Валькірія (опера)

У хижі Гундінґа. Знесилений Зіґмунд шукає в незнайомій хатині притулку від урагану. Дружина Гундінґа Зіґлінда гостинно зустрічає його, хоча незнайомець не називає свого імені. Обоє ніжно дивляться одне на одного. Повертається чоловік. Гундінґ помічає, що незнайомець і Зіґлінда схожі між собою, і бажає знати, хто його гість.

Зіґмунд не називає себе, а розповідає, що вороги спалили його будинок, вбили матір і викрали сестру; з тих пір він блукав по світу з батьком, якого прозвали Вовком, але потім втратив його з виду. В останній сутичці він залишився беззбройний («Friedmund darf ich nicht heißen»; «Мирним називатися мені не можна»). Гундінґ розуміє, що ця людина — його ворог, він народився від шлюбу Вотана зі смертною жінкою з роду Вельзе. Зіґлінда, його сестра-близнюк, викрадена під час нападу, змушена була стати дружиною Гундінґа.

Наступного дня, вирішує Гундінґ, Зіґмунд має битися з ним. Зіґмунд залишається на самоті й згадує, що батько колись обіцяв йому непереможний меч. Зіґлінда у той час підсипала чоловікові снодійне й розповіла гостю, що колись одноокий незнайомець (Вотан) встромив у ясен меч, який досі нікому не вдавалося витягти. Зіґмунд зрозумів, що це меч його батька. Зіґмунду вдалося витягнути меча — він називає його Нотунг — і тікає разом із Зіґліндою. (дует «Schläfst du, Gast?», «Чи ти спиш, гостю?»; «Winterstürme wichen dem Wonnemond», «Бурі злі стихли в променях весни»).

Зіґмунд б'ється з Гундінґом. За ними тіні Брунґільди і Вотана, на передньому плані — Зіґлінда. Ілюстрація видання Zeitung, Leipzig, 1876

Сувора місцевість у горах. Вотан з висоти бачить втечу закоханих і кличе улюблену валькірію Брунгільду (валькірії переносять полеглих героїв у Валгаллу), щоб вона дарувала перемогу Зіґмунду в його двобої з Гундінґом. Але як тільки валькірія іде, з'являється дружина Вотана Фрікка і вимагає покарати Зіґмунда. Вотан захищає його як можливого переможця нібелунгів, вільного від встановлених богами законів. Але Фрікка зауважує, що Зіґмунд, син Вотана, підвладний тим же законам. Значить, він повинен померти, а його меч — зламатися. Вотан розуміє, що не може порушити закони (святості шлюбу, неприпустимість кровозмішення). Він знову кличе Брунгільду. Ще не народився герой, вільний від договору з Фафнером і здатний відібрати в нього кільце. Зіґмунд не уникне покарання, і горе, якщо Брунгільда ​​не вразить його своїм мечем (дует «Laß ich's verlauten»; «В думах відкритися»).

У глибині ущелини з'являються Зіґмунд і Зіґлінда. Знесилена Зіґлінда вмовляє Зіґмунда залишити її. Зрештою, заспокоєна ним, Зіґлінда засинає. Брунгільда з'являє​ться перед Зіґмундом зі звісткою про смерть. Але його пристрасть і відчай, готовність вбити себе і Зіґлінду, викликають співчуття Брунгільди, і вона вирішує врятувати героя («Siegmund! Sieh auf mich!»; «Зіґмунд! Близький час!»).

Під час поєдинку вона закриває Зіґмунда своїм щитом. Вотан, бачачи її непослух, сам списом розбиває на частини меч Зіґмунда. Зіґмунд падає під ударами Гундінґа, а Брунгільда ​​забирає на коні Зіґлінду, захопивши й уламки меча. Вотан презирливо, одним рухом руки, вражає Гундінґа і в люті переслідує Брунгільду.

Валькірії носяться на конях посеред бурі, викликаної гнівом Вотана. Чути їх войовничий клич, але вони не наважуються захистити провинну сестру. Засмученій Зіґлінді Брунгільда ​​відкриває, що її син на ім'я Зіґфрід стане найбільшим героєм, що він зуміє відновити чудовий меч. Валькірії допомагають Зіґлінді сховатися в лісі, де Фафнер, перетворившись на змія, чатує золото Рейна.

З'являється похмурий Вотан. Брунгільда ​​більше не буде валькірією, вона засне чарівним сном і стане дружиною першого, хто її розбудить. Брунгільда ​​благає батька оточити її перепоною, яку міг би подолати тільки герой. Вотан оточує дочку полум'яним кільцем і сумно йде геть («Leb wohl, du kühnes, herzliches Kind!»; «Прощавай, мій світоче, гордість моя!»).