Вілла «Ксенія»

Вілла «Ксенія» — вілла кінця XIX — початку XX століття в стилі необароко, пам'ятка архітектури в кримському містечку Сімеїз.

Вілла «Ксенія»
44°24′14″ пн. ш. 34°00′05″ сх. д.
Країна Україна
Місто Сімеїз, Крим
Тип особняк
Тип будівлі вілла
Стиль неоготика
модерн
Автор проєкту Краснов Микола Петрович
Будівельник Семенов Яків Павлович
Перша згадка 1904 рік ст.
Будівництво 1904 —1911 роки
Будівлі:
два корпуси
Прибудови оглядовий майданчик, ресторан, зал для дозвілля
Вілла «Ксенія»
Вілла «Ксенія» (Автономна Республіка Крим)
 Медіафайли у Вікісховищі

Історія

Історія вілли «Ксенія» тісно пов'язана із розбудовою курортної зони в Сімеїзі (з середини ХХ століття) та його історією останніх 2-ох століть. Мешканці містечка і приїжджі вважають її місцевою пам'яткою історії та архітектури[1].

Передісторія

В Російській імперії було заведено, що вельможі, особливо царі, жалували своїм підлеглим чималі наділи землі, зазвичай, з народом, що там жив. Найбільше такій вислузі раді були військові, адже після кожної вдалої військової кампанії імперія обростала землями, які і розподілялися між загарбниками. Так на кримські землі і прийшли землевласниками: російські графи, царські німці-вислужники та поселенці, кавказькі князі, купецькі роди та попи.

Саме так було і в Сімеїзі, після російсько-турецької війни (1768—1774 роки) більшість турків-османів з Кримського півострова подались в Османську імперію. Адже російська імператриця Катерина ІІ «дякувала» кримськими землями своїм підданим-військовим. Сімеїзькі землі розділили: князь Наришкін, граф Потоцький, граф Мілютін, князь Кочубей, граф Ревеліоті, граф Мордвинов[2]. Невдовзі на ці землі поклав око російський промисловець і мільйонер Сергій Іванович Мальцев який вирішив збудувати тут курортну зону, і витратив на це чимало зусиль. Загалом, в 1894 році, його діти отримали в Сімеїзі у спадщину маєток площею 567 десятин.

Успадкувавши маєток, брати Мальцеви, столичні придворні, не мали наміру займатися ним і вирішили його продати, але на таку велику територію не було покупця, тоді учинили інакше. Вони намірилися продати його по частинам, та перед тим облагородили цю ділянку: провівши ландшафтні та геологічні дослідження, провівши водогін, каналізацію та мостили вулиці. Тож, коли було запропоновано паї на дачі в селищі, де відпочивала царська родина, то покупців було багато: до 1913 року з 167 дільниць залишилися непроданими 78. Отримавши чималі прибутки, брати подарували місту успадкований ними парк. Нові власники паїв були із заможних родин (і всі намагалися жити ближче до царської родини), тому для своїх вілл вони запросили особливого архітектора Миколу Петровича Краснова, автора проекту Лівадійського палацу, як наслідок, спільними зусиллями, постав комплекс будівель, характерний естетиці російської палацевої архітектури ХХ століття[3].

Закладка садиби

Пай землі, на якій стоїть вілла «Ксенія» був куплений 4 грудня 1904 року, Шеншин Іван Володимирович придбав собі ділянку 1030 квадратних сажнів. Незабаром він перепродав майже половину ділянки (400 квадратних сажнів) українській землевласниці Варварі Андріївні Чуйкевич, яка і збудувала на цій території віллу, що зайняла майже всю цю ділянку. Чуйкевич, в ті часи, часто бувала і проживала в Москві, то мала змогу запросити відомих архітекторів, для проекту та побудови дому на узбережжі.

Ідею архітектурного ансамблю та проект від Миколи Краснова довелося втілювати Семенову Якову Петровичу: і допрацьовував проект на місцевості, і будував його, і завершував роботи по благоустрою. Отже, ділянка була забудована: двома житловими корпусами на 28 номерів з кімнатою для обслуги, оглядовим майданчиком, магазинами, рестораном і залом для дозвілля.

В 1913 році, власниця маєтку вирішила відписати-продати його своїй родичці (через певні сімейні обставини). Тож 16 листопада 1913 року Марія Соловово (ймовірно, позашлюбна дочка Чуйкевич) стала новою власницею вілли. В часи І-ї світової війни, курорт почав занепадати і нова власниця не мала часу обживати віллу, тому облаштувала в ньому готель та квартирне бюро.

Радянські часи занепаду

Після приходу в 1921 році більшовиків всі дачі і пансіонати були націоналізовані. В деяких віллах були облаштовані вже радянські пансіонати і санаторії, а в найкращих поселилися партійні функціонери зі своїми сім'ями. Саме така доля випала на віллу «Ксенія», в ній був готель для більшовиків. Роками пізніше, радянська влада перепрофілювала його в простий будинок з комунальними квартирами.

Сучасність

Сучасна вілла «Ксенія» закинута усіма споруда (на першому поверсі ще туляться перукарня та магазинчики)[4]. Але ця занедбаність принесла додаткову загадковість будівлі і ще більше додали їй специфічної привабливості: оригінальний фасад, внутрішній декор (де-не-де ще зберігся) та кричущий занепад — привертають увагу туристів і екскурсоводи обов'язково включають «будинок з привидами» до програми своїх пізнавальних турів, а кінематографісти послуговуються інтер'єром і екстер'єром будівлі в своїх фільмах[5]. Репутацію «будинку з привидами», ймовірно створює те, що в літній сезон, в «апартаментах» поселяються безхатченки та подорожуючі, які і є тими реальними привидами (без документів, без засобів на існування).

В 2006 році в містян з'явилась надія, що врешті-решт віллу відреставрують, очільники міста передали маєток, разом із сусідньою віллою «Мрія», у власність київської фірми «Банк крові»[6]. Та виявилось, що сподівання були марними, оскільки це була афера, яку учинили наближені до Людмили Кучми (дружини колишнього президента України)[7] алкогольні магнати[8] Микола Петренко[9], Людмила Русаліна[10] та колишні керівники Міністерства охорони здоров'я України. Аферисти[11] жодним чином не долучилися до реставрації вілли «Ксенія». Реальний власник — держава (в особі Фонду держмайна України) навмисне самоусунувся, а будівля ще більше занепадає[12], тоді як рейдери, під опікою столичних високопосадовців (ймовірно що на їх користь), продовжують юридичні тяжби тепер вони замахнулися на привласнення усієї ділянки, разом з пансіонатом «Південнобережний»[13].

Власники садиби

Всю історію вілли «Ксенія» супроводжують її загадкові власники:

  • Варвара Андріївна Чуйкевич (1845 року народження) — загадкова персона яка на рубежі ХІХ-ХХ століть мала намір породичатися з найбагатшим українським землевласником, нащадком двох великих родів Кочубеїв (генерального писаря, якого стратив Іван Мазепа за зраду) та Чуйкевичів (генерального судді війська Запорозького, який теж зрадив Мазепу і взяв собі за дружину його любку — Мотрю Кочубеївну)[14]. Дівчину з небагатого роду не прийняла родина багатіїв, і чимало років минуло коли закохані знову стрілись і вже тоді не було кому їм перечити. А до того Варвара Андріївна Білокрисова (таке її дівоче прізвище) змушена була шукати собі іншу партію, та її наївністю скористався гвардієць Алексєєв, будучи учасником відомих аферистів «Червоний валет»[15], коли над ним повис арешт, він утік до Швейцарії, туди ж подалася і закохана Варвара. Але не склалося, гвардієць був убитий, а в молодиці залишилася дитина, тож аби не знеславитися вона попрохала сестру, аби та записала дочку на себе. Повернувшись в Росію, Варвара знайшла нову партію — Віктор Лутковський із небагатого дворянського роду, від нього в неї було ще 2 дітей, один з них Михайло Вікторович Лутковський (полковник царської армії, убитий в 1918). Після народження третьої дитини Варвара овдовіла і зблизилася із першою своєю дочкою Марією. А потім була зустріч із Олександром Чуйкевичем, і цього разу вони уже були разом: помагали дітям, займалися меценатством та управляли статками родини Чуйкевичів. Заради Варвари Олександр пішов наперекір світським забобонам і пересудам, відбув покуту за безшлюбність[16]. Необділена любов'ю та статками Варвара придбала для своєї першої дочки земельний наділ в Сімеїзі і збудувала там віллу. Потім була Перша світова війна та революція й переворот в Росії, Варвара Андріївна не покинула свою дочку і переселилася до неї аби її підтримати, там же вона й померла в 28 лютого 1929 року[17].
  • Марія Броніславівна Соловова (в дівоцтві Гротто-Слепіковська) — незаконнонароджена дочка Варвари Чуйкевич. Вийшла заміж за Петра Дмитровича Соловова, відомого московського лікаря. Народилася 9 жовтня 1874 року в Женеві, в метриці батьками записані були відставний штабс-капітан Броніслав Гротто-Слепіковский і законна дружина його Софія Андріївна, уроджена Білокрисова (сестра її рідної матері і її чоловік). В 1913 році вілла була переписана на ім'я Марії Соловово, і носила назву «Ксенія», на честь внучки, дочки Марії. Сім'я лікаря Соловова (який мав велику практику, відомість і будував велику клініку) не могла виїхати з Москви, ще й коли почалася війна, тому використовувала маєток в Сімеїзі, як пансіон для відпочинку, навідуючись туди влітку чи по якимось святам, а в інші часи здавали його для гостей міста[18].
  • Сімеїзька селищна рада — в часи Радянського Союзу вілла була націоналізована і стала державною власністю, спершу там був готель для приїжджих, а потім заселилися партійні функціонери (біднякам було престижно пожити в апартаментах багатіїв). З роками, частина поселенців виїхала, а решту приміщень влада використовувала в комунальних потребах. Наприкінці 80-х років ХХ століття майже всі мешканці, уже занедбаної «комуналки» виселилися[20]. Коли ж хлинула хвиля депортованих кримських татар, то вони, повернувшись до рідних місць, застали їх заселеними чужинцями, росіянами та партійними функціонерами, тож частина з них поселилася на віллі «Ксенія»[21]. З роками кримчаки вселилися в свої обжиті домівки, а вілла знову стала пусткою (за виключенням «високого курортного сезону» — коли туди вселявся різний «відпочиваючий люд»).
  • Микола Петренко і Людмила Русаліна (група компанії «Петрус») — з 2000-х років й надалі було підтримане реноме загадковості: віллу запримітили столичні, київські гості і, ніби ж то для реставрації, зуміли провести аферу із орендою будинку і території. Жодним чином не проводячи відновлювальних робіт, приховані власники таки спонукали журналістів провести кілька журналістських розслідувань. Виявилося, зовсім інші персони стоять за номінальними упорядниками земельної ділянки ЗАТ «Державний науково-виробничий комплекс заготівлі і зберігання аутологічної крові та її компонентів» (або ЗАТ «Банк крові» — Анатолій Магітов і Лідія Петренко), які здурили[22] Фонд держмайна України, Академію медичних наук та Міністерство охорони здоров'я[23] (а, ймовірно, і там теж були зацікавлені персони[24]), що знайшли приватних інвесторів для реставрації та створення там державного відпочинкового закладу для донорів України. Отже, інвесторами виявилися маловідомі київські фірми ТОВ «Аватек» і «Біомедтранс», які отримали на двох 49 % акцій вартістю 3,43 мільйона гривень, за якими стоять уже зовсім інші персони: свита колишнього президента України Леоніда Кучми[25] — алкогольні магнати Микола Петренко та Людмила Русаліна (група компаній Петрус — за ініціалами їх власників). Після тривалих судових тяжб, які більше схожі на юридичне рейдерство: в лютому 2011 року один із співзасновників, ТОВ «Аватек», подав позов до Окружного адміністративного суду Києва з вимогою зобов'язати Фонд майна України продати йому 51 % акцій фірми ЗАТ «Банк крові», а відтак привласнити усі орендовані ними (на 49 років) майнові комплекси. Судова тяганина між групами компанії «Петрус» і державними та муніципальними структурами триває (з по перемінними успіхами — залежить від того хто ближче пристосовується до владних структур і отримує змогу впливати на судові рішення)[26][27].

Опис будівлі

Архітектурний ансамбль цього «шотландського шале» в стилі північного модерну задумав царський палацевий архітектор — Краснов Микола Петрович. Щоби надати нових архітектурних ноток автор вніс елементи неоготики та палацевої класики готичних часів[28]. Високі покрівлі, шпилі, стрілчасті вікна і сірі фасадні стіни наче в замках півночі Європи, а поряд з ними: великі вікна, відкриті тераси, лоджії — класична архітектура півдня Європи[29]

Триповерхова споруда вілли розташована в самому центрі Сімеїза, на початку кипарисової алеї, зі статуями римської міфології[30]. Будівельними роботами завідував головний забудовник селища — Семенов Яків Павлович, без якого не проводилося жодне будівництво курорту Новий Сімеїз, адже він був його проектантом та опікуном[31].

Див. також

Примітки
  1. Основні визначні пам'ятки Сімеїзу — це численні аристократичні вілли початку ХХ століття. І це не дивно, адже в кінці ХІХ — початку ХХ століть це місце вважалося одним з найпрестижніших курортів для вищого суспільства в Російській Імперії. Найбільш цінні пам'ятки архітектури в Сімеїзі — це вілли «Ксенія», «Мрія», «Диво». Але найбільший інтерес викликає саме «Ксенія», яка колись була візитною карткою селища
  2. Сімеїзькі землі поділили між собою: князь Наришкін, граф Потоцький, граф Мілютін, князь Кочубей, граф Ревеліоті, граф Мордвинов. У 1828 році заводчик і землевласник І. А. Мальцов в Сімеїзі купив 30 десятин землі у Ф. Д. Ревеліоті
  3. «Новий Сімеїз, що займає західну частину маєтку, виник в 1903 році, продається ділянками, і розрісся в значне селище з 45 красивими дачами, розташованими правильним амфітеатром над „Дівою“ і „Ченцем“ — оригінальними скелями, що мальовничо обмежували прекрасний пляж цього курорту» Г. Москвич «Путеводителе по Крыму» 1913 р.
  4. Фотографія вілли Ксенія з перукарнею на першому поверсі
  5. Вілла «Ксенія» і кінематограф
  6. В 2006 році «Банк крові» з благословення МОЗ України уклав з Фондом майна АРК договір оренди. Компанія отримала на 49 років віллу «Ксенія» (618 м²), дачу «Мрія» (388 м²), лабораторію (157 м²), магазин-бар (386 м²), клуб (282 м²), три сараї, туалет. Вони знаходилися на балансі санаторію «Південнобережний» МОЗ України. Архів оригіналу за 16 січня 2017. Процитовано 27 липня 2015.
  7. Часте повторення імені Миколи Петренка, наближеного до дружини екс-президента Леоніда Кучми Людмили, в списку засновників «Банку крові» підштовхнуло «ДЕЛО» розібратися, хто насправді стоїть за непрацюючим медичним закладом. Микола Петренко свого часу був заступником Київської обласної державної адміністрації, коли нею керував Анатолій Засуха. Існує відеозапис, на якому Микола Петренко, будучи Пріором Ордена Святого Станіслава, знаходиться на засіданні Ордена поруч з Людмилою Кучмою. Членами цього таємного товариства є і ще одні учасники «справи «Банку крові»- Костянтин Русалін зі своєю дружиною Людмилою. Архів оригіналу за 16 січня 2017. Процитовано 27 липня 2015.
  8. «Петрус-Алко» (знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Пимоненка, 13, корпус 4-А; ВЛАСНИКИ — Русаліна Людмила Володимирівна та Петренко Микола Миколайович) займається продажем алкогольних напоїв кількох виробніків (підроблених). За самими скромними підрахунками щомісячно від діяльності ГК «Петрус» (ТМ «Златогор») державний бюджет втрачає 20 мільйонів гривень, за рік — 240 мільйонів.
  9. «Єго Вісокопревосходітельство» Великий Пріор України шевальє Павло В'ялий вітає з нагородою «Єго Вісокопревосходітельство» шевальє Миколу Миколайовича Петренка, Генерального директора фірми «Топтранс»
  10. А вищезгадана Людмила Русаліна має п'ять виробничих майданчиків, що працюють за різними схемами ухилення від сплати акцизів. Мало того, пані Русаліна легко знаходить спільну мову з будь-яким виробником алкогольного фальсифікату, який має бажання продавати свою продукцію під торговою маркою «Златогор». За цей Людмила «Петрусовна», як правило, забирає 50 % навару від продажів паленої горілки. Природно, якщо пані Русаліна займе посаду голови Ради підприємців при уряді Миколи Азарова, то її горілчані заводи стануть недоторканними…… що вже говорити про її дрібні афери (примітка). Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 27 липня 2015.
  11. …Фонд державного майна вніс до статутного фонду «Банку крові» приміщення на вулиці Воровського та Проспекті перемоги. «Біо Мед Транс» і «Аватек», зі свого боку, внесли грошові кошти в розмірі 1,71 мільйона гривень кожен. При цьому статутний фонд самого «Біо Мед Трансу» дорівнює 1,73 мільйона гривень, що дає привід думати про створення цього підприємства спеціально під «Банк крові». Крім того, насторожує факт, що серед засновників «Біо Мед Трансу» і «Аватека» є одна і та ж особа — Лідія Петренко. Також серед засновників «Біо Мед Трансу» присутній Анатолій Магіта — генеральний директор «Банку крові», що знаходиться в декретній відпустці. Згідно з документами, частка Лідії Петренко у статутних фондах обох компаній дорівнює 3,35 мільйона гривень. Ми спробували зв'язатися з нею, щоб якось прояснити ситуацію. Трубку жінка зняла не відразу. Також не відразу зізналася, що це вона — Лідія Гнатівна. Голос і манера розмови, як у пенсіонерки. «З якого приводу дзвоните?» — «З приводу» Банку крові" — «Господи, якої ще крові?» — «Ну як, ви є одним із засновників „Аватека“ і „Біо Мед Трансу“, які …» — «Шо ви таке балакаєте, я не знаю нічого! Я хвора, з ліжку не встаю».
  12. Катастрофічний стан двох пам'ятників архітектури в Сімеїзі — вілли «Ксенія», змусило кримську владу в суді домагатися розірвання договору оренди з загадковим підприємством «Банк крові». "Знайти їх представників нам не вдалося. «Вони повинні були ще кілька років тому провести протиаварійні та реставраційні роботи, але нічого не зробили. І зараз ми будемо робити все, щоб врятувати ці шедеври зодчества. Потрібно шукати ефективного користувача, що зможе про ці пам'ятники подбати», — повідомила голова Рескому АРК з охорони культурної спадщини Лариса Опанасюк
  13. До кінця року ФДМ повинен визначитися з власником створеного в 2002-му на базі Наукового центру радіаційної медицини «Державного науково-виробничого комплексу заготівлі та зберігання аутологічної крові та її компонентів». На продаж виставлять 51 % акцій приватного акціонерного товариства. ….. Засновницею значиться Лідія Петренко. Як стверджують українські ЗМІ, ця киянка 1922 народження — номінальна власниця компаній. Їх реальним власником нібито є один із засновників холдингу «Петрус» (виробництво лікеро-горілчаних виробів під ТМ «Златогор») Микола Петренко
  14. Родове дерево Олександра Федоровича Чуйкевича (з роду Кочубеїв-Чуйкевичів)
  15. «Клуб червоних валетів» - злочинне співтовариство, діяло в Російській імперії в 1871-1875 роках з метою «викрадення чужого майна шляхом виманювання, підробленого складання документів, введення в обман»
  16. Овдовівши і переживши невдалий роман з Алексєєвим, Варвара Андріївна повернулася в свій маєток на Україні. Генеральші вже не було в живих, почуття Олександра Федоровича залишилися незмінними, але виникла нова перешкода — даний в церкві обітницю безшлюбності. Щоб його зняти, за порадою священика, Олександр Федорович мав повзти на колінах по сусідньому селі і в кожній хаті просити вибачення, як клятвопорушник, на що йому відповіли: «Бог простить!». Обітниця був знятий. Олександр Федорович був вдачі лагідного, дуже любив дітей Варвари Андріївни, а потім і онуків, які щороку влітку гостювали у них у Дар'ївці аж до Жовтневого перевороту
  17. Білокрисова (по другому чоловікові Чуйкевич) Варвара Андріївна 1845—1929. Похована на Новодівочому кладовищі в Москві
  18. Ще працюючи в земстві, дід захистив дисертацію в Московському університеті на ступінь доктора медицини і рік тому, на початку 1909 року, переїхав з родиною до Москви. Спочатку він оселився у Арбатській площі в будинку Бріскорн (кут Нижньо-Кисловського і Колишній провулків), а потім, близько 1913 року — на другому поверсі тільки що збудованого будинку на розі Арбату і Староконюшеного провулку (прибутковий будинок Триндіной), де і прожив до кінця своїх днів. Дід отримав звання приват-доцента Московського університету, у нього чітко визначилася спеціальність як хірурга-уролога і утворилася велика приватна практика
  19. А. Соловов «Московское лихолетье». Публікація і передмова Марії Хлудової
  20. Після націоналізації вілли, тут ще кілька років продовжував функціонувати готель, а потім будівлю було передано в житловий фонд і перетворено в комуналку. На сьогоднішній день на віллі «Ксенія» ніхто не проживає, у зв'язку з аварійністю будівлі жителів виселили в кінці вісімдесятих років ХХ століття
  21. На свій лад відреставрувавши "Ксенію", татари проживали в ній аж до останнього часу, вивісивши над будинком прапор Меджлісу. Архів оригіналу за 14 квітня 2015.
  22. Та коли б ми писали про ТОП-10 найграндіозніших порушень у цій сфері, мабуть, перше місце варто було б віддати ЗАТ «Державний науково-виробничий комплекс заготівлі і збереження аутологічної крові та її компонентів «Банк крові» із державною часткою 51 відсоток та 49 відсотків у ТОВ «БіоМедТранс». Фонд держмайна сплатив вартість державної частки шляхом передачі строком на 10 років права користування адміністративним корпусом Інституту травматології та ортопедії АМН України і приміщення корпусу пансіонату Наукового центру радіаційної медицини АМН України. А ЗАТ «Банк крові» здає його в оренду одразу трьом підприємствам. Ну, здавалося, це робиться для добрих справ – заради підтримки самої ідеї: власне створення банку крові. Але починаючи з 2003 року ця структура не працювала взагалі! Було проведено якісь ремонтні роботи у приміщенні пансіонату — з демонтажем вентиляційної системи і переплануванням нежитлових приміщень….
  23. Владислав Павлов. "Діло". Створений ще в 2002 році «банк крові» досі не почав працювати. Проте щороку отримує 700 тисяч доларів від здачі в оренду виділених йому приміщень...... Насправді ж підприємство досі простоює, а його справжні власники отримують чималі прибутки від здачі шикарних приміщень в оренду, віддаючи державі лише незначну частину своїх реальних доходів. Архів оригіналу за 5 березня 2016.
  24. Як засвідчує перевірка Рахункової палати України, керівники багатьох установ НМАНУ «грішать» тим, що плодять власні комерційні структури, де заробляють чималі гроші. При цьому занижують орендну плату для себе, коханих, або ж — що теж трапляється із впертою постійністю – «нарізають» для власних фірм «зайві метри» орендної площі. А ще — просто ігнорують законодавство, роздаючи державне майно в оренду під готелі, буфети без оформлення відповідних договорів та допускаючи інші порушення...........
  25. «След супруги экс-президента». Архів оригіналу за 16 січня 2017. Процитовано 27 липня 2015.
  26. Щодо зупинення обігу акцій ЗАТ "Банк крові" (код за ЄДРПОУ 32557330).[недоступне посилання з серпня 2019]
  27. У лютому 2011 року один із співзасновників, ТОВ «Аватек», подав позов до Окружного адміністративного суду Києва з вимогою зобов'язати Фонд майна України продати йому 51% акцій «Державного науково-виробничого комплексу заготівлі та зберігання аутологічної крові та її компонентів». Суд задовольнив позов ТОВ «Аватек», проте в 2013 році Вищий адміністративний суд скасував приватизацію держпідприємства. Архів оригіналу за 16 січня 2017. Процитовано 27 липня 2015.
  28. Вілла успішно поєднує в собі стиль північного модерну і деяких елементів готики, про що свідчать конусоподібні високі шпилі, витягнуті вузькі вікна і імітує середньовічний стиль гладка сіра штукатурка
  29. Автором проекту фасаду цього «шотландського шале» став Микола Петрович Краснов, але розробку спільного проекту вілли «Ксенія» та контроль над усім процесом будівництва взяв на себе Яків Петрович Семенов
  30. У самому серці Сімеїзу зібраний комплекс примітних будівель, вілли «Мрія» і «Ксенія». На самому початку кипарисовою алеї, прикрашеної римськими статуями, розташована одна з найбільш примітних вілл Сімеїзу
  31. У 1906 році з ініціативи Я. П. Семенова була створена «Спільнота благоустрою селища», почесним членом якого він був. Всього до 1913 року за проектами (частина з них — у співавторстві з Н. П. Красновим) Якова Семенова були побудовані 18 з 38 дач Нового Сімеїзу, при цьому навряд чи в селищі в цей період було зведено хоч одну будівлю, до якої не мав би відношення «військовий інженер» Семенов. За свою роботу Яків Петрович отримав звання генерал-майора

Джерела
  • «Памятники культуры и истории УССР». Наукова думка. —Киев. 1987.;
  • Марія Хлудова, «Арбатська сага», ЗАО «Московские учебники-СиДипресс», 2010,-528 ст. —ISBN 978-5-8443-0076-9;
  • Олександр Соловов, «Московское лихолетье». Публікація і передмова Марії Хлудової. Журнал «Новый Мир» №IX — 145;
  • М. М. Петрова «Симеиз: путешествие по старым дачам». Путівник, «Сонат», 2006, 176 ст. ISBN 966-8111-65-6.
  • Григорій Москвич «Путеводитель по Крыму». Путівник, «Редакция „Путеводителей“», 1911;
  • Кузьменко В. М. «Новый–Симеиз и его окрестности на Южном берегу Крыма». «Т-во скоропечатны А. А. Левинсон», 1913 — 77 стор;
  • Кузьменко В. М. «Очерки Южного берега и горной части Крыма».

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.