Візантійська філософія

Візантійська філософія являла собою переважно релігійну грецькомовну думку Візантії IV-XIV ст. Деякий час (до закриття Платонівської Академії Юстиніаном в 529 році ) зберігав свій вплив неоплатонізм ( Прокл Діадох ).

Початок візантійської філософії пов’язаний з діяльністю каппадокійських мислителів (Василій Великий, Григорій Богослов, Григорий Ниський), котрі сформулювали відмінності між сутністю і іпостасью. Саме вони "закладають фундамент візантійскої філософії". Як відзначають дослідники (Удальцова, 1988), основним змістом цих роздумів була антропологічна проблематика.[1] Віднині людина визначається не через родову сутність (як розумна істота), а через скоювані вчинки (як особистість). Різновид сутності і іпостасі сприяло адаптації античної спадщини у християнській традиції у епоху триадологічних спорів.

Аскетична традиція (Евагрій Понтійський і Іоан Ліствичник) успадковували античні ідеї стоїцизма (ідеал апатії), однак саме поняття пристрасті піддавалося більш глибшому опрацюванню. Так початком пристрастей були названі вісім "помислів" (λογισμοὶ): ненажерливість, розпуста, жадібність, сум, гнів, зневіра, марнославство і гордість.[2]

Євсевій Кесарійський розробляє провіденціалістську концепцію лінійной історії. Діонісій Ареопагіт вносить иєрархічний принцип у розумінні буття.[3] Візантійська естетика у особі Іоанна Дамаскина у немалій долі надихалась полемікою з іконоборством і стверджувала духовний характер істинного мистецтва, у котрім людина завдяки іконі і символу опиняється причастною до Бога[4].

У пізньої Візантії філософська думка розділяється на раціоналістичне (Михайло Пселл, Іоанн Італ) і містичне (Симеон Новий Богослов, Григорій Палама) направлення. Останнє направлення отримало назву ісихазм і було пов’язано з вченням про "нетварний світ", а також з різновидом сутності і енергії у Богу. Бог може бути абсолютно трансцендентним світу, однак завдяки своїм діям або "енергіям" (наприклад, благодаті) він може ставати іманентним.[5] Етика переосмислювалась у містичномі ключі як синергізм людини і Бога у ділі обоження.

Згодом візантійская філософія дала сильний вплив на руську релігійну філософію (див. неопатристичний синтез).

Примітки
  1. Удальцова З.В. Византийская культура. М.: Наука, 1988. - С.43.
  2. Евагрий Понтийский, авва О восьми помыслах к Анатолию
  3. Что есть Иерархия, и какая цель Иерархии?
  4. Три защитительных слова против порицающих святые иконы
  5. О Божественных энергиях и их причастии

Література
  • Беневич Г. І. Візантійська філософія: філософія або богослов’я // Вісник ЛДУ. №2. 2011.
  • Бичков В.В. Візантійська естетика. МА., 1977
  • Linos Benakis, (2013). Byzantine Philosophy B, Parousia, Athenai, 2013.
  • Katerina Ierodiakonou, (2002). Byzantine Philosophy and Its Ancient Sources. Oxford University Press.
  • B. N. Tatakis, (1949). La philosophie Byzantine, Paris. English translation: Byzantine Philosophy by Nicholas Moutafakis, Hackett Publishing, 2003.
  • Ján Zozulak. Inquiries into Byzantine Philosophy. Berlin: Peter Lang, 2018. ISBN 978-3-631-76600-2. DOI:10.3726/b14585.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.