В'язничні зошити

Хоча Ґрамші не залишив ретельно розробленної цілісної теорії (для цього він не мав часу через інтенсивну партійну роботу, а пізніше через ув'язнення і погіршення здоров'я), 29 зошитів, писаних ним у фашистській тюрмі між 1929 і 1935, містять багато теоретичних знахідок і відкриттів. У зошитах Ґрамші спробував дослідити важливі питання, що їх хотів, коли з’явиться можливість, докладно викласти в низці книг. Цими питаннями були вивчення і викладання філософії, народна освіта, боротьба за політичну владу, захоплення й утримання влади, природа держави, роля політичних партій і партійне будівництво, роля інтелєктуалів ув історії та їхнє місце в суспільстві, економіка й економічний детермінізм, журналістика тощо.

Повне італійське видання 1975 року містить наступні 29 зошитів[1]:

• Зошит 1 (XVI). Перший зошит [1929-1930]
• Зошит 2 (XXIV). Ріжне I [1929-1933]
• Зошит 3 (XX). [Ріжне] [1930]
• Зошит 4 (XIII). [Нотатки щодо філософії I. Ріжне. Десята пісня] [1930-1932]
• Зошит 5 (IX). [Ріжне] [1930-1932]
• Зошит 6 (VIII). [Ріжне] [1930-1932]
• Зошит 7 (VII). [Нотатки щодо філософії II. Ріжне] [1930-1932]
• Зошит 8 (XXVIII). [Ріжне. Нотатки щодо філософії III] [1930-1932]
• Зошит 9 (XIV). [Ріжне. Нотатки щодо італійського Рісорджименто] [1932]
• Зошит 10 (XXXIII). Філософія Бенедетто Кроче [1932-1935]
• Зошит 11 (XVIII). [Вступ до вивчення філософії] [1932-1933]
• Зошит 12 (XXIX). [Ріжні нотатки до низки наросів про історію інтелєктуалів] [1932]
• Зошит 13 (XXX). [Нотатки щодо політики Маккіявеллі] [1932-1934]
• Зошит 14 (I). [Ріжне] [1932-1935]
• Зошит 15 (II). [Ріжне] [1933]
• Зошит 16 (XXII). [Питання культури] [1933-1934]
• Зошит 17 (IV). Ріжне [1933-1935]
• Зошит 18 (XXXII – IV bis). Нікколо Маккіявеллі II [1934]
• Зошит 19 (X). [Італійське Рісорджименто] [1934-1935]
• Зошит 20 (XXV). Католицька дія. Інтеґральні католики, єзуїти, модерністи [1934-1935]
• Зошит 21 (XVII). Проблєми італійської національної культури I. Популярна література [1934-1935]
• Зошит 22 (V). Американізм і фордизм [1934]
• Зошит 23 (VI). Літературна критика [1934]
• Зошит 24 (XXVII). Журналістика [1934]
• Зошит 25 (XXIII). На берегах історії. Історія підпорядкованих соціяльних ґруп [1934]
• Зошит 26 (XII). Питання культури II [1935]
• Зошит 27 (XI). Зауваги щодо «фольклору» [1935]
• Зошит 28 (III). Лоріянізм [1935]
• Зошит 29 (XXI). Записи до вступу до вивчення ґраматики [1935]

«... у політичній боротьбі не треба мавпувати методи боротьби панівних кляс, уникаючи при цьому очевидних пасток. Це явище часто спостерігаємо у поточній боротьбі; слабка державна орґанізація, це — як знекровлена армія; на авансцену виходять «сміливці», себто приватні збройні орґанізації, що виконують два завдання: діють поза законом, тоді як держава зберігає подобу законности своїх дій, і слугують засобом реорґанізації самої держави. Вважати, що нелєґальній приватній діяльності можна протиставити иншу діяльність, себто боротися з одними «сміливцями» за допомогою инших — глупство, адже це означає вважати, що держава завжди лишатиметься бездіяльною, чого ніколи не буває, не кажучи вже про ріжні инші обставини. Клясова природа має вирішальне значення: кляса, що має щодня працювати певні години, не може мати постійні штурмові та спеціяльні загони, як кляса, що має широкі фінансові можливості та не обтяжена неодмінною потребою працювати (принаймні, не всі члени цієї кляси доконче працюють). У будь-яку годину дня і ночі ці орґанізації, що вони стали професійними, готові завдати непідготовленому супротивникові рішучого та приголомшливого вдару. Тим-то тактика «сміливців» не може мати для одних кляс такого самого значення, як для инших: певним клясам необхідна — адже вона їм ліпше годиться — маневрена війна, що вона у випадку політичної боротьби може поєднуватися з корисним і навіть необхідним використанням таких «сміливців». Але зациклюватися на війні як на моделі необачно: політика і тут має переважати військовий елємент, і тільки політика творить змогу маневрувати»[2].

«Історія і політика тісно пов’язані, вони, можна сказати, одне й те саме, проте треба розуміти, коли оцінюєш історичні факти, а коли політичні факти й акти. В історії — через її широку перспективу, звернену в минуле, а також через те, що результати ініціятив самі собою свідчать за їхню історичну життєвість, — рідше припускаються помилок, ніж коли оцінюють поточні політичні факти й акти. Тим-то великий політик не може не бути «освіченим», себто не може не «знати» про щонайбільше складових сучасного життя, та це має бути не «книжкове знання», «ерудованість», але «живе знання», конкретна субстанція політичної «інтуїції»...»[3].

«Слово «стихійність» можна тлумачити в ріжний спосіб, тому що явище, що його цим словом позначають, є багатогранним. Втім, треба наголосити на тому, що історія не знає «чистої» стихійности, інакше вона би співпадала з «чистою» механічністю. У «більш стихійному» русі елєменти «свідомого керівництва» тяжче розгледіти, вони не залишили по собі документів, які б ясували стан справ. Отже, можна сказати, що стихійний елємент притаманний «історії підпорядкованих кляс», можна навіть сказати, що він характеризує узбіччя, периферію цих кляс, що не здобули свідомости кляси «для себе», тож і гадки не мали, що їхня історія котроюсь мірою може бути важливою і що варто якимсь робом фіксувати, документувати її»[4].

«Вінченцо Куоко назвав пасивною ту революцію, що відбулася в Італії внаслідок наполеонівських війн. Концепцію пасивної революції, думаю, можна застосувати не тільки до Італії, але й до инших країн, що в них оновлення держави відбувається через низку реформ або національних війн, оминаючи політичну революцію радикально-якобінського типу»[5].

«Поняття свободи треба було б поєднати радше з поняттям відповідальности, що породжує дисципліну, а не безпосередньо з поняттям дисципліни, що вона у цьому випадку видається накиненою ззовні, наче вимушене обмеження свободи. Відповідальність протистоїть особистій сваволі; справжня свобода, це — лише «відповідальна», «універсальна» свобода, що постає як індивідуальний бік колєктивної або ґрупової «свободи», як індивідуальне вираження певного закону»[6].

«Єдність держави у відокремленні гілок влади: парлямент зв’язаний радше з громадянським суспільством; судова влада, розподілена між урядом і парляментом, є продовженням писаних законів (навіть усупереч уряду). Всі три гілки влади природно є також орґанами політичної геґемонії, але ріжною мірою: 1) парлямент; 2) суди; 3) уряд. Варто зауважити, яке жахливе враження справляють на громадськість провали в управлінні судовою системою: геґемоніяльний апарат є найуразливішим саме в цьому секторі, що до нього можна зарахувати також свавілля з боку поліції та державного керівництва»[7].

«Твердження Ґвіччардіні, що для істнування держави треба двох речей: зброї та реліґії. Формулу Ґвіччардіні можна перекласти иншими, не такими контрастними формулами: сила і згода, примус і переконання, держава і церква, політичне суспільство і громадянське суспільство, політика і мораль (етико-політична історія Кроче), закон і свобода, порядок і дисципліна або — якщо вдатися до протиставлення, що має анархістський присмак, — насильство і хитрість. У кожному разі в політичному словнику Відродження реліґія означала згоду, а церква — громадянське суспільство, геґемоніяльний апарат керівної ґрупи, що вона не мала власного апарату, себто не мала власної культурної та інтелєктуальної орґанізації, але вважала за свою всесвітню церковну орґанізацію. ... Під цим оглядом варто розглянути якобінську ініціятиву щодо запровадження культу «Верховної істоти», що він, як видається, був спробою ствердити тотожність держави та громадянського суспільства, по-диктаторськи об’єднати складові держави в орґанічному та ширшому розумінні (держави в буквальному значенні та громадянського суспільства), при цьому відчайдушно намагаючись підпорядкувати собі все народне й національне життя, але також був першим джерелом сучасної світської держави, незалежної від церкви, що шукає та знаходить усі елєменти власної історичної постати у самій собі, у своєму багатосторонньому бутті»[8].

«Щодо походу на Рим ... Бальбо пише: «Муссоліні діяв. Якби він цього не зробив, фашистський рух був змушений десятиліттями вести громадянську партизанську війну, і не виключено, що инші сили, що вони діяли, як і ми, поза рямцями закону, але з цілями анархічними та руйнівними, згодом — скориставши з невтральности та бездіяльности держави — завершили би акт повстання, на який ми наважилися в жовтні 1922 року. Хай там як, але можна з упевненістю сказати, що без походу на Рим, тобто без революційної розв’язки наш рух наразився би на фатальні кризи втоми, подрібнення і недисциплінованости, що прирекли на смерть старі партії». Тут є певна неточність: держава не була «невтральною та бездіяльною», як зазвичай стверджують, тому що в той період головною її опорою був саме фашистський рух; також між державою і фашистським рухом не могло бути «громадянської війни», а могли бути лише епізодичні насильницькі дії, покликані змінити напрямок розвитку дер-жави та реформувати урядовий апарат. У громадянській парти-занській війні фашистський рух був на боці держави — не проти держави, якщо висловлюватися не метафорично та дивитися не з погляду формального закону»[9].

«... в сучасному світі культурно-духовний імперіялізм є утопією: лише політична сила, що спирається на економічну експансію, може стати основою культурної експансії»[10].

«Для Сореля ... цінним у Прудона є психолоґічна орієнтація і аж ніяк не конкретна практична позиція, яку він, правду кажучи, чітко не висловлює; ця психолоґічна орієнтація полягає в тому, що вона «переплітається» з почуттями народу (селян і ремісників), які справді виростають з дійсної ситуації, створеної для народу економічно-державним ладом, «занурюється» в них, щоби зрозуміти та висловити їх у юридичній, раціональній формі; те чи те тлумачення чи навіть їхня сукупність можуть бути помилковими або дивакуватими, навіть кумедними, але цей підхід загалом є досить плідним. А от підхід Де Мана не такий — він «сцієнтистський»: він нахиляється до народу, але не для того, щоби неупереджено зрозуміти його, а для того, щоб «теоретизувати» його почуття, будувати псевдонаукові схеми; не для того, щоби в унісон з ним виробити юридично-виховні принципи, але як зоолоґ, що спостерігає життя комах, як Метерлінк, що вивчає бджіл і термітів»[11].

«Кожна соціяльна ґрупа, що народжується на основі важливої функції у світі економічного виробництва, орґанічно створює для себе одну або кілька верств інтелєктуалів, що допомагають їй бути однорідною й усвідомити власну ролю не тільки в економічній царині, а й в соціяльній та політичній: підприємець-капіталіст заразом із собою створює технічного фахівця для промисловости, вченого-економіста, орґанізатора нової культури, нового права тощо»[12].

«... цезаризм означає ситуацію, коли протиборчі сили перебувають у катастрофічній рівновазі, себто такій рівновазі, коли боротьба може завершитися тільки взаємним знищенням. Коли проґресивна сила А бореться з реакційною силою Б, може статися не лише так, що А переможе Б чи Б переможе А, а так, що не переможе ні А, ні Б, і вони виснажать одна одну, і тоді ззовні втрутиться третя сила В, підкоривши собі те, що залишилося від А та Б. ... Але цезаризм, що, бувши виходом з історико-політичної ситуації рівноваги сил з перспективою завершитися катастрофою, набуває форми «третейського суду» за головування великої особистости, не завжди має однакову історичну вагу. Він може бути і проґресивним, і реакційним, і справжнє значення кожної форми цезаризму зрештою можна встановити, лише виходячи з конкретних історичних відомостей, а не із соціолоґічної схеми. Цезаризм є проґресивним, коли його втручання сприяє перемозі проґресивної сили, нехай і з певними компромісами й умовами, що обмежують вагу цієї перемоги; він є реакційним, коли його втручання сприяє тріюмфові реакційної сили, так само почерез певні компроміси й обмеження, що вони проте мають инший зміст, иншу силу та инше значення, ніж у першому випадку. Цезар і Наполеон є прикладами проґресивного цезаризму. Наполеон III і Бісмарк — реакційного. Йдеться за те, щоби з’ясувати, котрий з елєментів — революційний або реставраційний — переважає у діялєктичний зв’язці «революція—реставрація», адже відомо, що історичний рух ніколи не вертається назад вповні та не істнує жадних реставрацій «in toto»...»[13].

«Маколі в своєму нарисі «Аттичні оратори» (перевірити точність цитати) пояснює легкість, з якою греки — навіть найрозумніші з них — по-дитячому піддавалися омані софізмів, тим, що в грецькій освіті та загалом у житті переважало живе й усне мовлення. Традиція усної творчости та ораторського мистецтва виробляє вміння добирати — і то напрочуд швидко — на перший погляд блискучі арґументи, що примушують замовкнути супротивника та приголомшують слухача»[14].

«... ґазета дуже подібна до ораторства й усного мовлення. Ґазетні статті зазвичай пишуть поспіхом, їх імпровізують, що великою мірою нагадує швидкість, з якою добирають підхожі образи та слова під час виступів на мітинґах. Небагато є ґазет, в яких працюють спеціялізовані редактори, та, з иншого боку, навіть їхня діяльність за великим рахунком є імпровізацією: спеціялізація допомагає імпровізувати краще та швидше»[15].

«Зошити» є класикою XX ст. у царині політичної теорії і соціальної філософії, викладені в них ідеї, зокрема поняття геґемонії, вплинули на розвиток культурних студій кінця XX — початку XXI ст. і займають центральне місце у наукових дискусіях з політичної філософії, історії, теорії держави, міжнародних відносин.

• Антоніо Ґрамші