Данилівка (Миколаївський район)

Станом на 1886 у селі Нечаянської волості Одеського повіту Херсонської губернії мешкало 132 особи, налічувалось 32 дворових господарства, існувала лавка[1].

Підпільно-партизанський рух на території села

село Данилівка невеличке село Березанського району Миколаївської області. Хоча вона і розташована в стороні від великих доріг, та війна не обійшла її стороною. В перші місяці війни неподалік від неї точилися запеклі бої – виривалися з оточення частини нашої армії. В степу, де це відбувалося, залишалося чимало зброї, чим і скористалися жителі села, які збирали її і надійно приховували.

В селі Данилівці знайшов притулок не один наш боєць із числа тих, що не змогли вийти із ворожого кільця. За свідченнями сільчан, багатьом із оточенців вони надавали одяг, їжу, щоб ті могли добратися до своїх.

Як і скрізь, ворог помилився, вважаючи, що в особі данилівців зустріне покірних слуг. У більшості сільчан в ту пору ще живі були в пам’яті сторінки героїчних подій громадянської війни, а багато з них і самі брали в ній участь. Одним із таких жителів Данилівки був Дмитро Пилипович Шерстюченко – комуніст, колишній партизан, беззмінний голова ним же самим і його товаришами організованого колгоспу, який спочатку називався «Червоний незаможник», а напередодні війни носив ім’я легендарного Чапаєва. так вже сталося, що не встиг голова евакуюватися. А коли настали чорні дні окупації, примкнув до підпільного руху.

Нині, щоправда, важко установити, хто саме керував підпіллям у Данилівці. Певне, з міркувань конспірації про те, хто саме очолив групу, тоді широко не розголошувалося, хоча рідні загиблих, жителі села сходяться на думці, що організаторами могли бути Д.П.Шерстюченко, І.Д.Шевченко. Говорячи однак, про конспірацію, слід сказати, що у багатьох свідченнях саме її слабкість вважають причиною викриття підпільної групи. І з цим треба погодитися. Сорок чоловік у складі підпільної групи в такому невеликому селі, як Данилівка, навряд чи могли залишити непоміченою свою діяльність.

Підпільники ставили перед собою завдання організувати опір окупантам, нести слово правди про події на фронтах. Деякі факти свідчать і про те, що їм удалося встановити зв’язки з одеським підпіллям, звідки на перших порах надходила така потрібна інформація. За даними обласного архіву Данилівська група нескорених входила до складу головного підпілля селища Варварівка, який очолював перший секретар Варварівського райкому партії Т.Боков.  Та згодом і в самій групі данилівців з’явився радіоприймач, який зберігався у П.Г.Добровольського. Побувавши на місці бою, знайшов розбиті рації, приймачі і вдома змонтував радіоприймач. Останній був із комсомольців села, добре знав радіо справу. Зведення Інформбюро він передавав члену підпільної групи учителю А.М.Гукаленку, який у свою чергу переховував друкарську машинку. Саме він і розмножував ці повідомлення, які стали надбанням жителів села. Удвох ці підпільники підтримували в належному стані радіоприймач, старалися чітко виконувати покладені на них обов’язки. Слід сказати, що своїм головним завданням група вважала організований збройний виступ в тилу ворога, коли наші війська підійдуть до Південного Бугу. Вони періодично збиралися разом, щоб обговорити свої справи, продумати подальшу діяльність. Спочатку румунські жандарми вели себе ніби мирно, та це враження було вкрай оманливим.

Ворогам вдалося все ж визнати, що жителі Данилівки приховують зброю.  Слід нагадати, що при окупаційному режимові це вважалося тяжким злочином, і тих, хто не виконував наказу, чекала сувора кара. Підпільна група була розкрита. Боягуз – зрадник Руденко, рятуючи своє життя, віддав на погибель всю Данилівську групу підпілля. Зрадник жив тут при окупації, а після розстрілу групи зразу ж зник із села. Відомостей про нього немає. Окупанти арештували спочатку І.Шерстюченка та одного з колишніх оточенців О.Петрова. Через деякий час їх, однак, відпустили додому, після чого розпочалися масові арешти. Били їх довго і жорстоко, вимагаючи розповісти, де сховали зброю, про завдання, що повинні були виконувати, зв’язківці тощо. При обшукові в підпільників знайшли станкові і ручні кулемети, гранати, пістолети, багато патронів. А коли один із членів підпільної групи І.Д.Шевченко, вихопивши штик у вартового, убив його, окупанти і зовсім озвіріли. Після катувань вони розстріляли сміливця, а свою лють перенесли на заарештованих. Невдовзі після цього випадку вони почали виводити підпільників з підвалу і розстрілювати прямо на подвір’ї. Так загинули дев’ять чоловік. Серед них: директор школи Антон Єремійович Мартиненко та вчитель Андрій Михайлович Гукаленко. Решту заарештованих відправили наступного дня до Очакова, де їх теж жорстоко катували. через деякий час їх перевезли до села Анчакрак, неподалік Очакова, де їх розстріляно. В протитанковому рові була вирита могила жителями села Анчекрак (Кам’янка) Очаківського району.

Понад сорок чоловік розстріляли окупанти наприкінці березня – на початку квітня 1943 року. Після звільнення нашими військами Миколаївщини було проведено обстеження місць розстрілу і установлено, що окупанти піддали заарештованих жорстоким катуванням. Останки підпільників були перевезені в Данилівку і поховані в братській могилі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 жовтня 1967 року майже всіх членів підпільної групи посмертно було нагороджено медалями «За відвагу».

Одним із тих, кого разом з підпільниками заарештували в ті березневі дні 1943 року, є Олександр Олексійович Мельниченко. Був він ще підлітком, і можливо саме це врятувало йому життя, хоча і його жорстоко побили. Напівмертвого викинули біля жандармерії в рів, він ожив і почав повзти, люди підібрали і на руках принесли додому. Свої спогади він записав у зошит, будучи уже у зрілому віці. Після звільнення Данилівки О.О.Мельниченко був на фронті – спочатку в складі 19-ї повітряно- десантної бригади, а потім в 221-й окремій спеціальній роті, яка займалася поверненням на Батьківщину награбованих нацистами цінностей. Продовжуючи справу свого вчителя, класного керівника А.М. Гукаленка, він у післявоєнний час закінчив педагогічний виш, багато років працював директором Данилівської восьмирічки. Особливо його турбувало, аби учасників підпільної групи було занесли до Книги Пам’яті.

- З 10 по 14 серпня 1941 року на території села тривав нерівний жорстокий бій. Після бою було знайдено велику кількість зброї, горілі документи і штамп частини. Все це говорило про те, що тут вів бій штаб однієї із великих частин.

- З 10 по 14 серпня 1941 року билися частини 337 стрілецької дивізії 6-ї ударної армії Південного фронту і ніяких даних більше про неї не відомо.На запит до архіву Міністерства Оборони СРСР відповіли, що в районі села Данилівка.

На місці бою були знайдені тіла вбитих. Тільки у двох воїнів були солдатські медальйони. Серед них Довгуля Т.С. Після визволення села останки були перенесені до братської могили.

- 31 березня 1944 року бійцями 86-ї Миколаївської гвардійської дивізії було звільнено Данилівку. 

• Погода в селі Данилівка