Демич Василь Федорович

Народився 6 березня (за старим стилем) в селі Свеса Чернігівської губернії.

Після отримання початкової освіти вступив на медичний факультет Дерптського університету в Естонії. Свої перші дослідження проводив на кафедрі фармакології під керівництвом професора Коберта.

1888 — у Дерптському університеті захистив докторську дисертацію «Studien uber die wichtigsten russischen Volkscheilmittel aus dem Plauzeureiche. Diss., Derpt, 1888» (опублікована та видана німецькою мовою). Пізніше впродовж тривалого часу працював педіатром у лікарні принца О. Ольденбургського в Петербурзі.

З 1896 на військово-медичній службі російської армії.

1891 — переведений до Брест-Литовського військового шпиталю на посаду старшого ординатора.

1899 вже виконував обов'язки ординатора молодшого ординатора Київського військового госпіталю. Цього ж року обраний медичним факультетом Університету Святого Володимира на посаду асистента при клінічному відділенні нашкірних хвороб Київського військового госпіталю.

Крім досліджень народної медицини і педіатрії Демич вивчав дерматовенерологію та внутрішні хвороби у відділені шкірних і венерологічних хвороб клініки професора С. П. Томашевського.

З початком Російсько-японської війни Демич був направлений на Далекий Схід, де він очолив Харбінський зведений № 4 госпіталь. Це був найбільший за кількістю передбачених місць військово-лікувальний заклад. Шпиталь функціонував з 26 травня 1904 по 21 липня 1906.

У повоєнні роки Демич вже був у чині колезького радника. 1907 його нагородили орденом Святого Станіслава 3-го ступеня. В цьому ж році, з дозволу військового міністра, на один рік відряджений закордон (Німеччину та Францію) з метою отримання «высшего научного образования» для вивчення шкірних, венеричних хвороб і сифілісу.

28 серпня 1911 колезький радник Демич відряджався до Новочеркаська строком до 1 жовтня 1910 для боротьби з холерою.

З початком Першої Світової війни очолював один із додаткових шпиталів, що були відкриті у Києві.

Після падіння УНР Демич вже не служив. Його сім'я певний час проживала в Житомирі, пізніше вони переїхали до Трипілля, де Василь Федорович завідував диспансером. Займався лікуванням шкірних і дитячих хвороб.

Помер 28 грудня 1930 р. на 73-му році життя через важку травму, яку отримав при поїздці верхи на виклик до чергового пацієнта. Проходив лікування у Києві, де й помер. Похований у Києві на Лук'янівському кладовищі.

З майбутньою дружиною познайомився у Санкт-Петербурзі. 1883 лікар одружився з випускницею Інституту шляхетних дівиць Єлизаветою Іванівною Янович — для нього це був вже другий шлюб. Від першої жінки, яка померла у пологах, у Демича була дочка Лідія, котра проживала в Києві. У сім'ї Василя Федоровича і Єлизавети Іванівни з'явилось ще троє дітей — дві дочки і син.

Рідний дядько Василя Федоровича — Дмитро Павлович Демич — був землеміром. 1847 йому пощастило зустрітися з Т. Г. Шевченком. Про це Демич написав розповідь «Тарас Григорович Шевченко. До його біографії. 1847 р.».[1]

• М. П. Бойчак. История Киевского военного госпиталя. Киевский госпиталь в первой половине ХХ века // Преса України.  — Київ, 2006  — С. 51—61