Вільям Буг Лейшман

Лейшман народився в Глазго. Його батько, повний тезка, доктор Вільям Лейшман, був професором акушерства в Університеті Глазго. Вільям Буг навчався у Вестмінстерській школі та Університеті Глазго, надалі у 1887 році вступив до медичного корпусу Королівської армії, призначений хірургом. Служив в Індії, де робив дослідження кишкових гарячок та кала-азару (індійський варіант вісцерального лейшманіозу). Зокрема був в експедиції до Вазірістану в 1894-95 роках, отримав прикордонну медаль і застібку. Він під час відпочинку від основних обов'язків проводив дослідження з мікроскопії, використовуючи мікроскоп, якій він взяв собою в експедицію.

Він повернувся до Сполученого Королівства і став працювати у Вікторіанській лікарні в Нетлі в 1897 році. У 1900 році його призначено доцентом кафедри патології в армійському медичному училищі. Тоді він описав метод фарбування крові на малярію та інших паразитів — модифікацію та спрощення існуючого методу Романовського з використанням сполуки метиленового синього та еозину, яка стала відома як фарба Лейшмана.

У 1901 році, вивчаючи патологічний матеріал з селезінки пацієнта, який помер від кала-азару (тепер його називають «вісцеральним лейшманіозом»), він знайшов овальні тіла і опублікував звіт про них в 1903 році[3]. Чарльз Донован з Індійської медичної служби незалежно від нього знайшов такі ж тіла у інших пацієнтів з кала-азаром, і тепер вони відомі як тільця Лейшмана—Донована і є збудником цього лейшманіозу, якому дали назву на честь обох науковців Leishmania donovani[4]. Ім'я Лейшмана було запропоноване сером Рональдом Россом, який до того помилково оцінював хворобу, як особливо заразну форму малярію. Росс визнав, що помилявся, але був вражений роботою Лейшмана і класифікував етіологічний агент кала-азара до окремого роду Leishmania. Перший представник цього роду (збудник одного з різновидів шкірного лейшманіозу) описано раніше Петром Боровським у 1892 році. Лейшман також допоміг з'ясувати життєвий цикл Spirochaeta duttoni, що спричинює африканську кліщову гарячку, і разом з Альмротом Райтом розробив вакцинацію проти черевного тифу.

1903 року він став професором патології в медичному коледжі Королівської армії. У 1905 році він був підвищений до підполковника на знак його наукових досягнень, а в 1910 році його обрано членом Лондонського Королівського товариства. У 1913 році він відмовився від кафедри патології в армійському медичному училищі, щоб взяти на себе обов'язки експерта з тропічних хвороб в армійській медичній консультативній раді при Військовій канцелярії, і в тому ж році він став одним із перших членів Комітету з медичних досліджень.

Під час першої світової війни займався профілактикою епідемічного висипного тифу у британських військах. У 1918 році його відкликали до Військового бюро, і при формуванні нових департаментів з гігієни та патології його призначено директором департаменту патології. У 1918 році його підвищили до звання генерал-майора. У 1923 році Лейшман став генеральним директором і отримав звання генерал-лейтенанта.

Він був президентом Королівського товариства тропічної медицини та гігієни в 1911—1912 роках. Став лицарем-командором «Ордена Лазні» і «Ордена Святого Михайла і Святого Георгія», лицарем благодаті ордена Святого Іоанна Єрусалимського (II ступінь, 1923), лицарем-бакалавром (1918), нагороджений орденом Почесного легіону (3-й клас і ранг Великого Офіцера), медаллю «За видатні заслуги» армії США.

У 1926 році 23 прізвища піонерів охорони здоров'я та тропічної медицини були обрані для розміщення на фризі будівлі Лондонської школи гігієни та тропічної медицини, серед них й ім'я Лейшмана.