Васильків

988 рік першої згадки про Васильків

Історія поселень на річці Стугні налічує кілька тисяч років. На Васильківщині щедро відмітились трипільська культура та скіфські пам'ятки. Перше поселення існувало на місці Василькова ще в глибоку давнину. 988 року з волі Володимира Великого тут було збудовано фортецю для захисту Києва з півдня від набігів степових кочівників — на його думку, мала кількість міст навколо Києва робила княжу столицю уразливою. Цей рік і прийнято вважати роком заснування міста.

Володимир дав фортеці ім'я Василів на своє християнське ім'я (Василій).

Володимир полюбляв Василів як місце для полювання і розваг. Коли Володимир був язичником, у Василеві були його тереми, а в них жили його жінки.

У 995 році печеніги знов прийшли до полян і напали на город. Володимир вийшов проти печенігів з невеликою дружиною, але печеніги її розбили, а сам князь, пересидівши якийсь час під мостом, ледве втік. Так описував історик Микола Аркас княжі пригоди.

Фортецю оточили земляними валами і ровами, й на кілька сотень років Василів стає надійним форпостом на торговому шляху з Києва до Європи.

Свою сучасну назву Васильків отримав з легкої руки Юрія Долгорукого від імені сина князя — Василька Юрійовича, якому батько подарував його після захоплення Київського престолу. У 1157-му році Василів разом із Пороссям переходить в удільне володіння Василька Юрійовича та на деякий час стає центром незалежного удільного князівства. Василько Юрійович, якого ще називали Васильком Пороським, перейменовує місто на Васильків, який перетворюється на один із центрів оборони, ремесла та торгівлі Київської Русі.

Після спустошливої татарської хвилі середини XIII ст. місто сильно постраждало, але вижило. На початок наступного століття Васильків згадується як крупний торговий центр.

Після вигнання у 1362-му році татар з Києва князь Ольгерд приєднує ці землі до Великого князівства Литовського. Проте татари час від часу продовжували нападати на Київ, витоптуючи і Васильків. У записах 1552-го року Васильків згадується як запустіле селище.

Відродженням Василькова опікується Києво-Печерський монастир, адже саме у Василеві народився в 1009-му році засновник монастиря Феодосій Печерський. Монастир володів в цих краях певними землями, і навіть збудував у відродженому Василькові замок.

Грамоту на володіння усім містом монастир отримав лише від польського короля Стефана Баторія, у 1586-му. Монахи просто сказали, що стара княжа грамота на Васильків в них… згоріла. Тож король і видав «дублікат». (Вкажіть джерело)

Одночасно Васильків отримує Магдебурзьке право, тобто право на самоуправління, проведення торгів, ярмарок. Однак це не заважає Києво-Печерському монастирю призначати до Василькова свого управителя.

13-15 жовтня 1604 року в місті зупинялося українсько-польське військо яке 20 червня 1605 року захопило Москву.[5]

Панорама міста

Під час Хмельниччини Васильків — сотенне місто. Ось як описує тогочасне місто Павло Алепський:

Ми проїхали четверту милю й, зустрівши сотника з півсотнею козаків, прибули в їхньому супроводі до міста Василькова, якому справді личить це наймення (тобто царське, від слова «базилевс» — цар)... Воно велике й міцне, його утворюють троє міст з фортецями й укріпленнями, одне всередині іншого на вершині неприступної гори... Нас зустріли за містом духовенство й миряни з корогвами, вийшли з нами на найвищу місцину й провели в дивовижну церкву на дворищі третьої фортеці в ім’я Святих Антонія й Феодосія Великих, тобто двох святих землі козаків...

План міста Василькова Київської губернії, затверджено 21 квітня 1826 року, Санкт-Петербург

Найвищою владою в тогочасному Василькові вважався управитель від лаври, городничий чернець. Він керував, судив, призначав і збирав податки, наділяв землею, доглядав господарство монастиря.

1748 року в місті було побудовано перший у Російській імперії карантинний будинок, керівником якого у 1764—1783 роках був Іван Полетика, батько відомого російського дипломата Петра Полетики.

Васильків на карті XVIII століття

На початок XVIII у місті налічувались чотири брами і чотири церкви. Церква св. Антонія і Феодосія (Печерських) 1758-го року збереглася до наших днів. П'ятикупольний храм збудований на пагорбі, у стилі українського бароко.

Проте час йде, влада церковна поступово замінюється владою світською. Крім того тут з'являється Васильківський форпост, у місті все більше квартирують війська. Це стосується і наших днів — ще з холодної війни тут розміщується повітряна база.

У 1792-му році постає ще один збережений до наших днів храм — Свято-Миколаївська церква.

У 1796-му році Васильків набув статусу міста.

Повітові присутственні місця у Василькові

Будинок XIX століття у Василькові

У 1797-му році, після приєднання до Росії (подія відбулася 1795 року) Правобережної Київщини, Васильків стає центром повіту. Саме місто доти входило до Київського повіту і було прикордонним з боку Російської імперії.

1825 року військові частини, що тут базувалися, брали участь у повстанні декабристів. В грудні розквартирована тут армія без жодного пострілу здається повстанцям-декабристам, на чолі з Михайлом Бестужевим-Рюміним. Вже під новий 1826-й рік до Василькова прибуває Сергій Муравйов-Апостол із сумною звісткою. За кілька днів повстання остаточно придушують.

Неодноразово, ще з кріпацтва, буває у Василькові Тарас Шевченко.

На шевченківський час припадає ось цей опис Василькова:

Настоящее состояние Василькова довольно ничтожно. В нем всего только два каменных дома, улицы не мощенные, множество неопрятных деревянных хижин оскорбляют взор путешественника. Церквей в нем 4, из которых 3 каменные, домов вообще 700 с лишним, лавок 52, трактирных заведений 2, питейных домов 33.

Проте у другій половині XIX століття в містечку мешкає вже понад десять тисяч жителів, діють кілька фабрик (тютюнові, миловарні), заводів (цегельні, цукроварні, свічкові, пивоварні). Проводяться ярмарки, розвивається підприємництво. Статистика 1897-го: 13 крамниць, 15 рундуків, 48 шинків і 7 трактирів.

Будівля міської управи фото 1956 року

У 1918–1919 роках місто декілька разів звільнялося від більшовицького контролю Українською армією, 28 лютого відбувся Васильківський бій. 5 квітня місто зайняли повстанці отамана Зеленого, до цих сил приєдналися селяни 7 навколишніх сіл[6]. Під час визвольних змагань, Марко Шляховий, він же отаман «Кармелюк», базував в урочищі Кладова неподалік села Дзвінкова повстансько-селянський загін, який вів бойові дії проти окупантів разом з підрозділами отамана Зеленого.[7]. З 1920-го — під більшовицькою владою.24 серпня 1919 року під час наступу на Київ до Василькова підійшли частини Армії УНР. За доповідями патрулів місто було зайняте ворожою піхотою. Після бою Васильків від окупаційних російських військ був звільнений Кінним полком Чорних Запорожців[8].

Після революційних років Васильків стає райцентром.

Наприкінці 20-х років минулого століття значна частина населення міста працювала на заводі дубильних екстрактів, 4-му держшкірзаводі та інших підприємствах. Багато жителів займалось кустарними промислами: вичиняли шкіру, шили та ремонтували одяг і взуття. Характерною особливістю економічного розвитку Василькова в 30-ті роки був широкий розвиток кооперації.

В 1927 році діяли 4 шкіряні артілі, які того ж року об'єднались в артіль ім. Першого травня. Працювало кілька товариств: споживче, кооперативно-орендно-позичкове, сільськогосподарське, кредитне та ін.[9]

В 1929 році на базі декількох кооперативних об'єднань створено завод «Транспортер», який випускав дрібний сільськогосподарський інвентар. На території сьогоднішнього ринку працював деревообробний завод. В місті працювали артіль «Керамік», гончарні цехи якого виготовляли посуд, вишивальна артіль, де виготовляли одяг, рушники, білизну. Працював млин. В місті працювали установи і організації, діяли лікарні, де працювали кваліфіковані лікарі і фельдшери. Не менш важливим і складним завданням була організація народної освіти й культурно-масової роботи. В місті в 2-х будинках синагог відкрилися школи (Школа № 2). Розвивалась торгівля, працювали трактири, обмінні пункти, постійно діяв базар, на якому було багато критих рундуків (ларьків). На ринку можна було купити все: від коня до гвіздка. Недарма жителі сіл називали Васильків «купи-продай».

У вересні 1930 року була започаткована газета «За більшовицькі темпи», яка стала рупором радянської влади, диригентом здійснення програми колективізації і Голодомору.

В 30-ті роки у Василькові був дитячий будинок для безпритульних дітей. Саме цей заклад в період Голодомору 1932—1933 років врятував життя багатьом дітям, яких деякі селяни змогли привезти і залишити на місцевому базарі, де їх забирали міліціонери. Ще з однієї синагоги було зроблено залізничний вокзал.[9]

Початок 30-х років минулого століття увійшов у історію міста як період різкого повороту від політики НЕП, яка давала певний, хоча й контрольований більшовицькою владою, простір для підприємництва і розвитку приватної ініціативи в усіх сферах виробництва, до практично повного знищення приватної власності.

До 1933 р. в місті проживало приблизно 10 тис. населення. Організований в українському селі штучний голод, який забрав життя тисяч жителів Васильківського району, зачепив і місто. Його населення, яке складалось на 49 % з єврейських родин, хоч і жило у своїй переважній більшості незаможно, але не голодувало. Службовці державних установ і організацій, працюючі на підприємствах і в різних артілях отримували крім заробітної плати продуктові пайки, тому хоч і жили впроголодь, але від голоду не помирали. А от у прилеглих селах люди пухли і навіть мерли від голоду. Прикладом може стати село Піски, яке з часом було поглинуте містом. У ньому від голоду померли десятки людей.[9]

З 1935-го Васильків за офіційною класифікацією знову не селище, а місто. У 1975 році Васильків отримав статус міста обласного підпорядкування[10].

У місті знаходиться Васильківська повітряна база, заснована тут у роки холодної війни.

В 2015 році біля села Крячки Васильківського району Київської області сталася масштабна пожежа на нафтобазі БРСМ, наслідки якої вплинули на екологічну ситуацію у місті Васильків.

21 березня 2013 року Верховна Рада України призначила на 2 червня позачергові вибори міського голови у м. Василькові та Алчевську[11].

Під час виборів мера Василькова 2 червня 2013 року фіксували порушення виборчого процесу (зокрема, наявність недійсних бюлетенів[12], незаконна видача бюлетенів[13][14][15][16], «каруселі»[17][18], невключення до виборчих списків[19][20], масове вкидання[21] та зникнення бюлетенів[22]), перешкоджання роботі спостерігачів представників «УДАРу» та громадяської мережі «ОПОРА» (недопуск[23][24] або видалення[25][26][27] з виборчої дільниці)[28], незаконна агітація[29][30] та інші види порушень[31][32][33][34][35][36]. Також про можливі провокації та фальсифікації заявляли представники «Партії регіонів»[37][38][39] та «УДАРу»[40][41]. Також існували проблеми з висвітленням виборів у деяких ЗМІ та громадських організацій[42]. Явка виборців була низькою[43], і після закриття виборчих дільниць була зареєстрована суттєва затримка з інформацією про явку[44]. Перемогу Володимира Сабадаша зафіксували результати екзит-полу[45], а за даними паралельного підрахунку голосів громадянської мережі «ОПОРА» також переміг В. Сабадаш з підтримкою у 30,39 % голосів виборців[46]. Голова Комітету виборців України О. Черненко заявив, що фальсифікації не були зафіксовані, але процедурні порушення в ході голосування і підрахунку голосів могли вплинути на результати виборів[47]

3 червня 2013 року територіальна виборча комісія затвердила протокол з результатами виборів міського голови Василькова з окремою думкою члена комісії Галини Литвиненко, за якими перемогу святкував кандидат від «Партії регіонів» Володимир Сабадаш (30,39 % або 3 395 голосів виборців), друге місце посів кандидат від «УДАРу» Сергій Сабов (28,25 % або 3 155 голосів виборців, а третє — кандидат від партії «Єдність» Валерій Попович (26,38 % або 2 947 голосів виборців)[48].

Кандидат від «УДАРу» Сергій Сабов заявив, що оскаржуватиме результати виборів[49].

280 — Здоровка — Київ (ст. м. «Виставковий центр»)

303 — зупинка «Комісарова гора» — Київ (м. «Виставковий центр»)

756 — с. Погреби — Київ (м. «Виставковий центр»)

1. 1 — ЗП «Комісарова гора — Калинівка»
2. 2 — ЗП «Комісарова гора — масив Глеваха»
3. 3 — ЗП «Комісарова гора — Військове містечко #11»
4. 4 — ЗП «Комісарова гора — Масив»
5. 5 —
6. 6 — ЗП «Масив — Військове містечко»
7. 7 — # 8 -

Ще в 1972—1977 роках було створено проєкт по розвантаженню м. Києва від периферійного транспорту, в якому було зазначено створити маршрут «м. Обухів — Конча-Заспа — м. Вишневе — і до. м. Фастова (у тому числі м. Васильків)». Та про цей проєкт згодом просто забули.

Але в 2000-ні роки про цей проєкт згадали, і, як наслідок, у сторону Василькова збудували 5 станцій метро. Згідно з проєктом, залишилося завершити будівництво станції «Теремки», а потім має бути започатковане будівництво тролейбусного маршруту до військового містечка № 11. Практично залишилося, згідно з проєктом, змонтувати електротрасу для тролейбуса, а дорога з можливістю одностороннього руху вже побудовано до містечка.

Станцію «Теремки» збудовано восени 2013 року.[51]

29 грудня 2021 року Укрзалізниця запустила електропоїди сполученням Васильків-2 - Київ у рамках проекту Kyiv City Express[52]

Васильківський стадіон «Кристал» — кадр трейлера[54] фільму «Загублене місто» (2015)

На території міста проходили знімання документальних та художніх теле- і кінофільмів.

Стадіон «Кристал», навколо якого відсутні високі будівлі, було обрано місцем знімання футбольних сцен для фільму «Матч» 2012 року. Сюжет засновано на серії матчів 1942 року між київськими футболістами та командами-представниками окупаційних військ. Через неприйнятне відображення українців у фільмі[55], він був заборонений із вересня 2014 року як антиукраїнський[56].

У 2013 році на стадіоні Василькова знімали деякі сцени фантастичного фільму «Загублене місце» (режисер Віталій Потрух, вийшов у прокат 1 жовтня 2015 року). За словами виконавця головної ролі Андрія Джеджули, у Василькові «знімали напівпокинутий стадіон… Там знімався фільм „Матч“, і… після них ледве встигли свастики познімати».[57]

На території однієї з військових частин міста було знято 12-серійний телефільм «Гвардія» 2015 року про становлення нової Національної гвардії України у 2014 році та героїзм гвардійців під час проведення антитерористичної операції на сході країни (2014—2017 рр.).

У місті розташована студія звукозапису «На Хаті рекордз» — одна з найбільших в Україні.

Пологовий будинок Васильківської центральної районної лікарні, 16 квітня 2015 р.

• Феодосій Печерський (1009—1074) — ігумен Києво-Печерського монастиря, автор багатьох послань, повчань, «слів».
• Іоанн Островський (1734—1801) — український православний діяч, педагог, ректор духовної семінарії, настоятель монастиря. Місіонер на Уралі (Комі та країна Мансі). Перший єпископ Пермський і Єкатеринбурзький.
• Кашинський Іван Григорович (1770—1846) — доктор медицини і хірургії, син священика Покровської церкви Григорія Кащинського. Військовий лікар, надворний радник, професор. Автор наукових праць і підручників, перекладач. Один із перших у Російській імперії повітроплавців (1805).
• Полетика Петро Іванович (1778—1849) — дипломат, дійсний таємний радник, сенатор, син Івана Андрійовича Полетики. Уповноваженний від МЗС на конференції про влаштування справ Російсько-Американської компанії.
• Карпенко Степан Данилович (1815— після 1886) — український актор, композитор, співак, письменник (писав під псевдонімом Паливода). Брат Г. Д. Карпенка, разом з яким написали водевіль «Сватання на вечорницях», що був екранізований 1911 р.
• Карпенко Григорій Данилович (1820—1869) — письменник, актор.
• Любомирський Григорій Львович (1865—1937) — український музикознавець, педагог, композитор. Професор, автор підручників з теорії музики.
• Радзієвський Олексій Григорович (1864—1934) — український хірург та уролог, небіж Івана Нечуя-Левицького.
• Білон Петро Павлович (1879—1959) — капелан Армії УНР.
• Воробйов Яків Зіновійович (Кац) (1885—1919) — російський революціонер, перший голова Нижегородської губернської Надзвичайної комісії та організатор «червоного терору» в Нижньому Новгороді.
• Клименко Леонід (20 жовтня 1894 — 23 травня 1945, Мюнхен, Німеччина) — сотник Армії УНР.[63]
• Ситник Михайло Васильович (1919—1959) — український поет, журналіст, гуморист. Організатор видання газет у місті, редактор часопису «Литаври» (разом з Оленою Телігою), газети «Українська думка», член редколегії «Українського слова». Убитий в американській еміграції агентами КДБ.
• Гордієнко-Андріанова Надія Миколаївна (1921—1998) — українська письменниця, перекладач, критик, літературний редактор. Засновниця та голова (1968—1973) Есперантської комісії при Товаристві дружби та культурних зав'язків із зарубіжними країнами.
• Бейліс Вольф Менделевич (1923—2001) — історик, доктор історичних наук, професор, сходознавець, арабіст.
• Осташинський Наум Йосипович (1927—2004) — заслужений учитель УРСР.
• Панашенко Віра Василівна (нар. 1936 р.) — дослідниця історії України XVII—XVIII століть, палеограф, автор понад 200 наукових праць з історії козацтва, боротьби проти зовнішніх ворогів та інших.
• Дячков Володимир Якович (1937—2008) — український письменник, літературознавець, критик і публіцист.
• Богдашевський Юрій Борисович (1938—2013) — журналіст, заслужений діяч мистецтв України (1996).
• Білоус В'ячеслав Олександрович (нар. 1953) — народний депутат України 3-го скликання, полковник запасу, колишній голова Спілки офіцерів України. Державний службовець 1-го рангу.
• Павлов Михайло Іванович (нар. 1956 р.) — продюсер, режисер кіно і телебачення, медіа-менеджер. Лауреат премії «Телетріумф» (2003).
• Бобов Геннадій Борисович (нар. 1965 р.) — народний депутат України, Герой України. Заслужений працівник промисловості України (2007), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2012).
• Мельниченко Микола Іванович (нар. 1966 р.) — колишній співробітник Управління державної охорони України, майор, автор магнітофонних записів, які спричинили «касетний скандал» (викриття злочинів вищого керівництва держави восени 2000 року).
• Шерстюк Володимир Вікторович (нар. 1967 р.) — музикант, басист гурту Kozak System.
• Скляр Юрій Олексійович (1971—2015) — механік-водій окремої танкової бригади Збройних сил України. Брав участь в АТО, загинув у Волноваському районі Донецької області. Посмертно нагороджений орденом «За мужність».
• Дьяченко Олег Миколайович (1975—2016) — старший лейтенант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Білоус Андрій Федорович (нар. 1976 р.) — театральний режисер, актор, педагог, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії ім. Довженка (2004), художній керівник Київського академічного Молодого театру (з 2012).
• Секачова Ірина В'ячеславівна (нар. 1976) — українська метальниця молота. Рекордсменка України.
• Біблів Віталіна Миколаївна (нар. 1980) —— акторка театру, кіно та телебачення, володарка національної премії «Золота дзиґа».
• Денисенко Іван (1983—2017) — український художник, актор та музикант, соліст групи Ivan Blues & Friends.
• Лістровий Олександр Михайлович (1984—2015) — молодший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Гончаренко Дмитро Валерійович (1986—2014) — Герой України (посмертно),[64] громадський діяч, волонтер, учасник Революції Гідності.
• Jerry Heil (Яна Шемаєва) (нар. 1995) — українська співачка, кавер-виконавиця та відеоблогер.

• Полетика Іван Андрійович (1722—1783) — перший професор медицини в Російській імперії (1754), доктор, директор госпіталю, а потім — керівник найбільшого (Васильківського) митного карантину (з 1764 року). Брат українського патріота, видатного вченого Григорія Полетики, батько дипломата Петра Полетики.
• Хохряков Семен Васильович (1915—1945) — двічі Герой Радянського Союзу, командир гвардійського танкового батальйону, майор. Похований у Василькові.
• Бурка Микола Лук'янович (Івкін) (1917—1973) — Герой Радянського Союзу, підполковник. У 1948—1956 рр. — командир курсантської роти, комендант військового училища. Іменем Бурки названа вулиця міста.
• Кривов Микола Олександрович (1922—1943) — Герой Радянського Союзу, військовий льотчик, заступник командира ескадрильї, лейтенант. Похований у Василькові, на честь його названа вулиця в місті.
• Горська Алла Олександрівна (1929—1970) — художниця, відома діячка правозахисного руху в Україні. Трагічно загинула 28 листопада 1970 року у Василькові. На початку 2016 р. її іменем названа вулиця міста (колишня вул. Юних комунарів).

• Понирка Денис Васильович (1746—?) — український лікар, доктор наук, поширювач прогресивних засобів лікування. У 1783-1786 роках — карантинний доктор у Василькові.
• Муравйов-Апостол Сергій Іванович (1796—1826) — один із лідерів Повстання Південного товариства декабристів у Василькові (1826), керівник Васильківської управи, командир батальйону Чернігівського полку, підполковник. Нащадок українського гетьмана Данили Апостола.
• Бестужев-Рюмін Михайло Павлович (1803—1826) — разом із Сергієм Муравйовим-Апостолом один із керівників повстання Чернігівського полку у Василькові 1826 року, підпоручик.
• Шамрай Сергій Вікторович (1900—1939) — українській історик, дослідник історії міста, автор книги «Місто Васильків, IX—XVIII вв.». Племінник Михайла Грушевського, репресований за співробітництво з Українською Центральною Радою.
• Павлишин Лука Степанович (1907—1987) — учитель, окружний провідник ОУН у Василькові (1942 р.), підпільник, борець проти радянського режиму.
• Головачов Олександр Олексійович (1909—1945) — двічі Герой Радянського Союзу, командир гвардійської мотострілецької бригади, полковник. Похований у центрі Василькова, встановлений пам'ятник.
• Кондира Павло Андрійович (1920—1986) — гвардії сержант, командир кулеметного розрахунку, Герой Радянського Союзу. Почесний громадянин міста.
• Бубликов Олексій Васильович (нар. 1925 р.) — підполковник, один із небагатьох військовослужбовців, нагороджених п'ятьма медалями «За відвагу», мешкає у Василькові. Почесний громадянин міста, із 1999 року зарахований почесним солдатом радіотехнічної бригади ЗСУ, що дислокується у Василькові.
• Дьомін Лев Степанович (1926—1998) — космонавт бортінженер, Герой Радянського Союзу, полковник. Закінчив Васильківську авіаційну школу механіків (1945).
• Попович Павло Романович (1930—2009) — четвертий радянський льотчик-космонавт, перший космонавт-українець, генерал-майор авіації, двічі Герой Радянського Союзу. Почесний громадянин Василькова.
• Матусевич Микола Іванович (нар. 1946 р.) — один із засновників Української Гельсінкської групи, репресований радянською владою. Кавалер ордену «За мужність» I ступеня (2006). Працює будівельником у Василькові.
• Петровський Віталій Ярославович (нар. 23 січня 1951 р.) — доктор технічних наук, професор, лауреат державної премії України, завідувач відділу високотемпературних діелектричних та резистивних матеріалів Інституту проблем матеріалознавства ім. І. М. Францевича НАН України, проживає в місті Василькові.
• Проценко Володимир Миколайович (нар. 1954 р.) — український письменник, лауреат державних, національних та міжнародних премій, заслужений діяч мистецтв України. Під час проходження служби в МВС (1974—2000) працював оперуповноваженим у Васильківському районному відділі внутрішніх справ.
• Таращук Петро Всеволодович (нар. 1956 р.) — український перекладач, публіцист, редактор, колумніст, член Національної спілки письменників України, лауреат Літературної премії імені Григорія Сковороди та Премії імені Максима Рильського. Закінчив школу у Василькові.
• Чміленко Віктор Іванович (1961—2014) — фермер з Кіровоградщини, активний учасник Євромайдану, Герой України (посмертно). У грудні 2013 року блокував виїзд солдатів Внутрішніх військ МВС з Василькова. Загинув 20 лютого 2014 року від кулі снайпера.
• Порошенко Петро Олексійович (нар. 1965 р.) — п'ятий Президент України (2014—2019 рр.), український політик, державний діяч, підприємець. Під час проходження строкової служби (війська ППО, м. Ахтубінськ), після народження старшого сина був переведений до Василькова, де закінчував службу в підрозділі забезпечення військового навчального закладу.
• Мосійчук Ігор Володимирович (нар. 1972 р.) — народний депутат України (2014—2019 рр.), в минулому — головний редактор газети «Вечірній Васильків», діяч українського соціал-націоналістичного руху, фігурант справи «васильківських терористів», колишній заступник командира батальйону «Азов».
• Тугай Ігор (нар. 22 березня 1975 р.) — чемпіон України з легкої атлетики (метання молота), «срібний» призер чемпіонату світу серед юніорів 1994 р., учасник Олімпійських ігор, майстер спорту міжнародного класу. Активно займається поширенням фізкультури і спорту в місті.
• Петровський Віталій Ярославович(нар 23 січня 1951 р.) — доктор технічних наук, професор, лауреат Державної премії України, завідувач відділу високотемпературних діелектричних та резистивних матеріалів Інституту проблем матеріалознавства ім. І. М. Францевича НАН України, проживає в місті Василькові.
• Марко Семенович Шляховий (отаман Кармелюк) — (1887, с. Глеваха, Васильківський повіт, Київська губернія — 14 серпня 1921, с. Глеваха, Васильківський повіт, Київська губернія) — український військовий і громадський діяч, автор спогадів «Записки повстанця» (1920—1999).