Біла (Ямпільський район)

Бі́ла — село в Україні, у Ямпільській міській громаді Могилів-Подільського району Вінницької області. Населення становить 890 осіб. До 2020 орган місцевого самоврядування — Гальжбіївська сільська рада.

Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 707-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Вінницької області.» увійшло до складу Ямпільської міської громади [3]

На північний захід від села розташований ботанічний заказник — «Білянський Ліс». Розташувалось с. Біла в південно-захоній частині Вінницької області. Віддаленість від районного центру  м. Ямпіль становить 5 км. Село має вигідне графічне положення, тут протікає річка Мурафа на лівому березі якої знаходиться с. Гальжбіївка. Місцеві жителі умовно розділяють село на ряд частин: Долина, Гора, Підлісся, Кут та Магала. Біла входить до складу Гальжбіївської сільської ради та утворюють разом з Ульянівко та Оксанівкою сільську раду. За адмін.поділом 16 ст. село входило в Летичівський повіт, за адмін.поділом 19 ст. входило в Ямпільський повіт 19 ст.,за адмін.поділом 20 ст. входить до складу громад Ямпільського району Вінницької області.

"Бі́ла"- цю назву слід виводити з ознаки географічного розташування, на сході села там де його коліном огинає р. Мурафа, по лівобережжю річки, підноситься крейдяна височина яку називають Білою горою. Височина досить велика, тому майже миттєво потрапляє до поля зору майже з будь-якої точки.Вважається, що саме ця ознака і полягла в основу назви с. Біла. Базуючись на дуже скупих історичних даних можна вважати, що поселення існувало наприкінці XVI на початку XVII ст. На противагу сусідньому селу Гальжбіївка, яке було панським, село Біла було казенним, тобто державним. Під час визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетських поневолювачів с. Біла стояла на шляху спустошливих походів польської шляхти на чолі з Потоцьким і Калиновським. Незважаючи на те, що село не було залежне від пана жилось селянам дуже важко.

З встановленням радянської влади ситуація змінилась не суттєво,люди як жили бідно,так і живуть. На території громади був створений колгосп ім. Леніна із колишніх потужностей якого до нашого часу дійшли лише руїни. В селі 1793 року було засновано Храм- Церкву Успіння, будівництво якої завершилося лише у 1861 році. В архівних джерел зазначається, що будівля була кам'яною із дзвіницею. З встановленням радянської влади,церкву було зруйновано (політика більшовизму відкидала існування Бога та забороняла релігію,церкви перетворювали в склади,клуби та інші господарські приміщення). Лише після здобуття незалежності Україною, громада власними силами та коштами відновила зруйновану святиню. Також у селі був побудований млин, власник якого — Гулін - німець за національністю, спалив його при встановлені вищезгаданої радянської влади. Млин відновили і запустили, на теперішній час (станом на 2017 рік) місцеві перемелюють у ньому своє збіжжя.

Але слід зважати на те,що ця інформація ще не є уточненою і коріння історії села можуть сягнути значно глибше.

Та далеко не всім нашим землякам подобались більшовицькі ідеї комунізму і тоталітаризму. Серед жителів були активні учасники Ямпільського повстання проти більшовицької влади, що відбулося 1921 року. У часи СРСР деякі відомості про це повстання публікувалися, але звісно, що його називали контрреволюційним і намагалися применшити масштаби, викривляли соціальний склад учасників. Але все-таки люди взялися за рушниці, сокири, вила, лопати і виступили проти жорстокого гноблення.  Більшовики визнавали, що за національним складом повстанці були виключно українцями, а за соціальним – “мелкие кулаки, середняки и несознательные бедняки”. “Контрреволюційний рух” охопив населені пункти Грушку, Садки, Коси, Вила, Букатинку, Мервинці, Бушу, Іванків, Микільське, Бабчинці, Суботівку, Яругу, Михайлівку, Білу, Гальжбіївку, Петрушівку, Миронівку, Пороги, Добрянку, Дзигів Брід, Велику Кісницю, Цекинівку, Вольфанівку, Тростянець Ямпільського повіту, а також Шендерівку, Людвиківку, Садківці та інші. Повстанці вибили більшовиків з містечка Яруги та села Тростянець, де загін отамана Лозана (три тисячі чоловік, з яких лише половина мала вогнепальну зброю) розігнав місцеві органи совєтської влади, роззброївши майже сто червоноармійців. Однак і після цього козацька кавалерія (близько 500 осіб) здебільшого не мала сідел та зброї. Повстанці ліквідували ярузького волосного воєнкома Манаєва (родом з Царицинської губернії), слідчого особливого відділу “Румкордону” Богданова та кулеметника карного батальйону Терентія Урсола, уродженця с. Гальжбіївка. В успішному наступі козацтва була й заслуга підпрапорщика Федора Антоновича Ганькевича (4.2.1888 н. р.). Ще до вибуху народного гніву він організував у своєму селі Тростянець та у Дзигівці підпільні осередки. Під час самого повстання він служив старшиною більшовицького караульного батальйону в Ямполі. З лютого під Гальжбіївкою, де його взвод мав битися з селянами з Гальжбіївки, Білої та Флемінди (загальна чисельність близько 1500 осіб), Ганькевич поширив серед своїх підлеглих паніку, що призвело до їхньої втечі в Ямпіль. Селяни кинулася за ними... Під впливом невдач більшовики взялися за евакуацію своїх установ із Могилева-Подільського та підготовку для оборони міста. Більшовики стверджували, що у самому Ямполі повстанці перебували з 5 по 9 лютого 1921 року. За цей час вони видали низку наказів – про вільний обіг усіх грошей (за винятком совєтських), свободу торгівлі, відозви із закликом до повстання проти комуни, сформували і свою адміністрацію… Все ж сили були не рівні. 7 лютого в наступ проти повстанців перейшли 66-й, 208-й, 209-й і 210-й полки. У придушенні виступу взяла участь 35-та бригада 12-ї дивізії. Червоні кинули у бій і загони міліціонерів Могилівського повіту (загальна чисельність – 130 чоловік). Незважаючи на перевагу більшовиків у силі вогню, селяни хоробро оборонялися. Червоні визнавали, що “в некоторых случаях замечается особый героизм, как, например, контрнаступление, драка до последнего патрона”. А 10 лютого повстання було жорстоко придушене, “ватажки повстання знищені”, “вбито понад 300 бандитів”. Серед загиблих виявився і 37-річний священик села Петрашівка Олексій Іполитович Коцюбинський. Сумний список жертв з Петрашівки склали Трохим Степанович Сугак (40 р.), Никанор Пилипович Грабовський (24 р.), Сергій Омелянович Тьорла (25 р.) та інші. Відомі й деякі імена загиблих ямпільчан. Це 33-річний Григорій Пилипович Гірник (загинув 3.2.1921 р.), вісімнадцятилітній Максим Миколайович Гаєвський (вбитий 11 лютого), семирічний хлопчик Микола Васильович Онисько. Зазнали відчутних втрат і окупанти. Загинуло троє комуністичних активістів, п’ять червоноармійців карного батальйону, близько тридцяти червоноармійців 104-го полку, десять пропало безвісти. Це далеко не повний список...  Розлючені шаленим опором, москалі повністю спалили село Оленівку Могилівського повіту. Злочин скоїв 66-й полк 24-ї дивізії. На інші села ворог наклав контрибуцію. Тільки Бабчинці (нині Чернівецького району Вінницької області) мусили сплатити близько 10 тисяч пудів хліба, 15 голів великої рогатої худоби тощо. На Петрашівку накладено стягнення у тисячу пудів зерна та 12 голів великої рогатої худоби, на село Біла – 500 пудів хліба і 3 голови худоби. Усе зібране продовольство, за винятком зерна з Ямполя, яке передавалось у розпорядження комнезаму, надходило у продоргани, значить у Росію. Почалися дикі розправи. Станом на 15 лютого було заарештовано близько 500 осіб, чимало з яких страчено. Засудженим ставилося у вину те, що вони “с оружием в руках принимали участие в наступлении против красноармейцев”.

Павло Наніїв народився у 1922 році в селі Біла на Ямпільщині. Родина була небагата, батьки — звичайні селяни. Коли почався Голодомор, Павлу було лише десять. Все, що відбувалося в селі, він бачив на власні очі. Запам’ятовував і дитиною писав про це оповідання. У «Голоді» він писав тільки те, що сам бачив. Бачив, як на березі Дністра ламали лозу і плели з неї труни, бо не було дощок. Бачив, як одного разу хлопчики йшли по вулиці, знайшли людський череп і грали ним у футбол. Бачив, як на тій стороні Дністра, де була Румунія, сушили кукурудзу, а по подвір’ю ходили табуни гусей, качок, худоба.

У перші дні війни 19-річний Наніїв пішов добровольцем на фронт — кулеметником на передову. А після війни його, 22-річного, заарештував НКВС і звинуватив у причетності до ОУН. Однією з причин арешту якраз і була недописана книга «Голод» — він писав її у вільний час, а рукопис був ненадійно схований. Хтось із товаришів його знайшов... Письменника ув'язнюють та відправляють по етапу в табори. Перший табір був біля міста Байконур у Казахстані. Після того був табір особливого призначення у Сибіру. Після семи років ув'язнення його перевели у Краснодарський край — працювати на лісоповалі за тисячу кілометрів від залізниці. Звільнили Наніїва лише після смерті Сталіна. Військова прокуратура переглянула справу та визнала його невинним. Ця помилка коштувала 12 років життя в нелюдських умовах. Спогади про Голодомор не давали йому спокою, через деякий час письменник розпочав роботу над повістю. Це була автобіографічна «Лозинова труна» — повість про свою родину під час колективізації та Голодомору 1932-33 років. Книжка вийшла. Як і роман «Тричі продана». Її продавали з-під поли, таємно, через спекулянтів. Попри те, що ім'я Павла Наніїва не знали, його книжка розлетілася першим стотисячним тиражем, а потім тричі перевидавалася. Таємно, бо за радянських часів це робити було непросто. КДБ вів нагляд, а з квартири зник рукопис нового роману — коли нікого не було, додому навідувалися «товариші в штатському». 

• Ананьєв Микола Петрович (1898, Біле (?), Ямпільський повіт, Подільська губернія — 22 листопада 1921, Базар, Народицький район, Житомирська область) — вояк Армії УНР, учасник Другого Зимового походу, розстріляний більшовиками під Базаром 22 листопада 1921 р.
• Павло Іванович Наньєв
• Перепелиця Олександр Юрійович (1989—2014) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Уманець Микола Васильович (1925—1986) — український радянський і компартійний діяч, депутат Верховної Ради СРСР 8—10-го скликань. Член ЦК КПУ в 1971—1986 рр. Член Ревізійної комісії ЦК КПРС в 1981—1986 рр.

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 989 осіб, з яких 429 чоловіків та 560 жінок.[4]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 882 особи.[5]

• Biala 2), wś rzondowa, pow. jampolski // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1880. — Т. I. — S. 171. (пол.) — S. 171. (пол.)
• http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=28 - Ямпільське повстання 1921 року, газета "Незборима Нація"
• https://drgbl.net/pismennik-naniiv/%5Bнедоступне+посилання+з+серпня+2019%5D - "За що письменник з села Біла 12 років відсидів у таборах" газета "ДИРИЖАБЛЬ"

• Гальжбі́ївка // Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. / П.Т. Тронько (голова Головної редколегії). — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967 - 1974 — том Вінницька область / А.Ф. Олійник (голова редколегії тому), 1972 : 788с. — С.735 (Біла)

• Погода в селі Біла
• Мапа