Депортація карачаївців

За переписом 1939 року в СРСР налічувалося 75763 карачаївців[1], з яких 70 301 осіб проживало у Карачаєвській АО, складаючи 46,8% населення[2]. У середині серпня 1942 на територію області вступили німецькі війська. Вже в перший період окупації Карачаївський область понесла значної шкоди в людських і матеріальних ресурсах. Були замучені і розстріляні багато росіян, карачаївців, осетин, абазин і представники інших народів. Знищено 150 тис. голів худоби, зруйновані підприємства, перетворені на стайні місцеві школи.

У цей час перейшли до дій антирадянські повстанці, що збиралися в повстанські загони і дестабілізували обстановку в тилу відступаючої Червоної Армії. За словами історика Н. Бугая, «найкраще становище характеризували самі карачаївці. За їхніми даними, на території області активно діяло кілька повстанських груп»[3]. На чолі повстанців стояли люди, згодом працювали в німецькій розвідшколі в Бешує (в Криму), наприклад, Байрамуков Кади (1910-?)[4], керівник «Карачаївського національного комітету»[5]. Як і в інших окупованих країнах і регіонах, гітлерівське командування вдавався до створення національних організацій типу «Карачаївського національного комітету» для підтримки німецького окупаційного режиму. Цього виявилося досить для депортації Сталіним всього карачаївського народу[3].

Депортація карачаївців з області проводилася в кілька етапів. 15 квітня 1943 року вийшла Директива НКВС СРСР і Прокуратури СРСР № 52-6927, по якій були визначені до виселення «573 члена сімей ватажків повстанців». Проте у зв'язку з тим, що «67 бандватажків звернулися з повинною в радянські органи влади, чисельність сімей, які підлягають депортації, була скорочена до 110 (472 осіб)»[3]. 9 серпня 1943 р Були виселені вони за межі Карачіївське автономної Області. У подальшому ця міра була поширена на весь карачаївська народ. За даними НКВС СРСР 62842 карачаївців на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР № 115-13 від 12 жовтня 1943 р, Постанови та РНК СРСР № 1118-342сс від 14 жовтня 1943 року, повинні бути переселені в Казахську і Киргизьку РСР[3].

У січні 1943 року, Карачаївська область була захоплена радянськими військами й боротьба з антирадянськими повстанцями тривала. Повстанці Черекського району КБ АРСР і Учкуланського району КАО, у січні організували відкритий виступ проти Радянської влади[6].

Проведеними операціями в Черекському і Учкуланському районах повстанські організації частково були ліквідовані. За період з 10 по 25 лютого 1943 року, повстанці Учкуланського району вбили 115 солдатів і офіцерів Червоної Армії і органів держбезпеки[7]. У квітні 1943 року, військами НКВС була зроблена експедиція в місцевість «Балик», де, за агентурними даними, переховувалося до 400–500 озброєних карачаївців і балкарців[6]. З січня по 10 жовтня в області було проведено 37 операцій, убито 99 і поранено 14 повстанців, 380 потрапило в полон. У боях з ними вбито 60 співробітників НКВС, 55 поранено[8].

Карачїевська АО до 1943

Указом ПВС СРСР № 115/13 від 12 жовтня 1943 року, про ліквідацію Карачіївської автономної області і про адміністративний устрій території, її було постановлено всіх карачаївців, що проживають на території області, переселити в інші райони СРСР, а Карачаївський автономну область ліквідувати. Раді народних комісарів СРСР доручалося наділити карачаївців в нових місцях поселення землею і надати їм необхідну державну допомогу по господарському влаштуванню на місці. Мікоян-Шахар було перейменовано в місто Клухорі[9]. Територія колишньої Карачіївське АО була розділена між сусідніми суб'єктами, і передбачалася до заселення «перевіреними категоріями трудящих»[10]. Після виселення карачаївців, на 10 грудня 1943 року по області, крім надвірних будівель, сільгоспінвентаря, домашньої птиці, бджіл і овочів було враховано і прийнято системою «Заготскот» — 156239 карачаївського худоби голів і коней. Крайовими організаціями розбазарено 4361 голів великої рогатої худоби і 26 446 голів овець і кіз[11]. Прийняті від спецпереселенців-карачаївців худоба, птиця і зерно повинні були бути звернені в першу чергу на покриття державних зобов'язань поставок 1943 року й недоїмок, вся інша частина підлягала відшкодуванню натурою в нових місцях розселення до 1945 року включно[12].

Депортація була здійснена 2-5 листопада 1943 року. Для силового забезпечення депортації населення, були задіяні військові з'єднання чисельністю в 53 327 чоловік[13]. Всього було відправлено 34 ешелони, 2000–2100 осіб у кожному, вагонів у кожному ешелоні було близько 58, останні 3 потяги вийшли 5-го листопада, і 19-го були ще в дорозіи[14]. До грудня 1943 року, в Джамбульській і Південно-Казахстанській областях Казахської РСР і Фрунзенській області Киргизької РСР, було розселено 15987 родин — 68614 осіб, у тому числі чоловіків — 12500, жінок — 19444 і дітей — 36 670.

У 7-ми районах Південно-Казахстанської області Казахської РСР було розселено 6689 родин — 25142 осіб, у тому числі 3689 чоловіків, 6674 жінки та 14 679 дітей. З них у 9-ти радгоспах — 1491 родин — 5713 особа[15].

У Фрунзенській області Киргизької РСР всього було прийнято 11 ешелонів спецпереселенців, які розміщені в 10 районах області, в кількості 5 128 родин, 22 721 осіб, у тому числі: чоловіків — 3244, жінок — 6236 і дітей — 13241 осіб[16]. Так само, в Середню Азію Було депортовано згодом усі військовослужбовці карачаївської національності. Чисельність спецпереселенців, що раніше служили в Червоній Армії, на травень 1949 року становила 2543 осіб, з них офіцери — 238, сержанти — 495, солдати — 1810 осіб[17]. Разом з репресованими народами були виселені деякі представники інших народів, чия висилка не передбачалася[18].

У 1954 році міністром внутрішніх справ СРСР було наказано зняти з обліку органів МВС дітей спецпоселенців усіх категорій, що народилися після 31 грудня 1937 року, і більше дітей на облік спецпоселень не брати. Дітям старше 16 років, для вступу в навчальні заклади дозволявся виїзд у будь-який пункт країни, а зарахованих до навчальних закладів, наказувалося знімати з обліку[19].

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 липня 1956 року, «Про зняття обмежень щодо спецпоселення з чеченців, інгушів, карачаївців та членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни»[3][20] обмеження з карачаївського народу були зняті. До моменту прийняття цього указу чисельність спецпоселенців сильно скоротилася за рахунок зняття раніше з обліку дітей до 16 років, викладачів, студентів, інвалідів тощо. Чисельність карачаївців, звільнених за Указом від 16 липня 1956 р, склала тільки 30 100 чоловік[21].

Національна автономія була відновлена, Черкеська АО була перетворена Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 січня 1 957 року в Карачаєво-Черкеську автономну область у складі Ставропольського краю РРФСР. Указ ПВС СРСР № 115/13 від 12 жовтня 1943 року, про «ліквідацію Карачаївської автономної області і про адміністративний устрій її території» і стаття 2 Указу від 16 липня 1956 року в частині заборони карачаївцям повертатися на колишнє місце проживання, були скасовані[3]. Карачаєво-Черкеській АО були також передані Зеленчуцький, Карачаєвський (Клухорський) і Усть-Джегутинський райони, і Приміська зона міста Кисловодськ Ставропольського краю (в межах колишнього Мало-Карачаєвського району), а також східна частина Псебайського району Краснодарського краю (у межах колишнього Преградненського району)[22]. Перші ешелони з карачаївцями прибули на батьківщину 3 травня 1957 року, і цей день вважається «Днем відродження карачаївського народу». Згідно з переписом 1959 роки, чисельність карачаївців в СРСР склало 81403 осіб.

В кінці 1980-х років, членами комісії ЦК КПРС була представлена ​​записка з поданням проекту Декларації Верховної Ради СРСР «Про повну політичну реабілітацію народів, що піддалися насильницькому переселенню». У ній висловлювалося повний осуд[23] репресивної політики.

У 1989 вийшла Декларація Верховної Ради СРСР «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що піддалися насильницькому переселенню, і забезпечення їх прав»[24].

У 1991 вийшла Постанова Кабінету Міністрів СРСР «Про скасування постанов колишнього Державного Комітету Оборони СРСР і рішень Уряду СРСР щодо радянських народів, що піддалися репресіям і насильницькому переселенню», згідно з яким скасовано постанови колишнього Державного Комітету Оборони СРСР та рішення Уряду СРСР щодо радянських народів, які зазнали репресій і насильницькому переселенню, згідно з доданим переліком, в якому було і Постанова Раднаркому СРСР від 6 листопада 1943 № 1121-363 «Про порядок заселення районів колишньої Карачаївської автономної області Ставропольського краю»[25]. Депортація карачаївців була визнана актом геноциду. Закон РРФСР від 26 квітня 1991 року № 1107-1 «Про реабілітацію репресованих народів» визнав репресії народів СРСР актом геноциду. Стаття 4 цього закону проголосила, що агітація, що перешкоджає реабілітацію репресованих народів, не допускається, а особи, які вчиняють такі дії, повинні притягуватися до відповідальності[26].