Венеційська Албанія

Венеційська Албанія або «Албанія-Вене́та» (італ. Albania Veneta) — назва володіння Венеційської республіки у південній частині Далмації, яка існувала з 1420 до 1797. Охоплювало узбережжя сучасної Чорногорії і тимчасово — північні райони сучасної Албанії. Останні до 1571 року аж по місто Бар відійшли під контроль Османської імперії[1].

Внеційські володіння в Албанії в 1448 році

Назва і географія

Венеція використовувала термін «Венеційська Албанія» для своїх володінь в прибережній Албанії, які простягалися від південних кордонів Республіки Рагуза до Дурреса. Назва Венеційська Албанія використовувалось для розрізнення території Албанії під владою Венеції від території Албанії під владою Османської імперії, терени якої займали території сучасної держави Албанія[2]. Початково найважливіші території венеційського володіння були зосереджені переважно в північній Албанії (зокрема навколо Скутарі та Дурреса), через що вони отримали назву Венеційська «Албанія», але до 1571 року вони були зведені до невеличкого володіння вздовж Чорногорського примор'я і навколо Которської затоки. З 1420 по 1797 рік ця територія міцно перебувала в руках Серенісіми і протягом кількох століть була оплотом проти експансіоністських цілей Османської імперії.

Венеційська Албанія в 1560 (рожевим кольором на південь від республіки Рагуза довкола Которської затоки)

Венеційські володіння простягалися переважно не більше ніж на 20 км вглиб материка від узбережжя Адріатичного моря. Спочатку Венеційська Албанія межувала на півночі з Республікою Рагуза, поки в 1699 році Рагуза, побоюючись зазіхань зі сторони Венеційської республіки, добровільно не передала Османській імперії дуже тонкий вихід до моря поблизу Сутторини, таким чином відділивши свою територію від території Венеційської Албанії і зробивши останню повноцінним ексклавом серед османських територій. У період між захопленням Шкодри у 1479 році і захопленням Ульциня і Бару у 1571 році, усі венеційські володіння на території сучасної Албанії були втрачені[3]. Внаслідок османських завоювань Скутарі (Шкодер) і Алессіо (Лежа) в 1478-1479 роках, Діррахіо (Дурреса) в 1502 році, Дульчіньо (Ульцинь) і Антіварі (Бар) у 1571 році, після 1573 року південна межа Венеційської Албанії перемістилася на північ до села Куфін (що албанською означає кордон) поблизу Будви.

Відтоді Венеційська територія була зосереджена довкола Которської затоки і включала сучасні міста Котор, Рисан, Пераст, Тиват, Херцег-Нові, Будва і Сутоморе.

З 1718 по 1797 рр. Венеційська республіка розширила свою територію на південь до Республіки Рагуза, при цьому анклави Каттаро (Котор) і Будуа (Будва) залишалсиь на території Османської імперії.

Історія
Венеційський анклав Каттаро (Венеційська Албанія) в 1789 році

Венеція мала час-від-часу владу над невеликими південно-далматинськими селами з X століття, але не мала повного контролю до 1420. На початку XV століття підконтрольні Венеції території включали землі від сучасної прибережної Чорногорії до Північної Албанії аж до Дурреса — Венеція зберегла це місто після облоги османським султаном Мехмедом II у 1466 році під час Першої османсько-венеційської війни, але воно було захоплене османами в 1501 році, під час Другої османсько-венеційської війни.

Венеційці швидко асимілювали місцеве населення, що розмовляло на далматинській мові. Коли османи почали завойовувати Балкани в XV столітті у венеційській Далмації значно зросла кількість слов'янського християнського населення, яке втікало від османів. Згідно з Оскаром Ранді в його книзі Dalmazia etnica, incontri e fusioni, до кінця XVII століття романське населення історичної Венеційської Албанії було вже в меншості,[4].

З 1418 року володіннєм керували венеційський граф і капітан, з 1420 року ним управляла Венеційська республіка під назвою Бокче ді Каттаро, і лише в 1687 році воно стало автономною адміністративною одиницею під керівництвом генерального та ординарного суперінтенданта Далмації та Албанії, зі штаб-квартирою в Зарі.

Після завоювання Венеційської республіки в 1797 Першою Французькою імперією, теріторіальна належність Венеційської Албанії змінилася багато разів: у 1805 році вона була приєднана до наполеонівського Королівства Італія[5], а потім в 1809 стала частиною французьких Іллірійських провінцій і, нарешті, в 1815 році була передана під контроль Габсбурзької Далмації в складі Австрійської імперії.

У 1878 році (на Берлінському конгресі) ще 40 км² довкола Сутоморе були додані до цієї території.

Галерея
  • Собор Святого Трифона в Которі
  • Церква в Перасті з типовою венеційською дзвіницею
  • Листівка з зображенням венеційської архітектури в місті Пераст в 1900 р.
  • Давній Котор
  • Венеційські стіни Котора
  • Давній Пераст
  • Римська мозаїка в Рисані
  • Давня венеційська церква в Которі

Посилання
  1. Cecchetti, Bartolomeo. Intorno agli stabilimenti politici della repubblica veneta nell'Albania. pag. 978—983
  2. Paulucci, Luigi. Le Bocche di Cattaro nel 1810. pag. 24
  3. Cecchetti, Bartolomeo. Intorno agli stabilimenti politici della repubblica veneta nell'Albania. pp. 978—983.
  4. Randi, Oscar. Dalmazia etnica, incontri e fusioni. pag. 37-38
  5. Sumrada, Janez. Napoleon na Jadranu / Napoleon dans l'Adriatique.pag. 159

Джерела
  • Bartl, Peter. Le picciole Indie dei Veneziani. Zur Stellung Albaniens in den Handelsbeziehungen zwischen der Balkan- und der Appenninenhalbinsel. In: Münchner Zeitschrift für Balkankunde 4 (1981—1982) 1-10.
  • Bartl, Peter. Der venezianische Türkenkrieg im Jahre 1690 nach den Briefen des päpstlichen Offiziers Guido Bonaventura. In: Südost-Forschungen 26 (1967) 88-101.
  • Bartoli, Matteo. Le parlate italiane della Venezia Giulia e della Dalmazia. Tipografia italo-orientale. Grottaferrata 1919.
  • Cecchetti, Bartolomeo. Intorno agli stabilimenti politici della repubblica veneta nell'Albania. In: Atti del Regio Istituto veneto di scienze, lettere ed arti. Bd. 3, Seria 4, S. 978—998. 1874.
  • De Brodmann, Giuseppe. Memorie politico-economiche della citta e territorio di Trieste, della penisola d'Istria, della Dalmazia fu Veneta, di Ragusi e dell'Albania, ora congiunti all'Austriaco Impero. Venezia 1821.
  • De Castro, Diego. Dalmazia, popolazione e composizione etnica. Cenno storico sul rapporto etnico tra Italiani e Slavi nella Dalmazia. ISPI 1978.
  • Durant, Will. The Renaissance. MJK Books. New York, 1981.
  • Gelcich, Giuseppe. Memorie storiche sulle bocche di Cattaro. Zara 1880.
  • Martin, John Jeffries. Venice Reconsidered. The History and Civilization of an Italian City-State, 1297—1797. Johns Hopkins UP. New York, 2002.
  • Norwich, John Julius. A History of Venice. Vintage Books. New York, 1989.
  • Paulucci, Luigi. Le Bocche di Cattaro nel 1810 Edizioni Italo Svevo.Trieste, 2005.
  • Randi, Oscar. Dalmazia etnica, incontri e fusioni. Tipografie venete. Venezia 1990.
  • Scaglioni Marzio. La presenza italiana in Dalmazia 1866—1943 Histria ed. Trieste,2000.
  • Schmitt, Oliver. Das venezianische Albanien (1392—1479). (=Südosteuropäische Arbeiten. 110). München 2001.
  • Sumrada, Janez. Napoleon na Jadranu / Napoleon dans l'Adriatique. Zalozba Annales. Koper, 2006.
  • Tagliavini, Carlo. Le origini delle lingue neolatine. Patron Ed. Bologna 1982.
  • Trogrli, Marko. Školstvo u Dalmaciji za francuske uprave/The french school system in French Dalmatia. Knjižnica Annales Majora. Koper, 2006.
  • The struggle between Venice and the Ottoman empire for the «Albania veneta» in the sixteenth century (italian)
  • Cattaro (Kotor) and the Montenegro's Venetian speaking area (italian)
  • UNESCO: Natural and Culturo-Historical Region of Kotor (Cattaro)
  • Historical review of the Italian traces in Montenegro (Italian)
  • Dante Alighieri association in Kotor (Cattaro)
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.