Відьма (поема)

Період «Трьох літ» у творчості Тараса Шевченка — це проміжок часу між 1843—1847 роком, який називають періодом творчої зрілості поета. Твори набувають більш реалістичного характеру.

Серед творів цього періоду важливе місце посідають соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845), «Відьма» (1847). Морально-психологічна драма матері-покритки була темою, яка хвилювала поета впродовж усієї. До цієї теми він звертається у поемі «Відьма».[3]

7 березня 1847 р., перебуваючи в Седневі у А. І. Лизогуба, Шевченко переписав поему під назвою «Осика» до підготовчого рукопису нового видання «Кобзаря». 5 квітня 1847 р. під час арешту Шевченка підготовчий рукопис «Кобзаря» було в нього вилучено і передано до III відділу, в архіві якого зошит перебував до 1907 р. Чорновий автограф, з якого Шевченко переписав твір до підготовчого рукопису «Кобзаря», було повернуто Шевченкові, і поет привіз його з собою на заслання. В Оренбурзі, восени — взимку 1849 р. (не раніше 1 листопада 1849 р. й не пізніше 23 квітня 1850 р. — дня арешту поета), після повернення з Аральської описової експедиції, Шевченко переписав твір спочатку без назви з чорнового автографа, з якого він переписував «Осику» до підготовчого рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря», до «Малої книжки», помістивши його між творами 1846—1847 рр. під № 4 у четвертому зшитку. Нову назву — «Відьма» — поет дописав пізніше[4].

На початку поеми Шевченко звертається до Бога з молитвою, якого й засуджує, й уповає на нього. Поет не тільки прагне справедливості, покарання панів за скоєні злочини, але й сподівається на краще, демонструє силу і слабкість, гнів та ніжність, зневіру та надію.

Молюся, знову уповаю, І знову сльози виливаю, І думу тяжкую мою Німим стінам передаю.

Перше знайомство з головною героїнею починається з негативного опису, який водночас викликає у читача співчуття. «Неначе п'яна», тобто жінка перебуває в стані схожому на сп'яніння: хитається, хилиться, виглядає стомлено. Тяжкі життєві обставини спричинили стан героїні.

А за шатром в степу співає, Неначе п'яна з приданок Додому йдучи молодиця.

Побачивши її цигане скрикують «Мара!», тому що для них вона неначе нечиста сила, привид. Героїня з'являється в неочікуваному місті, там, де кочують лише племена, на кшталт циганів. Перед циганами з'явилась жінка, що наводить «жаль і страх». Сидячи біля вогнища вона розповідає свою історію. Про пана, який її знадив, а після народження двійняток, покинув. Жінка співає-розповідає про свої поневіряння із малими дітьми, про повернення в батьківську хату, по смерть батька. Коли діти виросли, їх спіткала лиха доля від того ж пана. Сина Івана забрали в солдати, а доньку — той таки ж пан. Героїня все втратила: соціальний статус, розум, але зберегла материнську любов, вона постійно згадує дітей, шукає їх. До неї приходить просвітлення, вона починає лікувати людей.[3]

Головна героїня — жінка середніх років, що називає себе «старою бабою», але вона не завжди була такою:

Як була я молодою - І гадки не мала, По садочку проходжала, Квітчалась, пишалась.

Але тепер вона не приділяє достатньої уваги своїй зовнішності, вона неохайна, брудна, волосся не розчісане, ноги зранені, в крові й босі.

У молодості Відьма мала гарну зовнішнатість і знала це, «пишалась», а пан зробив її своєю коханкою, а потім покинув.

Хоча жінка знаходиться у пригніченому стані, вона увесь час співає. Її пісні сумні, сповнені жалю. Вона висловлює в них найболючіше і від цього їй стає легше, пісні допомагають вижити. Жіноча доля, що спіткала Відьму — це типова жіноча доля, трагічна та сумна. Це доля бідної вродливої дівчини, яку використовує пан, потім кидає напризволяще. Жінку не приймають люди, адже вона зганьбила себе. Так і поневіряється вона світами. Найчастіше накладає на себе руки або божеволіє.

Героїня поеми наділена найголовнішою, надзвичайно важливою якістю справжнього християнина — умінням пробачати. Хоча пан завдав їй багато лиха, але вона пробачає йому й не відповідає злом на зло. Відьма — втілення всього антихристиянського володіє християнським всепрощенням. Надзвичайно проникливим є момент, коли пан просить пробачення у Лукії, на що вона відповідає

…Я прощаю… Я давно простила.

Простивши пана, Лукія не забуває зла, яке віін їй заподіяв. Вона раз у раз розповідає дівчатам, які її відвідують, історію свого життя, розповідає їм про свої помилки, вчить їх не повторювати її помилки:

Дівчат научала, Щоб з панами не кохались…

Шевченко — великий гуманіст, він осуджує суспільну мораль, якщо ця мораль знищує окрему людину.[3]

На захист потоптаних жіночих прав встав розгніваний Шевченко. Він зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок всіх епох і голосно заявив про них цілому світові. Його жіночі образи – це насамперед незагойна, найболючіша рана кріпацтва. Не випадкові й назви його творів про жінок: «Наймичка», «Відьма», «Сова», «Сліпа», «Мар'яна-черниця», адже саме: наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві. На основі однієї лише поеми «Відьма» можемо сказати, що це звинувачувальний акт тодішньому гнобительському ладу. У ній читаємо:

Образ жінки в творах Т. Шевченка опоетизований, виступає символом самої України –прекрасної й сумної Батьківщини Великого Кобзаря, яка дала йому непересічний талант, та не дала долі[5]