Герцогство Беневентське

Обставини заснування герцогства є спірними. Деякі автори вважають, що лангобарди були присутні у Південній Італії до повного завоювання ними долини По, а тому герцогство могло бути засноване у 571[1]. Основна маса лангобардів прибули лише близько 590 року. У будь-якому випадку, першим герцогом Беневентським вважається Зотто, вождь групи військових, які захопили узбережжя Кампанії.

У 758 році Лангобардське королівство на чолі з королем Дезидерієм спроміглось на короткий час підпорядкувати собі самостійні південні герцогства Беневенто і Сполето. Але вже в 774 році Лангобардське королівство було завойовано Карлом Великим, і Беневенто знову стало незалежним. Герцог Арехіз II планував прийняти королівський титул і перетворити Беневенто в «другу Павію» (лат. Secundum Ticinum). Але титул короля лангобардів прийняв сам Карл Великий, тож Арехіз II задовольнявся титулом князя, щоб не дратувати могутнього імператора. У 787 році Карл Великий осадив Беневенто, і Арехіз II був змушений визнати себе васалом Карла. У 788 році в Беневенто вторглися візантійські війська під командування Адельгіза, сина останнього лангобардського короля Дезидерія, але син Арехіза II, князь Грімоальд III за допомогою франків змін відбити напад. У наступні роки франки кілька разів нападали на Беневенто, в 814 році Грімоальд IV був змушений принести васальну клятву Людовику I Благочестивому, потім цю клятву повторив його наступник Сікард. Цей васалітет був досить формальний, фактично беневентські князі не виконували своїх зобов'язань по відношенню до франкських монархів. Подальше ослаблення влади Каролінгів в Італії остаточно перетворило Беневенто в фактично незалежну державу.

За правління князя Сікарда Беневенто досягло вершини своєї могутності, владу князівства визнали морська республіка Амальфі і Неаполітанський дукат. На початку IX століття Беневенто дійсно стає «другою Павією» — межі міста значно розширилися, були побудовані собор святої Софії (на зло Константинополю) і княжий палац.

У 841 році князь Сікард був убитий, його вбивця Радельхіс I оголосив себе наступним князем, але з цим самопроголошеним загарбником не погодився Сіконульф — брат вбитого Сікарда. В князівстві почалася міжусобна війна, в ході якої обидві сторони закликали на допомогу арабів з Сицилійського емірату. Останні розорили Капую, Неаполь, Салерно і Беневенто. У 849 році король Італії Людовик II, щоб припинити безлад та кровопролиття, розділив князівство між суперниками — південна частина зі столицею в Салерно стала окремим Салернським князівством під владою Сіконульфа, а під владою Радельхіса I залишилося власне Беневенто з нинішніми областями Молізе і Апулія (на північ від Таранто). У наступні десятиліття Візантія спромоглась повернути собі значну частину своїх колишніх володінь в Апулії. В результаті розділу князівства і візантійських завоювань значення і вплив Беневенто значно зменшились.

У 899 році князь Капуї Атенульф I завоював Беневенто і оголосив обидва князівства єдиною і неподільною державою. При цьому Атенульф I встановив систему співурядування, при якій усі члени династії одночасно були князями-співправителями. Система працювала протягом більш як півстоліття, поки князь Пандульф I не опинився єдиним правлячим князем Беневенто і Капуї. У 978 році він став ще й князем Салерно, а в 981 році отримав від Оттона II герцогство Сполето, об'єднавши, тим самим, всі чотири лангобардських держави Південної Італії. Після смерті Пандульфа I (981) його володіння були розділені між синами, і в 982 році в руках Пандульфа II залишилося тільки Беневенто.

На початку XI століття Беневенто вже значно поступалося за територією і силі сусідам — Капуї і Салерно. В 1022 році імператор Генріх II під час своєї південноіталійської кампанії захопив Беневенто, але після невдалої облоги Трої повернувся до Німеччини. У наступні десятиліття Беневенто не брав участі в політичному житті Південної Італії, в якій все більшу вагу набирали нормани. Син Беневентського князя Атенульф був запрошений апулійськими лангобардами очолити їх повстання проти Візантії, але незабаром зрадив повсталих, що остаточно позбавило Беневенто політичної ваги. В результаті громадяни Беневенто прогнали князя і погодилися прийняти в якості правителя папу римського, що був до цього лише номінальним сувереном князівства.

• Gwatkin, H. M. (1926). У J. P. Whitney et al. The Cambridge Medieval History: Volume III. Cambridge University Press.
• Oman, Charles (1914). The Dark Ages 476-918. London: Rivingtons.
• Hodgkin, Thomas (1895). Italy and her Invaders. Clarendon Press.