Білецький Леонід Тимофійович

Білецький поставив своїм завданням розкрити етапи становлення української літературознавчої думки в контексті розвитку літературознавчих концепцій у Європі. Цьому присвячена фундаментальна праця «Основи української літературно-наукової критики» (Прага, 1925; К., 1998). Вона й досі залишається найґрунтовнішим дослідженням методологічних аспектів української літературознавчої думки від поетик професорів Києво-Могилянської академії 17–18 ст. до праць українських літературознавців поч. 20 ст. Формування літературознавчої думки в Україні Білецький зараховує до 2-ї пол. 17 ст., коли була заснована Києво-Могилянська академія, що стала важливим центром релігійних і культурно-просвітницьких ідей, які поширилися далеко за межі України. Заслугою цієї школи Білецький вважає передусім те, що вона створила наукову традицію українського літературознавства, заклала основу її дальшого розвитку протягом 19– 20 ст. Він «реабілітує» літературу, яка творилася книжною мовою того часу і яку в 19 і почасти 20 ст. оголосили схоластичною, чужою й незрозумілою сучасному читачеві. В праці показано, що літературознавчі школи, які виникали в Європі, проникали в Україну з деяким запізненням і переважно через посередників, тут вони перепліталися і взаємодіяли між собою. До того ж українські літературознавці були не просто популяризаторами західно-європейських літературознавчих концепцій, а творчо розвивали їх, виходячи з національного характеру і особливостей поступу української літератури. Констатуючи, що в М.Максимовича і М.Костомарова принципи міфологічної школи поєднані з принципами культурно-історичної школи, в О.Потебні психологічний підхід доповнюється рисами порівняльно-історичного підходу, а в працях І.Франка простежується еволюція від соціологічного підходу до естетико-психологічного, Білецький намагався об'єднувати принципи міфологічної, культ.-історичної та компаративістичної шкіл у ширшу категорію — історичну школу.

Спираючись на світогляд філософії позитивізму, дослідник дотримується принципу історизму в підході до конкретних літературознавчих концепцій, бачить не тільки можливості, а й межі кожної з них, що випливають з її осн. методологічної засади. Зокрема, характеризуючи міфологічну школу як перший етап історичної школи, Білецький зауважував, що її представники — М.Максимович, О.Бодянський, П.Куліш та ін. розглядали літературний твір як суспільно-історичний документ, трактували художню літературу як сукупність усних і писаних творів, у яких відбилася душа народу, вірність життю, але часто ігнорували художній твір як самостійну естетичну категорію. Ця обмеженість історичної школи ще виразніше виявилася в пізнішому намаганні інтерпретувати художній твір з позицій тієї чи ін. ідеології, що йшло, з одного боку, від звуженого трактування ідей заснованої культурно-історичної школи І.Тена з його тріадою «раса», «середовище», «момент», а з ін. — від впливу т. зв. реальної критики М.Добролюбова, яка ставилася до художнього твору як до явища реальної дійсності.

Білецький розглядає розвиток літературознавчої думки як цілісний процес. Щоправда, в опублікованих працях він не вдавався до висвітлення новітніх теоретичних концепцій. Побачила світ тільки 1-ша кн. його узагальненого дослідження. До 2-ї мав увійти розгляд двох найголовніших шкіл літературознавства — психологічної, розробленої у «Перспективах літературно-наукової критики», та філологічної, що включала й формально-поетичну теорію, яка мала бути репрезентована українськими вченими Ю.Меженком та Б.Якубським. Характерно, що на відміну від Д.Чижевського та В.Сімовича, Білецький залишився осторонь ідей Празького лінгвістичного гуртка структуралістів. Судячи із зацікавлень ученого, він був людиною радше 19, аніж 20 ст., орієнтованою на гуманістичні та естетичні вартості, утверджені традицією.

Серед пріоритетів Білецького як історика літератури та критика була творчість Т. Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського, В.Самійленка, М.Вороного, П.Тичини, але його уваги не привернула творчість представників тогочасного празького літературного середовища, зокрема поезія Є.Маланюка, О.Стефановича, О.Лятуринської та ін. Заслуговує на увагу монографія Білецького «„Руська Правда“ й історія її тексту», над якою учений працював протягом 1930-х рр. На жаль, завершений варіант праці втрачений, первісний із додатковими матеріалами був підготовлений до друку Ю.Книшем і виданий 1993 у Вінніпезі. На основі аналізу пам'ятки Білецький доводить, що чим «ближчим» є текст численних її варіантів до найстарішого, тобто до первісного джерела, тим мова його є більш близькою до мови староукраїнського періоду княжої доби.