Карачаївці

В етногенезі карачаївського народу взяли участь як автохтонне населення Північного Кавказу, так і прийшлі народи - алани, кипчаки, давні булгарські племена.

гора Ельбрус — гордість карачаївців

На території проживання сучасних карачаївців розташовувалася столиця середньовічної Аланії, що ймовірно мала назву Маас[5].

У ХІІІ столітті алани протистояли військам Тимура. Відтоді ж починається ісламізація карачаївців^{[джерело?]}.

У 1828 році російська армія вторглася у Карачай. 20 жовтня 1828 року сталася кровопролитна Хасаукінська битва, де царські війська, чисельно більші і краще оснащені, взяли гору над карачаївськими загонами. Старійшини карачаївців пішли на поступки і домовляння з російським військом, не допустивши грабунків і погромів у карачаївських поселеннях. В результаті перемов Карачай формально увійшов до складу Російської імперії, але насправді його самоврядування, управління та судочинство лишалося без змін.

У 1922 році створено Карачаєво-Черкеську Автономну область. У 1926 році створено Карачаєвську Автономну область

У 1943 році її було ліквідовано, а тисячі карачаївців незаконно виселені у Середню Азію. За підрахунками хвороби і голод спричинили загибель третини депортованих карачаївців у цей час.

У 1957 році, у часи М. Хрущова, Карачаєво-черкеську автономію відновлено, і карачаївці повернулися на свої етнічні землі.

Нац. прапор карачаївців

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX століття активізувалися національні рухи окремих народів Карачаєво-Черкесії, були здійснені спроби виокремлення національних автономій, зокрема 18 листопада 1990 було проголошено Карачаївську Радянську Соціалістичну Республіку (17 жовтня 1991 — Карачаївську Республіку). У січні 1992 року Президент Росії Борис Єльцин був готовий визнати поділ Карачаєво-Черкесії й вніс на розгляд у Верховну Раду РРФСР проекти законів «Про відновлення Карачаївської автономної області й Черкеської автономної області у складі Російської Федерації». Була створена комісія Верховної Ради з утворення трьох автономних областей — Карачаївської, Черкеської, Баталпашинської (козачої). Але за суперечливими результатами референдуму, що відбувся 28 березня 1992 року, поділ не було узаконено. 16 жовтня 1992 утворено єдину Карачаєво-Черкеську Республіку.

Поселення і житло

Традиційні поселення карачаївців — гірські, великі, розділені на квартали, у яких жили члени одного роду.

традиційне житло карачаївців

Найпоширеніше традиційне жило карачаївців - прямокутна одно-, двокамерна видовжена зрубна (з грубих колод) будівля, крита двосхилою земляною стріхою.

З метою оборони карачаївці будували так звані «криті арбази» - огороджений житловими будівлями замкнутий критий внутрішній двір арбаз, у який виходили двері, для того щоб у випадку оборони чоловіки могли зібратися на нараду і підготовку відсічі ворогу. По суті такі абази являли собою дерев'яні за́мки або невеликі фортеці.

Світло всередину приміщення надходило через димар комина або через невеликий віконний отвір. За Середньовіччя вогнище - відкрите багаття лаштувалось посередині дому у земляній долівці. Пізніше почали ладнати пристінну грубу з димарем.

Карачаївський будинок складався з декількох частин. В «великому домі» (уллу юй, от юй), де було вогнище, жили голова великої родини, його дружина та неодружені діти різного віку. Одружені сини мали свої окремі приміщення отоу. Найпочеснішим місцем у «великому домі» (тьор) було ліжко голови родини й місця для прийому гостей.

Будівництво нового дому найчастіше здійснювалося колективно - за звичаєм родової взаємодопомоги (маммат).

Традиційний одяг

Національний одяг карачаївців не виходить з ужитку і в наш час, хоча повсякденно його носить лише старше покоління, натомість окремі деталі традиційного костюму є символом національної ідентифікації карачаївців.

Карачаївський жіночий одяг характеризується збереженням архаїчних аланських традицій. Довга сукня, найчастіше з оксамиту або шовку темно-червоного, рідше - зеленого або синього кольорів, була багато гаптована золотим шиттям і оздоблена нагрудними срібними пряжками-ґудзиками, пришитими у два ряди до тканини, галунами тощо. Оригінальністю визначається жіночий головний убір - висока гострокутна повстяна шапочка з нашитою металічною візерунчастою верхівкою (іноді у формі кулі). Невід'ємна частина жіночого національного костюму - щедро оздоблений пояс (кямар).

Карачаєвець-водоноша

Чоловічий карачаївський костюм нагадує костюми інших північно-кавказьких народів:

• натільна сорочка у формі туніки.
• бешмет (кь'аптал) - чоловічий верхній одяг наразпах із чорних, білих (на повсякдень) або яскравих (на свята) тканин. У будні бешмет вдягали без черкески.
• черкеска (чепкен) - верхній чоловічий одяг, суконний приталений каптан без коміра з широкими рукавами і накладними газирями. Черкеска була переважно святковим одягом и шилася з грубого матеріалу темних кольорів.
• пояс белібау - вузький шкіряний пасок зі срібними бляхами, яким підперезували бешмет або черкеску, і який являв обов'язковий атрибут чоловічого костюму.
• неширокі штани кьончек
• ноговиці ишим поверх штанів, що могли сягати колін і вище, підв'язані ремінчиками ишим бау.
• чабири — пошивне шкіряне взуття (чоловіче і жіноче) з цільного шматку шкури і шовом позаду. Взимку носили повстяні уюкь.
• головним убором служили міхові шапки - папахи (тери бьорк) та повстяні шляпи кіїз бьорк. Святковий головний убір чоловіків - висока каракулева шапка бухар бьорк, відома у донських козаків як кубанка.
• бурка - повстяна накидка і башлик - каптур служили похі́дним одягом.

Національна кухня

Основу харчування карачаївців складали страви з вареного і смаженого м'яса, зокрема баранини. Найпопулярніші - різні печені, смаженини, м'ясний відвар шорпа (бульйон).

Карачаївці вживають молочні продукти - квашене молоко айран, кефір гипи, вершки з айрану хамеші, сири - м'який кьой сюзме (творог) та тверді, масло джау.

У додаток до основних м'ясних страв були прісні хлібці, пироги з різною начинкою, печені у маслі коржі тощо. Національний десерт - халва.

Національні напої - боза, балсуу, суусап, технологія виготовлення яких шліфувалася століттями.

карачаївський народний танець

У карачаївців багатий фольклор — нартські сказання, історичні, трудові, сатиричні пісні, пісні про кохання, колискові, казки, прислів’я та приказки, жарти і оповідки про Насра Ходжу (Ходжа Насреддін). Багато легенд і переказів про гори, зокрема національний символ карачаївців - гору Ельбрус[6].

Танцювальний фольклор представлений танцями - хороводним сандирик, повільним парним тюз та швидким на кшталт лезгінки азбек.

Традиційні музичні інструменти - тростяна сопілка, двохструнна скрипка та інші.

Карачаївці ретельно зберігають давні традиції і звичаї, що регулюють чи не всі аспекти життя  — весілля, похорони, сімейні наради, ухвалення рішень тощо. У карачаївців розвинутий гостьовий етикет. Вшанування батьків і старших, особливе ставлення до молодих дівчат і жінок є нормами традиційної моралі карачаївців, яких дотримуються і тепер. Кровна помста є реліктом минулого.