Візантійська філософія
Візантійська філософія являла собою переважно релігійну грецькомовну думку Візантії IV-XIV ст. Деякий час (до закриття Платонівської Академії Юстиніаном в 529 році ) зберігав свій вплив неоплатонізм ( Прокл Діадох ).
Початок візантійської філософії пов’язаний з діяльністю каппадокійських мислителів (Василій Великий, Григорій Богослов, Григорий Ниський), котрі сформулювали відмінності між сутністю і іпостасью. Саме вони "закладають фундамент візантійскої філософії". Як відзначають дослідники (Удальцова, 1988), основним змістом цих роздумів була антропологічна проблематика.[1] Віднині людина визначається не через родову сутність (як розумна істота), а через скоювані вчинки (як особистість). Різновид сутності і іпостасі сприяло адаптації античної спадщини у християнській традиції у епоху триадологічних спорів.
Аскетична традиція (Евагрій Понтійський і Іоан Ліствичник) успадковували античні ідеї стоїцизма (ідеал апатії), однак саме поняття пристрасті піддавалося більш глибшому опрацюванню. Так початком пристрастей були названі вісім "помислів" (λογισμοὶ): ненажерливість, розпуста, жадібність, сум, гнів, зневіра, марнославство і гордість.[2]
Євсевій Кесарійський розробляє провіденціалістську концепцію лінійной історії. Діонісій Ареопагіт вносить иєрархічний принцип у розумінні буття.[3] Візантійська естетика у особі Іоанна Дамаскина у немалій долі надихалась полемікою з іконоборством і стверджувала духовний характер істинного мистецтва, у котрім людина завдяки іконі і символу опиняється причастною до Бога[4].
У пізньої Візантії філософська думка розділяється на раціоналістичне (Михайло Пселл, Іоанн Італ) і містичне (Симеон Новий Богослов, Григорій Палама) направлення. Останнє направлення отримало назву ісихазм і було пов’язано з вченням про "нетварний світ", а також з різновидом сутності і енергії у Богу. Бог може бути абсолютно трансцендентним світу, однак завдяки своїм діям або "енергіям" (наприклад, благодаті) він може ставати іманентним.[5] Етика переосмислювалась у містичномі ключі як синергізм людини і Бога у ділі обоження.
Згодом візантійская філософія дала сильний вплив на руську релігійну філософію (див. неопатристичний синтез).
Примітки
- Удальцова З.В. Византийская культура. М.: Наука, 1988. - С.43.
- Евагрий Понтийский, авва О восьми помыслах к Анатолию
- Что есть Иерархия, и какая цель Иерархии?
- Три защитительных слова против порицающих святые иконы
- О Божественных энергиях и их причастии
Література
- Беневич Г. І. Візантійська філософія: філософія або богослов’я // Вісник ЛДУ. №2. 2011.
- Бичков В.В. Візантійська естетика. МА., 1977
- Linos Benakis, (2013). Byzantine Philosophy B, Parousia, Athenai, 2013.
- Katerina Ierodiakonou, (2002). Byzantine Philosophy and Its Ancient Sources. Oxford University Press.
- B. N. Tatakis, (1949). La philosophie Byzantine, Paris. English translation: Byzantine Philosophy by Nicholas Moutafakis, Hackett Publishing, 2003.
- Ján Zozulak. Inquiries into Byzantine Philosophy. Berlin: Peter Lang, 2018. ISBN 978-3-631-76600-2. DOI:10.3726/b14585.
Посилання
- Візантійська філософія
- Аверинцев С.С. Візантійска філософія
- Frederick Lauritzen, Sarah Wear, (2021). Byzantine Platonists (284-1453), Franciscan University Press, Steubenville Ohio, 2021. ISBN 9781736656105.
- Лурье В.М. Історія візантійськой філософії. СПб.: Axioma, 2006. – 553 з.
- Візантійска філософія / M. В. Бибиков // Нова філософська енциклопедія : в 4 т. / пред. науч.-ред. ради В. С. Степін. — 2-ге вид., випр. и доп. — М. : Мисль, 2010. — 2816 с.
- СВЯЩЕНИК ІГОРЬ ІВАНОВ: «СУЧАСНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ВІЗАНТІЙСЬКОГО БОГОСЛОВ’Я І ФІЛОСОФІЇ»
- Юрій ЧЕРНОМОРЕЦ. Сергій Аверинцев і сучасна наука про Візантійську філософію