Водички (Хмельницький район)

У період національно-визвольної революції 1648 – 1657 рр. через село проходили загони Богдана Хмельницького, які стояли табором біля міста Чорний Острів [3; с.149]. Про ті буремні події свідчать і знахідки турецьких монет XVII ст. Майже півтора століття Водички перебували у власності могутньої родини Вишневецьких. В 1717 році поселення переходить «під управління» Юзефа Потоцького, який одружився з Вікторією Лещинською, онукоюі Дмитра-Єжи Вишневецького. До кінця 50-х років XVIII століття село перебувало у власності спершу сина Юзефа Потоцького – Станіслава, а згодом його внука – Вінцентія. 15 березня 1758 року Вінцентій Потоцький віддає Водички в оренду Уршулі Целецькій. Лише в 1773 році поселення стає повноцінною власністю нової господарки, до речі, дочці англійського найманця Ендрю Арчибальда Гловера де Глейдена, який перебував на службі у польського короля. Після її смерті, приблизно у 80-х роках XVIII століття, село переходять у спадок її сину Юзефу (1748-1828).

З 1796 року Водички перебували в посесії у полковника коронної артилерії Яна Коморовського (1756-1796), дружиною якого була рідна сестра Юзефа Целецького Людвіка. Коморовські взяли село в оренду на 9 років, передавши його дочці Анні, коли та виходила заміж за Антонія Залеського (1753-1819). Саме Антоній згодом викупив поселення в Целецьких.

Залеські останні у переліку водицьких дідичів, які володіли поселеннями понад сто років. Саме за життя Антонія розпочалося будівництво водицького маєтку, подільської резиденції Залеських, які постійно проживали в Кракові. Зведення нового родинного гнізда у 1825 році завершив син Антонія – Вільгельм (1806-1878). Спершу це був одноповерховий будинок із терасою, з якої панство милувалося навколишньою природою. Коли добудували другий поверх – невідомо.

За тими розповідями, що дійшли до нас, маєток  спроектував і будував варшавський архітектор, за допомогою місцевих майстрів. Для того, щоб споруда була міцною, у розчин з вапна і цементу додавали курячі яйця. У маєтку було понад 20 кімнат, встелених італійським паркетом. В одному з просторих приміщень знаходилася оранжерея, де навіть зимою вирощувалися квіти. Опалення розташовувалося в підвальному приміщенні, яке простяглося під усім будинком.

Вільгельм, як розумна й освічена людина (навчався у Варшавському і Ягелонському університетах), прекрасно усвідомлював, що маєток, розташований у глибинці, насамперед має бути захищений і безпечний для проживання. З цією метою навколо садиби звели триметровий вал, який простояв до середини ХХ століття. На випадок якоїсь халепи від панського палацу ще й проклали підземні ходи, що вели аж до Чорного Острова і Фельштина. Принаймні, така ходила легенда.

Вільгельм Залеський дбав не тільки про безпеку, а й про естетичний вигляд садиби. Керуючись модними на той час тенденціями і маючи витончений смак, він запросив до Водичок ірландського ботаніка, знаменитого майстра садово-паркового мистецтва Діонісія Міклера (1762-1853). На той час у Європі набули популярності так звані англійські пейзажні парки, які вирізнялися звивистими доріжками, невеличкими водоймами і поєднанням штучних і природних форм. Палац або центральна споруда не домінували у цих композиціях, а сторонній спостерігач подекуди не міг виокремити насаджень садівника від навколишнього середовища. Саме такий парк створив Міклер у Водичках, надавши панській садибі особливого і небаченого у цій місцині шарму. Залеські володіли Водичками до 1917 року.

Період XIX ст. в історії села пов’язують із кількома пам’ятками матеріальної культури - це маєток пана Залєвского та гуральня, збудовані в перші половині XIX ст.

У 1930 році в приміщені маєтку було відкрито колгоспний університет самодіяльного мистецтва. В ньому навчалися студенти з України, Росії та Молдови. Тут були відкриті факультети: музичний, театральний, образотворчого мистецтва. В 1935 році відбувся перший випуск: 58 спеціалістів влилися у мистецькі колективи України. Надалі й до сьогоднішнього дня він використовується під приміщення школи І-ІІІ ст.

В роки громадянської війни територію села визволяли від поляків загони Будьоного і Примакова. В 1921 р. у селі було організовано «Комітет незаможних селян», який очолив Фарващук Андрій Петрович. 23 липня 1931 р. в селі Водички створили колгосп «Шлях Леніна».

За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло близько 40 осіб [4;с.939]. Встановлено імена 32. Що цікаво, причина смерті у всіх «не вказується».

В 1938 р. в селі відкрили дитячий будинок, який функціонував на базі колишнього панського маєтку до 1967 року.

Під час німецької окупації на території села був табір радянських військовополонених. 20 березня 1944 року село було звільнено від німецьких окупантів . Господарство села було повністю відбудовано в 1949 році. 19 жовтня 1965 року пройшло об’єднання колгоспів трьох сіл Водичок, Климковець, Лапковець  з центром  в селі Водички.

На даний час село є центром однойменної  сільської ради, яка об’єднує два села Водички та Климківці. Дороги з твердим покриттям пов’язують село із сусідніми поселеннями Хмельниччини – Рідкодубами, Педосами.

У селі нараховується 391 садиба, мешкає 439 осіб населення. За національним складом переважна більшість його мешканців - українці, за родом занять - селяни - хлібороби.

Селу належить 3,2 тисячі гектарів орної землі. Основним напрямком господарства є рільництво та частково тваринництво м’ясного напрямку (в селі працює приватна свиноферма). Також в селі функціонує Будинок культури, бібліотека, три магазини, школа, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, будується церква.  

Пишаються жителі відомим односелецем, письменником Суми́шином Мико́лою Фло́ровичем - членом спілки письменників України, автором книг: «В дорозі» (1972), «Вісь» (1976), «Уроки» (1978), «Хто там, у сутінках?»  (1992), "Спадщина(2010). Повість «Уроки» та найкращі оповідання вийшли окремою збіркою в перекладі російською мовою. Створив кілька п'єс. Лауреат обласної літературної премії[4;с.22].