Велика Васильківська, 36

Житловий будинок № 36 (будинок для працівників фабрики «Пух-перо») — будівля архітектора Олександра Малиновського та інших у стилі радянського ретроспективізму. Розташований у Києві, на Великій Васильківській вулиці.

Велика Васильківська, 36
50°26′16″ пн. ш. 30°30′56″ сх. д.
Тип будівля
Країна  Україна
Розташування Київ
Архітектурний стиль ретроспектевізм
Будівництво 1950 — 1951
Адреса Велика Васильківська вулиця
Ідентифікатори й посилання
 Велика Васильківська, 36 у Вікісховищі

Попри тогочасні критичні зауваження, будівля, за визначенням сучасних дослідників, — один із прикладів творчих пошуків київських архітекторів і цікавий зразок архітектури початку 1950-х років. Увагу притягує художня кераміка в декоруванні фасадів. Водночас фасад спотворений заскленим балконом на п'ятому поверсі[1].

Наказом Головного управління охорони культурної спадщини № 10/38-11 від 25 червня 2011 року будинок внесено на облік пам'яток архітектури місцевого значення[1].

Історія ділянки

Генеральним планом Києва 1837 року передбачалось освоєння місцевості Нова Забудова. Тоді ж почали роздавати ділянки уздовж Великої Васильківської вулиці, колишнього піщаного, незабрукованого поштового тракту на Васильків. Тут постали одно- і двоповерхові дерев'яні будинки, оточені садами й городами. Упродовж ХІХ сторіччя ділянка № 46 (за тодішньою нумерацією) площею 600 квадратних сажнів змінила кількох власників від «солдатки» і «капітанші» до власника цирку «Гіпо-Палас» Петра Крутикова[2]. На території садиби стояв дерев'яний одноповерховий будинок.

Крутиков, який 1892 року придбав половину садиби, спорудив тут дерев'яний кінний манеж, що проіснував ледь не до кінця Другої світової війни[1].

Будівництво і використання
Зовнішні зображення
Житловий будинок № 36 на фото 1958 року

Одразу після війни ділянку відвели під будівництво житла для працівників фабрики «Пух-перо». Над проєктом, який затвердили 1949 року, працювала група архітекторів із Шостої архітектурної майстерні Управління головного архітектора Києва, — Олександр Малиновський у співавторстві із Симоном Шпільтом під керівництвом Анатолія Добровольского[1].

Первісно передбачалися вінцеві декоративні вежки-пінаклі й високі мансардні вікна з трикутними фронтонами[1].

Будівництво завершили 1951 року. На першому поверсі містився гастроном «Молоко».

Архітектура
Колишній гастроном «Молоко»

Будинок звели на червоній лінії вулиці, поміж щільної забудови різночасових споруд. П'ятиповерхова, цегляна, прямокутна у плані будівля має двосхилий бляшаний дах, пласкі перекриття і цегляні димарі. У будинку розплановані дво- і трикімнатні квартири.

Чоловий фасад вирішений у стилі радянського ретроспективізму з мотивами народної української архітектури[1].

Композиція симетрична. Квадратна за формою площина стіни облицьована суцільним керамічним килимом. Кахлі трьох видів виготовляли з київської глини на штампувальних пресах комбінату «Керамік» — підприємства міністерства промисловості будівельних матеріалів. Архітектурна кераміка на той час була новим матеріалом для оздоблення фасадів.

Центральна вісь фіксується балконом у ніші на третьому поверсі. Його прикрашає керамічне панно з радянською символікою — зірка у центрі й снопи, серпи, роги достатку обабіч. Тло — темно-синє.

На першому поверсі розташовані аркові вітрини і проїзд з архівольтами. Центральне вітринне вікно декороване масивним замковим каменем із рослинним орнаментом і декоративною композицією у вигляді картуша з пшеницею, серпами і листям аканта. У верхній частині вітрини колишнього гастроному «Молоко» розміщений металевий декор із роком початку будівництва й абревіатурою міністерства м'ясної і молочної промисловості — «МММП УССР»[1].

Проїзд у подвір'я розташований ліворуч. Його перекриття оздоблене керамічними розетами. Верхні балкони спираються на кронштейни. Вінцевий карниз прикрашають іоніки та вал із розетами[1].

Ілюстрації
  • Декор
  • Декорований балкон — акцент центральної осі фасаду
  • Елемент декору замкового каменю
  • Абревіатура міністерства м'ясної і молочної промисловості

Примітки
  1. Звід пам'яток історії та культури України, 2011, с. 1913.
  2. Список власників садиб, 2020.

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.