Максимович Михайло Олександрович

Максимо́вич Миха́йло Олекса́ндрович (3 [15] вересня 1804(18040915), хутір Тимківщина, нині Богуславець, Полтавська губернія — 10 [22] листопада 1873, хутір Михайлова Гора біля с. Прохорівки, нині Канівський район) — видатний український науковець, енциклопедист, фольклорист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет, архівознавець і природознавець зі старшинського козацького роду Полтавщини, перший ректор університету Св. Володимира. Член Історичного товариства імені Нестора-Літописця.

Максимович Михайло Олександрович
Народився 3 (15) вересня 1804(1804-09-15)
Тимківщина, Полтавська губернія, Російська імперія, нині Богуславець, Черкаська область, Україна
Помер 10 (22) листопада 1873(1873-11-22) (69 років)
хутір Михайлова Гора біля с. Прохорівки, Золотоніський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Підданство Російська імперія
Національність українець
Діяльність поет, історик, філолог, етнограф, ректор
Alma mater фізико-математичний факультет Московського університетуd
Мова творів українська, російська
Жанр етнографія
Членство Петербурзька академія наук і НАН України
Нагороди
 Максимович Михайло Олександрович у Вікісховищі
 Роботи у  Вікіджерелах

Життєпис

Народився на хуторі Тимківщина (тепер у складі села Богуславець, Черкаська область, Україна) у сім'ї Олександра Івановича Максимовича (1782—1851) сільського судді та Гликерії Федорівни Максимович, у дівоцтві Тимковської (1788—1834).

У 1819 році закінчив Новгород-Сіверську гімназію.

Портрет Максимовича виконаний Т. Г. Шевченком

1823 року закінчив Московський університет (словесний і природничий відділи філософського факультету, згодом ще й медичний). Залишився при університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку.

1833 року одержав науковий ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки Московського університету.

1834 року у відкритому тоді університеті Св. Володимира Максимович дістав професуру російської словесності й був обраний його першим ректором.

Через поганий стан здоров'я 1835 року пішов у відставку й решту життя присвятив винятково науково-літературній діяльності, яку провадив на своєму хуторі Михайлова Гора біля села Прохорівки Золотоніського повіту, де й помер.

Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало його від науково-академічної діяльності.

Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв'язки з Тарасом Шевченком, Петром Гулаком-Артемовським, Євгеном Гребінкою, Миколою Костомаровим, Михайлом Щепкіним, Адамом Міцкевичем та іншими визначними діячами науки й культури.

Незважаючи на великий науковий авторитет (Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств, зокрема, Вільного Товариства любителів російської словесності), лише під кінець життя (1871 року) його обрано членом-кореспондентом Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності.

Родина

Навесні 1853 року Михайло Максимович одружився з Марією Василівною Товбич, дочкою небагатого поміщика. У них народилося двоє дітей — син Олексій (1860—1922), юрист, член Вітебського окружного суду, похований у Михайловій Горі та дочка Ольга (1862—1893), педагог.

Доробок
Михайло Максимович

Максимович був справжнім науковцем-енциклопедистом, і дуже широкого діапазону — від ботаніки до історії. Його наукові праці в царині природознавства, опубліковані у 1820-х— на початку 1830-х років, не лише стояли на рівні тогочасної науки, але й прокладали для неї методологічні шляхи.

Як фольклорист 1827 року Максимович видав у Москві «рос. Малороссийские песни», 1834 року — «Украинские народные песни» (третя збірка «Сборник украинских песен», ч. 1 вийшла вже в Києві 1849 року). Передмова Максимовича до видання 1827 року була «свого роду літературним маніфестом, повним ентузіазму до народної української поезії» (Д. Дорошенко). Фольклорні видання Максимовича мали величезний вплив на українську фольклористику (також в Устилузі). Вони викликали інтерес до українського фольклору не лише серед інших слов'янських народів (зокрема, росіян, поляків, чехів), а навіть в Англії й Америці.

Як мовознавець Максимович опублікував низку статей про класифікацію слов'янських мов (1838, 1845 і 1850), в яких широко користувався даними з української мови. У дискусії з М. Погодіним і П. Лавровським Максимович обстоював «старобутність» української мови. Максимович був автором етимологічного правопису «максимовичівки». Як літературознавець Максимович вивчав «Слово о полку Ігоревім», яке переклав українською мовою. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам'яток Київської Русі — «Руської Правди», «Повісті минулих літ». Був автором праці «рос. История древней русской словесности» (1839), про козацькі літописи, зокрема Грабянки тощо. Крім того, Максимович перекладав псалми українською мовою та написав низку віршів, у тому числі «Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна», присвячений Т. Шевченкові.

Місце поховання

В історичних (як і в фольклорно-етнографічних) творах Максимович був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності. Він відстоював генетичний зв'язок між княжою та козацько-гетьманською добами в історії України, яким він присвятив багато розвідок, статей, критичних заміток про джерела, літературу тощо. У статті «рос. О мнимом запустении Украины» (1857) та «рос. Письма» до М. Погодіна, Максимович довів безпідставність його гіпотези про «великоруське» населення Київщини за княжої доби. Численні праці Максимовича з історії княжої України, Києва та його пам'яток (зокрема, «Очерк Киева», 1847; «рос. Письма о Киеве к М. Погодину», 1871 та ін.), з історії козаччини, гетьманщини й гайдамаччини (розвідки про гетьмана П. Сагайдачного, «рос. История письма о казаках приднепровских», 1863—1865), «рос. Письма о Б.Хмельницком», 1859, «рос. Бубновская сотня», 1848—1849, про Гайдамаччину й Коліївщину тощо, мали особливе значення для подальшого розвитку української історіографії. У 1830—1834 роках видав три випуски альманаху «Денница». У 1840 і 1841 році в Києві та 1850 року в Москві видав історичний альманах «Кіевлянинъ». У 1859 та 1864 роках у Москві видав альманах «Украинец».

Максимович був першим істориком стародавнього Києва, присвятивши йому двадцять п'ять статей. Він уперше показав роль Петра Могили в будівництві української культури, розповів про історію створення багатьох київських пам'яток, зокрема Трьохсвятительської, Воздвиженської, Іоаннівської церков, Хрещатика, Золотих воріт, міських валів, узвозів. Обороняючи рідну культуру від нападок імперських науковців, він у листах до князя Вяземського знову рішуче виступає проти панславізму з російським обличчям, а фактично проти русифікації української культури, ігнорування української мови як мови великого окремого народу. Він стверджував, що українська мова виникла ще в часи Київської Русі, раніше за російську. Максимович своїм прикладом запалив багатьох на збирання й дослідження української старовини.

Максимович працював також у царині української археології та був автором першої в Україні археологічної праці з застосуванням типологічного методу («рос. Украинские стрелы древнейших времен», 1868).

Наукові праці Максимовича в галузі природознавства («Про системи рослинного царства», 1827; «Основи ботаніки», тт. 1-2, 1828—1831; «Роздуми про природу», 1831) дають підстави вважати науковця одним з основоположників вітчизняної ботаніки.

Твори

Праці природничого характеру

Ушанування пам'яті

    Починаючи від 1994 року на Черкащині за досягнення в галузі вивчення й популяризації історії й культури Черкаського краю присуджується обласна краєзнавча премія імені Михайла Максимовича.

    Див. також

    Примітки
    1. У Черкасах змінено назви 63 вулиць і провулків (ДОКУМЕНТИ, ОНОВЛЕНО) | Суспільство | НОВИНИ | Черкаси — офіційний портал міської ради, міського голови, виконавчого комітету. www.rada.cherkasy.ua. Процитовано 21 квітня 2016.

    Джерела
    • Бурій В. Михайло Максимович як природодослідник // Місто робітниче (Ватутіне). — 2004. — 10 вересня. — С. 4.
    • Гайдай Л., Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000.
    • Ясь О. В. Фрагмент як форма мислення: романтичний світ Михайла Максимовича // Terra Cossacorum: Студії з давньої і нової історії України: Наук. зб. на пошану доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова. — К., 2007. — С. 477—516.
    • Довідник з історії України / За ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К.: Генеза, 1993.
    • Жадько Віктор. У пам'яті Києва: столичний некрополь письменників. — К., 2007. — С. 11–18, 48, 113, 302.
    • Жадько Віктор. Український некрополь. — К., 2005. — С. 229.
    • Максимович Михайло Олександрович // Енциклопедія «Черкащина» / упор. Віктор Жадько. — К., 2010. — С. 558—559.
    • Шип Н. А. Максимович Михайло Олександрович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 460. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.

    Література

    Посилання
    This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.