти тодішніх дівчат — братчики.

Обійстя наших предків виглядали не дуже привабливо. Найближче до хати стояли стайні на три переділи. За стайнею стояла шопа з трьома стінами, що служила для зберігання воза, саней і господарського знаряддя. Дехто мав шпихлір. Стодол мали 1-2, залежно від заможності господаря. Сіно зберігали під оборогом.

Господарства були огороджені плотами, рідко штахетником. Всюди в огорожі була брама, фіртка або перелаз. На початку нашого століття сільська забудова мало змінилась. Але в хатах винесли кухні (плити) з кімнат у ванькир. Замість стріхи почали крити хати бляхою. Появились муровані хати. Плоти замінили штахетники, появилась металева сітка. Майже в кожному дворі була криниця, переважно з бетону, але й були цямринові. Такий вигляд мало село до 1946 року.

На 01.01.1939 у Боратині проживало 1800 мешканців (1370 українців-грекокатоликів, 180 українців-римокатоликів, 10 поляків, 220 польських колоністів міжвоєнного періоду і 20 євреїв)[1]

В 1944 р. Забузьку зону колишнього Сокальського повіту, як і інші Закерзонські українські землі, Сталін віддав Польщі. Після цього поляки насильно виселили все українське населення з цих земель. Жителів Боратина в 1946 р. переселено в Тернопільську область і в селі не осталось ні одного жителя. В цей час все згоріло. Уціліло в селі з трьохсот хат не більше десяти.

Поляки робили спробу заселити наші землі своїми людьми і для цієї цілі, у період між 1947 і 1951 роками на борятинських землях побудували три хутори. Хутори будували на горбах, щоб їх можна бачити із-за границі (із-за Бугу) — з України.

Один хутір побудували на землях, що звались Стрептів. Цьому хутору пізніше, після 1951 р., було дано офіційну назву Бережне, а місцеве населення зве його Червоний хутір — від кольору червоних черепичних дахів. В північно-східній частині села, на території колишнього поміщицького двору, збудованому хутору надано назву Білий хутір. Третій хутір (Добрячинський хутір) збудовано на землях між с. Борятином і колишнім селом Маджарками. Офіційна назва цього хутору — Рудки.

Наприкінці 1951 р. Забузьку зону Сокальського району знову повернуто Україні і село заново відродилось. В даний час майже всі хати цегляні, багато з них мансардного типу. Появляються двоповерхові будинки. Всі будинки під шифером та метало-черепицею. Але в зв'язку з колективізацією, відпала потреба в таких господарських будівлях, як стодоли, шопи. Крім житлових будинків будують літні кухні, хліви, рідше льохи і ще рідше гаражі.

В давні часи на боратинських землях було багато лісу, але, враховуючи, що він ріс на найкращих у Львівщині чорноземах, його вирубали. На початку нашого століття на західноборатинських землях було ще 137 моргів лісу. В основному росли листяні дерева: граб, осика, береза, а з хвойних: сосна. Пізніше і той ліс було вирубано. Вже сто років тому в Боратині запроваджено сівозміну в обробітку землі, бо до того часу була «триполівка». Найбільше сіяли пшениці, потім ішли жито, овес, гречка, ячмінь, сочевиця, просо, горох. З овочів найбільше садили капусти. Панський двір продавав її майже всьому повіту. Боратин відносився до сіл, у яких було багато садів, росли яблуні, груші, сливи, черешні і волоські горіхи. Найбільший сад був у селянина Марка Калиша.

У зв'язку з відсутністю в селі пасовиська і наявністю малої кількості сіножатей, селяни мали труднощі в утриманні худоби. Тримали селяни корів, коней і овець. Але із браку паші худоба мала бідний вигляд. Можна було бачити таку картину: весною господар несе вівцю, бо вона, стомившись на пасовиську, не може сама прийти додому. На пасовисько винаймали в панському дворі землі. Але за це господар від штуки худоби мусів вивезти на панське поле 10-15 фір гною. Сіно заробляли в інших селах у панських дворах — косили сіно на спілку або на третю копицю. За одну парцелю (ділянку) сіножаті на спілку скошеної, потрібно було ще скосити і зв'язати морг ячменю. Жиди з Кристинополя і Ровищ (власником Ровищ був жид Кашлейба) давали також на спілку косити отаву. Але отава була не з найкращих, ще й до того потрібно було додати жидові гуску або два когути. Вже в нашому столітті становище з пашею покращало. Багато боратинців купили собі сіножать в інших селах — Себечеві, Шміткові. Добрачині і навіть в Острові на землях, що за Солокією. Другим джерелом збільшення паші служило й те, що господарі почали сіяти конюшину, люцерну, мішанку. Хоч з пасовиськом все одно було погано, але селяни підкормлювали худобу зеленою пашею — мішанкою, конюшиною, зубом (кормовою кукурудзою) і т. ін. Як вже згадувалось вище в 1884 р., з Рави-Руської до Сокаля проведено залізницю, а в 1839 р. — зі Львова до Сокаля через Кам'янку Струмилову (Буську). Залізницю з Сокаля до Володимира-Волинського проложили росіяни під час війни в 1915 р. Присутність по сусідству з селом залізничних станцій (Острів, Кристинополь) сприяли в розведенні нової культури — цукрових буряків, а присутність в с. Лєшкові суконної фабрики сприяла в значному розширенні посівів льону, коноплі і збільшенні поголів'я овець. Після повернення Забузької зони Сокальського району в склад України в 1952 р., у Боратині створено колгосп ім. Б. Хмельницького, який пізніше, без погодження з селянами, реорганізовано в радгосп «Шахтар». Центральна садиба радгоспу знаходилася в селі Острові, а в Борятині тільки бригада.

• Погода в селі Борятин
• Карти Google