Вівся (Кам'янець-Подільський район)

Ві́вся — село в Україні, у Чемеровецькому районі Хмельницької області. Населення становить 860 осіб. Орган місцевого самоврядування — Вівсянська сільська рада.

село Вівся
Країна  Україна
Область Хмельницька область
Район/міськрада Кам'янець-Подільський район
Рада Вівсянська сільська рада
Основні дані
Засноване 1493
Населення 860
Площа 2,215 км²
Густота населення 388,26 осіб/км²
Поштовий індекс 31610
Телефонний код +380 3859
Географічні дані
Географічні координати 49°09′18″ пн. ш. 26°18′52″ сх. д.
Середня висота
над рівнем моря		 309 м
Місцева влада
Адреса ради 31610, Хмельницька обл., Чемеровецький р-н, с.Вівся, вул.Миру,46-а
Карта
Вівся
Вівся
Мапа

Природоохоронні території

Село лежить у межах національного природного парку «Подільські Товтри».

Історія села Вівся

Давня історія
Люди кажуть: щоб полюбити свою землю, треба неодмінно пізнати її. Потрібно вивчити мову, родовід, традиції, життя тих, хто не цурається своєї землі за будь-яких історичних обставин.
Село Вівся розташоване у горбистій місцевості, від великих природних водних об'єктів віддалене. Клімат помірно-континентальний, м'яка зима і тепле вологе літо.
Через село, з заходу на схід, протікає невеличка річка Самець. Цю назву дістала річка тому, що сама протікає серед рівнини.
Хто ж і коли першим поселився у Вівсі, чому село має таку назву?
Першими жителями села були Вувсь і Верхола, за однією з легенд, від прізвища першого і походить назва села. Вперше про с. Вівся згадується в 1493  р. З 1538 року село належало королеві Бонні, а в 50-х роках XVI століття село було заміняно з магнатом Сваричем за місто Бар.
З 1570 року по 1620 рік село належало магнату Мартину Калиновському, а потім Потоцькому.
Нелегкою була терниста доля через століття села. Загарбники не раз зазіхали на благословенну подільську землю. Впродовж десятиліть село зазнавало спустошливих набігів татар і турків, що тривали з 1495 року аж по 1724  р. Але село після тих набігів знову і знову спиналося на ноги, аби жити, оновлюватись, аби пройти той нелегкий шлях, який судився, зрештою, і всьому українському народу.
Цим оновленням село завдячує, насамперед, своїм людям. А з давніх-давен тут жили справжні трударі, чесні і мужні люди. Вони будували оселі, метр за метром відвойовували у боліт та лісів землю, аби зробити її придатною для землеробства. Про це ще й сьогодні свідчать назви полів, урочищ, що любовно зберігає народ у своїх пам'яті: Кирнички, Озера, Брідок, Лебедиха.
Люди з року в рік сіяли та доглядали хліб та городину, розводили худобу, випасали її в урочищах та гірках, що в народі звуть іще їх медоборами.
Медобори розташовані на південь від села. Одна з таких гірок має назву Митниця. Ця назва походить мабуть від того, що гірка ця розташована на границі з селом Вільхівці.
Люди умовно поділили село на окремі райони: Великий кут, Малий кут, Мазурівка, Садиби.
Як і на всій території держави, селяни до 1861 року перебували у кріпацтві. Гіркою була доля селян. Сільській громаді належало 432 десятини, тоді як поміщик Баласенович володів 700 десятинами землі та 40 десятинами лісу.
Звісно, що насамперед оброблялась панська земля, а селянські скупі нивки, часто пустуючи, заростали бур'янами. Або навіть посіяні, политі селянським потом, обсипали зерно, адже шість днів селяни на панщині і лише сьомий день на власній землі працювали.
Не раз між кріпаками спалахувала іскра гніву на гнобителів, і вона ось-ось мала спалахнути у велике вогнище. З року в рік знущання посилювалися, рекрутські набори ставали все більшими і забирали з сімей молоді, дужі руки, які повертались вже хворими, виснаженими. Але разом із солдатами в село приходили вісті з світу про боротьбу проти самодержавства і свавілля поміщиків. Саме таке джерело мало селянське повстання, яке спалахнуло влітку 1905 року.
У село з царської армії повертаються Бевз Григорій, Тюхтій Федір, Михайло Мартинів, Мар'ян Кушнір. Пан Базюк, бачачи заворушення в селянській громаді, найняв робітників у Сатанові, розставив з них пікети. Але селянська громада, прогнавши робітників, вимагала від поміщика виконання пунктів Маніфесту, що видав цар Микола у Санкт-Петербурзі. Але не так просто здавався Базюк. Наступного дня з Кам'янець-Подільського прибули 100 козаків для придушення страйку. А в цей час громада, зібравшись біля церкви, вимагала в священика аби він повністю прочитав Маніфест, адже селяни у своїй більшості були неписьменні і про Маніфест чули тільки з уст інших людей.
Козацькими шаблями повстання було придушене. Але іскра запалала і вона раз у раз спалахувала, погрожуючи запалити пожежу.

Перша світова війна
Настав 1914 рік, а з ним у селянські домівки прийшла нова біда — перша Світова війна. І знову важка ноша лягла на селянські плечі. Майже усі чоловіки, покинувши рідний дім, пішли на фронт. Селянські сім‘ї залишались без робочих рук, частота війні гинув єдиний годувальник великої сім'ї.
У сільській громаді з новою силою розгорається іскра невдоволення панівним режимом, а з чутками про революційний рух робітничого класу приходить надія на краще життя.
Коли відгомін Жовтневої революції докотився до села, жителі, на чолі з Ф. Івановим, а також матросами балтійського флоту Ю. Свінтіцьким і П. Совінським, рушили до панських маєтків. Можна сказати, що перехід влади до рук громади відбувся безболісно, адже пен Базюк ще напередодні втік до Камянця-Подільського. Панську худобу розібрали, а землю поділили між членами сільської громади.
Але у 1918 році у село знову повертається поміщик Базюк. І землю, і худобу у селян знову відбирають. Нелегким був шлях села через століття, кілька разів у селі змінювалась влада, і у калейдоскопі цих подій, найважча ноша лягала на селянські плечі.
У 1919 році у селі знову встановлюється влада більшовиків, а вже у 1920 році у село ввійшли поляки. У бою з польською армією загинули Мартин Дола, А.  О.  Крамар, Ф.  П.  Ломака, Т.  Т.  Храплюк.
Лише у 1920 році у селі остаточно встановлюється влада більшовиків, створюються партійний і комсомольський осередки.

Радянський період. Друга світова війна
З встановленням влади більшовиків, створюється початкова школа, що мала 4 класи; школа працювала у дві зміни по два класи комплекти.
Вчителював у школі присланий з району вчитель І. Сорокопуд. Ця школа існувала до 1933 року, а з 1933 по 1960 рік була семирічна школа.
У 1931 році у колгоспі з'явився перший трактор, надходили сільськогосподарські машини. Першими механізаторами були Ткач К. І., Дідик Ф. С., Гладиш А. В., Храплюк Д. І.
У 1928 році, у селі розвивається і соціальна інфраструктура. Відкривається сільський клуб, а при ньому кімната-читальня, якою завідував Лисак Василь. У бібліотеці налічувалось 15-20 примірників книг.
1932 рік приніс нове горе на Вкраїну, урожай, що збирався на колективних ланах, повністю вивозився. Навіть селянських садиб не минали посланці партії «червоні мітли». Кожен двір повинен був здати на потреби держави певну кількість сільськогосподарських продуктів. Вже в грудні цього року люди почали вмирати з голоду. У багатьох опухали ноги, набрякали, чорніли обличчя. Люди харчувались листям, травою. І тільки дякуючи своєму прагненню до життя, силі волі, селяни дожили до перших колосків.
І знову життя продовжувалося. На колгоспних ланах колосилися жита, будувались господарські приміщення, село росло. Але спокій, до якого прагнули селяни, так і не наставав. У 1935—1937  р.р. по всій державі прокочується хвиля масових репресій. Не обминула вона і село Вівся. Тут існував спеціальний загін, який у селі називали «сищиками». Люди цього загону слугували партійній верхівці, виявляли настрої селян, і іноді лжесвідчили на селян за хабарі. Так із подання було заарештовано вчителя математики І. Жапчука, людину чесну, високоосвічену. Його звинувачували у підпалі школи, якого він не скоював. Селяни жили в постійній тривозі за завтрашній день. І недаремно. Бо 1941 рік приніс ще одне горе на землю України. Знову в оселях залунали плачі жінок і дітей, які проводжали на війну своїх годувальників. В серпні 1941року територія села Вівся була окупована. В селі була створена підпільна організація. Це сталося влітку 1942 року, коли в Іванковецьких лісах з'явилися партизани Ковпака. Підпільна група займалася розповсюдженням листівок.
Влітку 1943 року підпільники влилися в партизанський загін і розпочали відкриту збройну боротьбу.
В жовтні місяці 1943 року односельчани розгромили шуцманвахту в селі Кутківцях. В листопаді було зірвано залізничний міст, між смт Закупне і с. Вільхівці. Зірвали міст Сидоренко і Кушнір М. М.
В 1943 році, на хуторі Ліс огірка, відбувся бій між партизанами і німцями. Як згадувала колишня партизанка Гримлю В. А., сили були нерівними. Фашисти переважали чисельно, крім того, на їх боці були літаки. В нерівнім бою загинув лейтенант Боднар, Олжитаєв, які залишились прикривати відступаючий загін.
В березні 1944 року, коли нацисти відступали, відбулася битва на південній околиці села. Німці напали раптово, відбувся ще один нерівний бій, у якому нацисти танками і гарматами зім'яли наших бійців, частина відступила, а 18 бійців, що загинули, понині лежать у братській могилі. В кінці березня село було звільнено від загарбників.
Війна завдала великих втрат і селу, і колгоспу. Було зруйновано чимало селянських осель, а колгоспні будівлі були зруйновані майже всі, крім кількох будинків.
Весною 1944 року розпочалась відбудова зруйнованого господарства. Наново будуються колгоспні комори, ферма, майстерні, а також селянські хати. У сім'ях де з війни не повернулися господарі, а з житлом було вкрай погано, будували громадою, допомагав і колгосп: робочими руками, матеріалами.
З року в рік село оживало, розбудовувалось. За десятиріччя колгосп перетворився в добре розвинуте, багатогалузеве господарство. Поступово на зміну ручній праці приходили механізми. Вже в 1963 році у колгоспі працювало 54 електромотори.
У 1964 році розпочинається будівництво нового Будинку культури. Господарство очолював Іван Пилипович Коломієць. Значний зріст у господарстві, виникають нові потреби. Будується приміщення свиноферми. Після дванадцятирічного головування, Іван Пилипович передає господарство у руки Павлини В. Ф., який очолював господарство чотири роки.
З часом змінились люди, покоління, змінилось обличчя села, колгоспу.
У 1978 році правління колгоспу очолює молодий, талановитий, закоханий у сільське господарство Монастирський Віталій Андрійович. За час його керівництва в колгоспі ім. Шевченка, село змінилось повністю. Стають до ладу нові приміщення майстерень, гаражів, тваринницькі приміщення. Зоотехнік за фахом, він вивів тваринницьку галузь господарства на перші місця не лише у районі, а й в області. Неодноразово красувались тварини колгоспної ферми на республіканській виставці-аукціоні. Його заслуга не лише у цьому. За 19 років головування Віталія Андрійовича будується зернотік, школа, колгоспна контора і інші господарські приміщення. Розпочинається газифікація села. Блакитний вогник прийшов у перші 30 осель селян. Частина села, де найвіддаленіші криниці, було прокладено водогін. Вівсянська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, збудована у 1986  р.

Незалежна Україна
У 1996  р. землю та майно було розпайовано між членами колгоспу, кожному видали сертифікат на власність і утворили колективне господарство земельних власників (КГЗВ ім. Шевченка).
У 1997 р. селяни обрали нового керівника Тюхтія В. Ф., який працював 2 роки.
На зміну КГЗВ в 1999 р. було створено приватно орендне підприємство ім. Шевченка, і земельні паї було передано Монастирському В. А.
Люди одностайні з ним, бо добре розуміють, що через труднощі мусять пройти, аби згодом стало краще жити. Віталій Андрійович продовжує свою справу: газифіковано школу, дитсадок, медпункт, відділення зв'язку.
У 2003 р. земельні і майнові паї передані агрофірмі «Ітера-Агро». Сьогодні вона має назву «Стіомі-Холдінг».

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.