Дептівка

За переказами, село засноване козаками Бойком та Дептою 1678. Гетьман України Іоанн Мазепа включив його до складу Великосамбірського старостатства, у якому кожен з п'яти населених пунтків мав магістрат та війта. Після агресії московського війська на територію України та знищення Батурина 1708, окупаційна влада спробувала закріпити село за старшиною, яка перейшла на бік Московії. Так, гетьман Іоанн Скоропадський видав універсал конотопському сотнику Григорію Костенецькому на власність селом, але вступити в дію він міг значно пізніше, по остаточному підкоренні України.

Дептівський козацький курінь брав участь у Сулацькому (Терківському) поході (1725—1727), про що залишилося свідчення у справі про відсоткові борги дептівських козаків від 1732 року.

До ліквідації полкового устрою та анексії Гетьманщини з боку Росії (1781), Дептівка була містечком Голінської сотні Прилуцького полку. Більшість зберегла становий статус козаків до 1920-тих років — до комуністичної навали.

Село віднесено до складу Кошарської волості Конотопського повіту. 1876 відкрито Дептівську міністерську школу, яку згодом перенесено до сусідньої Голінки - центру Голінської волості.

У роки колективізації, в 1929 році, у селі була створена перша артіль «Нове життя». До її складу затягнули 40 дворів. У 1931 році на базі артілі було створено два колгоспи, до складу яких уже входило понад 300 дворів та ще один колгосп «Червона Слобода».

Створення колгоспних господарств дало змогу ефеткивно організувати штучний голод, від якого гинули переважно старі та діти. Село є в списку постраждалих від Голодомору 1932-33 — геноциду українського народу. Свідчення про комуністичний терор мешканки села Ксенії Салій, 1923 р.н.:

Церква була нова. Після приходу радянської влади познімали дзвони, а дзвіницю розкидали. З матеріалів дзвіниці комуністи збудували собі хати. Батюшку арештували і після того він вже не повернувся в село. Його сім’ю вигнали з хати, але більше не чіпали. В церкві зробили зерносховище. Але все одно, коли люди проходили біля церкви, хрестилися. В 30-х роках почалася колективізація. Перший колгосп – “Нове життя”. Туди примушували йти. По селу була чутка, що тих, хто піде в колгосп, будуть клеймить. В цей перший колгосп пішло не дуже багато людей. В той час ще було дуже багато “індусів”(тих, хто не йшов в колгосп). Другий колгосп – “Червона слобода”. Туди записалась наша сім’я. Після того у нас забрали землю, коні, корову (її потім вернули), плуги, дряпачі та інші інструменти. При вступі до колгоспу писали заяву, а записувались – бо так треба було. Колгоспникам залишали городи 50-70 соток. У нас було 60 соток. Третій колгосп – “ОДПУ”. В той час почали розкуркулювати. Розкуркулювали заможніші родини, забирали все. Головою сільради був Книш з сусіднього села Голінки, Радченко – присланий, Калита – свій. Вони і "куркулили". Голод був в 1933 році. Людей у селі мерло не багато , в основному тільки пухли. Люди їздили в Конотоп, міняли золото, срібло на крупчатку. В неї мішали листя з липи, з конюшини квіточки, макуху, буряк, а крупчатку додавали, щоб лиш купи трималось. Люди ходили на роботу в колгосп, їм давали на обід грам по 200 чистого хліба. У нас була корова, то тільки молоком і виживали. З інших сіл приходили люди голодні, їсти просили, а їм нічого було дати, бо у самих не було...

[2].

Громада села найдовше у краї зберігала церкву від закриття та опоганення комуністами — аж до 1939 і початку Другої світової війни. Але вже у вересні 1941 із села вигнали сталіністів — організаторів Голодомору і атеїстів. Громада, яка повністю зберегла церковне майно, відразу домоглася від німецької влади відновлення богослужінь (священик Володимир Єршов) та повнокровного християнського життя. Церква залишалася єдиною діючою в окрузі аж до 1976 — сюди їздили хрестити дітей та відспівувати покійників із сусідньої Голінки.

До української поліції 1941 вступили дептівці, родини яких були вбиті або депортовані сталіністами. Серед них — Петро Салій, батька якого, Микиту, засудили «за спекуляцію» та закатували у комуністичному концтаборі.

Також органи місцевого самоврядування, згідно з постановою німецького уряду, провели часткову реституцію майна особам, які постраждали від комуністичних грабунків. Законним власникам Дептівки повернуто десятки хат та господарств, які забрали «активісти» та просто шахраї. Зокрема, родина Левусів повернулася до рідного обійстя аж із донецьких шахт, де вражені в правах станові козаки рятувалися з 1932 року. Проте 1943 сталінська влада повернулися до села. Хати знову були пограбовані та відібрані, а після цього комуністи влаштували новий терор голодом 1946—1947 — до демобілізації чоловіків, насильно забраних до сталінського війська.

До 1965 року село Дептівка входило до Дмитрівського району Чернігівської області, а згодом, на прохання педагогів середньої школи, передано до складу Конотопського району Сумської області. Це порушило традиційні зв'язки громади села із сусідньою Голінкою Бахмацького району.

1987 року відновлено богослужіння у храмі Пресвятої Богородиці. Відкриття церкви добився безпосередньо у Москві колишній комуніст Григорій Овсійович Назаренко.