Деян Берич

Як професійний снайпер під час війни в Югославії на початку 1990-х служив у регулярній армії Мілошевича, але про його участь у бойових діях нічого не відомо.[1] Опісля мав бізнес із виробництва пластикових вікон, але збанкрутував, накопичивши великі борги, позвільняв робітників і раптово покинув село,[2] залишивши дружину та сина, які живуть із пенсії його матері. Його батько помер кількома роками раніше в Росії, де працював на будівництві.[2] Тікаючи від боргів, Деян опинився у Росії, де подався на заробітки на будівництво Олімпійського селища до Олімпійських ігор 2014 року. Відразу після їх завершення Росія розпочала гібридну окупацію Кримського півострова, і Берич, очевидно, вже завербований російськими спецслужбами, поїхав у Крим на інші «заробітки», цього разу — смертоносні. Наприкінці лютого 2014 року став одним із дванадцятьох бійців т. зв. розвідувальної групи «самооборони Севастополя» «Північний вітер», яку очолював Олександр Франчетті.[1] По закінченні «кримської» фази російської агресії проти України відряджений укупі з іншими найманцями на Донбас, де почалася його «служба» в одному з російських окупаційних корпусів — так званій «армії ДНР». Воюючи на боці бойовиків «ДНР», провів у зоні АТО кілька ротацій: в Авдіївській промзоні, на Маріупольському напрямку, в донецькому аеропорту[3] тощо.[4] Був диверсантом-снайпером із 1-ї «інтербригади Південного Сходу». Дослужився до «капітана» та одержав «паспорт громадянина ДНР».

За свідченням сайту «Миротворець», Берич входить у бандформування «ДНР» із квітня 2014, числився у підрозділі «Північний вітер» 1-ї бригади батальйону «Юго-Восток», був командиром розвідувальної роти окремого батальйону спецпризначення 5-ї окремої мотострілецької бригади МО ДНР. Причетний до вбивств мирних жителів Донецька. За його власними словами, на Донбасі керував групою снайперів.

Затриманий у липні 2014 року на дорозі між Луганськом та українсько-російським кордоном, але його викупили.[5] Перебував у полоні у батальйона «Айдар», обміняний.

У січні 2017 року перебував у Москві, де лікувався після тяжкого поранення, яке дістав у бою із ЗСУ 2016 року: куля пройшла крізь грудну клітку, зачепивши хребет.[4] 8 серпня 2017 дістав наскрізне вогнепальне кульове поранення лівої гомілки. Звертався до травмпункту т. зв. «республіканського травматологічного центру». У грудні 2017 приїхав на Донбас на чолі групи снайперів.[3] За повідомленнями ЗМІ «ДНР», у березні 2018 року під Донецьком під час снайперської дуелі його поранив український снайпер.[6]

Агентство безпеки і розвідки Сербії включило Берича до списку військових найманців і вважає його загрозою національній безпеці Сербії,[7] а відповідно до сербських законів, він може отримати багаторічне ув'язнення, якщо повернеться на батьківщину або якщо буде заарештованим із подальшою екстрадицією в Сербію.[8]

Берич з'являвся в проросійських ЗМІ, запрошуючи молодь приєднуватися до нього.[2] Після припинення вогню на Донбасі Берич тримався подалі від лінії розмежування і чимраз частіше з'являвся в російських ЗМІ, включаючи мейнстримні. Зазвичай його представляють російській публіці як героя і найвизначнішого бійця. Найчастіше він коментує ситуацію на сході України та в Косові, називаючи ОБСЄ і Червоний Хрест «шпигунами», а НАТО — «терористичною організацією».[8] Був присутній на прес-конференції речниці МЗС Росії Марії Захарової у Москві[9], ставив їй запитання про конфлікт на Сході України та позицію Росії щодо Косова.[8][10]

У березні 2021 року оголосив, що повертається на передову через посилення напруженості між Україною та «ДНР».[11]

Має низку нагород як від т. зв. «ДНР», так і від Міністерства оборони Російської Федерації, зокрема, російську медаль «За повернення Криму». Нагороджувався за вбивства українських снайперів і збиття безпілотників противника.[5]

Під впливом свого воєнного досвіду написав книжку «Коли говорять мертві»,[12] а американська режисерка російського походження Оля Шехтер зняла про нього документальний фільм «Війна снайпера» (англ. A Sniper's War).[13]

• Центр «Миротворець»

• Зі снайперів – у журналісти: казус "Декі". Укрінформ. 12.07.2019. Процитовано 26 січня 2022.