Декрети Бенеша
Декрети президента республіки (чеськ. Dekrety presidenta republiky, словац. Dekréty prezidenta republiky) та Конституційні декрети президента республіки (чеськ. Ústavní dekrety presidenta republiky, словац. Ústavné dekréty prezidenta republiky); більш відомі як Декрети Бенеша — це низка законів, підготовлених чехословацьким урядом у вигнанні за відсутності парламенту Чехословаччини під час німецької окупації країни у Другій світовій війні. У цілому видано 143 декрети.
 |
Декрети стосувалися різних аспектів відновлення Чехословаччини та її правової системи, денацифікації та реконструкції країни. У журналістиці та політичній історії термін «декрети Бенеша» відноситься до декретів президента та декретів Словацької національної ради (SNR) щодо статусу етнічіх німців та угорців та інших у післявоєнній Чехословаччині. Вони представляли правову основу Чехословаччини для вигнання німців з Чехословаччини.
Як результат, майже всі етнічні німці та угорці, предки яких століттями до Другої світової війни жили в Чехословаччині або ті, хто оселився там під час німецької окупації Чехословаччини, втратили чехословацьке громадянство і майно та були вислані з домівок. Деякі з них загинули під час вигнання, що відбулося наприкінці 1940-х років. Декрети Бенеша застосовувалися по-різному в різних частинах країни, деякі декрети діють лише в Богемії та Моравії, тоді як постанови SNR застосовуються у Словаччині.
Декрети залишаються політично суперечливими як у Чехії, так і в Словаччині.
Історичний огляд
Законність та легітимність
Відповідно до Чехословацької конституції 1920 року, єдиним органом, який мав право приймати закони, були Національні збори (парламент), а кожен із них мав підписати президент. Оскільки не було можливості скликати парламент у вигнанні, єдиним органом з обмеженою законодавчою владою був кабінет президента. Таким чином, законність усього уряду у вигнанні випливала з особи Едварда Бенеша, який, тим не менш, пішов у відставку з посади у жовтні 1938 року.
Бенеш повернувся на посаду президента за умови, що його відставка під примусом 1938 року недійсна. Потім він призначив членів уряду в еміграції та Державної ради. Оскільки його президентський термін повинен був закінчитися в 1942 році, уряд прийняв резолюцію, що Бенеш залишатиметься президентом до нових виборів[1].
Хоча тільки Бенеш видав Указ № 1/1940 (про створення уряду), усі пізніші декрети були запропоновані урядом у вигнанні відповідно до Чехословацької конституції 1920 року та підписані прем'єр-міністром чи делегованим міністром. Чинність декретів підлягала подальшому ратифікації Національною Асамблеєю[1]. Починаючи з 1 вересня 1944 року (після Словацького національного повстання) Словацька національна рада (SNR) утримувала законодавчу та виконавчу владу в Словаччині, пізніше розмежуючи між загальнодержавними актами та іншими нормативними актами; президентські декрети діяли в Словаччині лише в тому випадку, якщо в них прямо зазначено згоду SNR.
4 квітня 1945 року у Кошице, Словаччина (нещодавно звільненої Червоною армією) був створений новий уряд, що складається з партій, об'єднаних у Національний фронт та під сильним впливом Комуністичної партії Чехословаччини. Повноваження президента приймати укази (як запропоновано урядом) залишалося чинним до 27 жовтня 1945 року, коли скликалися Тимчасові національні збори[1].
Юридичну силу декретів Бенеша в 1946 підтвердили Тимчасові національні збори, визнавши, що вони мають силу закону.
Типи декретів
Основна частина декретів відносилася до положення німців в Чехії та угорців у Словаччині. Націоналізовувалися банки, страхові компанії, шахти, великі промислові підприємства тощо.
Декрети можна розділити так:
|
|
|
Хоча укази не були охоплені конституцією 1920 року, вони вважалися необхідними чехословацькою владою воєнного та повоєнного часу. Після ратифікації Тимчасовими національними зборами вони стали обов'язковими законами, що мають зворотну силу, і спробували зберегти правовий порядок Чехословаччини під час окупації[1]. Більшість декретів були скасовані пізнішим законодавством (див. список нижче) або застаріли, виконавши своє завдання[1].
Вигнання німців
Перші масові розправи над німецьким населенням почалися вже в травні 1945. Між 5 і 9 травня в Празі було убито щонайменше 855 німецьких цивільних осіб, багато зґвалтовані і покалічені. Між 9 і 11 травня чехословацькими підрозділами було убито близько 10 000 вже роззброєних німецьких солдатів (дані судето-німецького товариства). У звільненому від німецької армії Попраді Бенеш вимовив: «Біда, біда німцям, тричі біда! За свої злочини гірко поплатяться! Ліквідовуйте їх! Біда їм! Ліквідовуйте їх!». 12 травня 1945 президент Едвард Бенеш проголосив, що «німецьку проблему в республіці ми повинні остаточно ліквідовувати». У 1945—1946 з Чехословаччини було вигнано більше 3 мільйонів осіб. Ті, хто залишився в Чехословаччині, були піддані репресіям:
- Громадяни німецької національності були позбавлені чехословацького громадянства
- Повинні були постійно підтверджувати свою присутність в поліції і не залишати місце проживання
- Повинні були носити нашивку «N» — «Німець» або пов'язку зі свастикою
- Не могли використовувати публічний транспорт, відвідувати публічні місця
- Конфіскувалися автомобілі, мотоцикли і велосипеди
- Не могли ходити тротуарами
- Не могли мати радіо, телефон і використовувати їх
- Відвідувати магазини тільки в певний час
- Було заборонено розмовляти в публічних місцях німецькою мовою, тощо.
Під час вигнання загинуло 18 816 німців, з них 5 596 убито, 3 411 вчинили самогубство (за твердженням офіційних джерел), 6 615 померло в концентраційних таборах, 1 481 загинули при транспортуванні, 705 відразу після транспортування, 629 під час втечі і 379 з невідомих причин. Багато було покалічені в результаті знущань або зґвалтовані.
Примітки
- Zimek, Josef (1996). Ústavní vývoj českého státu (вид. 1). Brno: Masarykova Univerzita. с. 62–105.
