Луганськ

Луганське на мапі Луганської округи станом на 1 січня 1929 року

Офіційною назвою міста є «Луга́нськ» [ɫʊˈɦɑɲsʲk]. Назва «Луганське» [ɫʊˈɦɑɲsʲke] — за іменем річки Лугань. Гідронім походить від слова луг (річка має широку лугову заплаву).[5] За іншою інтерпретацією, гідронім має тюркське походження, про що свідчить стара назва річки Луган (Лаган).[6]

Якщо брати за відлік історії міста дозвіл на закладення заводу 1795 року, то першу назву, Луганський Завод, селищу було надано 1797 року, вона проіснувала до 1882 року, коли було об'єднано Кам'яний Брід та Луганський Завод в єдине місто Луганське. Варто завважити, що до Української революції українська мова не мала в Російській імперії жодного офіційного статусу, а отже й назви міст затверджували російською, натомість українська мова таки існувала в народному вжитку. Відповідно, і наведені вище назви українською можуть бути лише довільні. Перший загальноукраїнський правопис містив окремий пункт щодо географічних назв на кшталт Луганського.[7]

1933 року новий новий правопис, за яким назва міста «Луганське» перетворилась на «Луганськ». Попри це, назва Луганське вживалася і надалі в авторитетних виданнях, на які не міг уплинути Правопис-33, наприклад Енциклопедія українознавства.[8], і зберігається подекуди й досі.

1935 року місто перейменували на «Ворошиловград», на честь радянського військового й політичного діяча, чия діяльність була пов'язана і з Луганськом. За німецької влади під час 2-ї Світової війни, що трималася в місті менше року, тривав поступ до повернення історичної назви міста. У 1958 році місто перейменували на «Луганськ», причиною стало прийняття постанови про те, що населені пункти не можна називати на честь живих людей. Та вже 1970-го, після смерті Климента Ворошилова (за влади Леоніда Брежнева) місто знову назвали «Ворошиловград». За так званої Перебудови 1990 року місту повернули назву «Луганськ»[9].

Музей історії Луганська

Історичний центр Луганська (карта 1879 р.) 1. Миколаївська церква (тепер Будинок техніки). 2. Успенська (Старобазарна) площа (Площа Революції). 3. Базарна площа (між Площею Борцям революції і драматичним театром). 4. Ярмаркова площа (між Сквером Героїв ВВВ і вул. Демьохіна). 5. Цвинтар (Сквер Молодої гвардії). 6. Земля гірського начальника Летуновського (Парк 1-го травня)

У Запорозьку добу на території міста існували козацькі зимівники, що згодом перетворилися на селища. Зимівники належали до Кальміуської паланки Війська Запорозького низового.

• Зимівник козака Вергуна на річці Лугані — сучасне селище Вергунка Жовтневого району
• Маєтність Веселенька біля місця впадіння до Донця річки Лугані — селище Веселеньке Жовтневого району
• Красний Яр на Донці — селище Красний Яр Жовтневого району
• Кам'яний Брід — у межах сучасного Кам'янобрідського району

Карл Гаскойн, що став одним із засновників міста

Історія Луганського заводу тісно пов'язана з розвитком металургійної та кам'яновугільної промисловості України. 14 листопада 1795 року з ініціативи командувача Чорноморським флотом адмірала Миколи Мордвинова було підписано наказ про закладення державного ливарно-гарматного заводу біля річки Лугань (до того це була територія Луганського пікінерського полку, ще раніше — Слов'яно-Сербії — прикордонної зони між Запорожжям та Областю Війська Донського).

Вибір конкретного місця для будівництва та саме будівництво були доручені шотландському підприємцю Карлу Гаскойну. Завод (названий спочатку Катеринославським, а 1797 — Луганським) заклали поруч із селищем Кам'яний Брід. На новобудову запросили майстрів з Великої Британії, а також прислали кваліфікованих робітників (разом з їхніми родинами, всього 575 осіб) з Олонецьких і Липецьких заводів Російської імперії. Для допоміжних робіт до заводу приписали селян ближніх державних сіл: Фащівки, Оріхового, Петропавлового і Городища. На будівництво (в цілому воно продовжувалося майже 10 років) залучали військовослужбовців і засланих.

Завод випускав військову продукцію (гармати) для Чорноморського флоту та військ, розташований на півдні Російської імперії (особливо відзначився в період Кримської війни 1853—1856). У міжвоєнний час виготовляв також на приватні замовлення сільськогосподарську техніку, обладнання для млинів, винокурень, цукрових заводів тощо. У 1821 році селища Луганський Завод і Кам'яний Брід злилися в єдине господарсько-адміністративне ціле. Напередодні 1861 року тут мешкали 9 тис. осіб.

Монумент «Борцям революції»

9 листопада 1882 року Луганський Завод із прилеглим селищем Кам'яний Брід отримав статус міста і назву Луганськ, ставши повітовим центром Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії. Сільські громади Луганського Заводу й Кам'яного Броду кілька років марно домагалися скасування цього рішення.[10]

Новий поштовх розвиткові міста надало будівництво залізниці Луганськ—Дебальцеве (нині місто Донецької області), 1874 року тут розпочався регулярний рух поїздів. 1897 Луганськ—Дебальцеве з'єднали з Азовською залізницею. До кінця XIX століття місто перетворилося на багатогалузевий промисловий центр (у 1898 році тут діяло 58 промислових підприємств: найбільшим був Луганський паровозобудівний завод).

Згідно з даними перепису 1897 року, у місті мешкало[11] 20404 особи. Рідну мову вказали російську — 13 907, українську — 3 902, єврейську — 1 449. За віросповіданням^{[джерело?]}: 70 % — православні, 20 % — євреї, 4 % — католики (переважно поляки), 4 % — лютерани (переважно німці). Економічний бум кінця XIX — початку XX століття в Російській імперії істотно позначився на розвиткові міста (напередодні Першої світової війни Луганськ нараховував уже 68,5 тис. жителів). Як робітничий центр Луганськ 1917 року активно підтримав владу рад (6 червня 1924 року ЦБК СРСР «за революційні заслуги» нагородив місто орденом Червоного Прапора). У березні 1918 року зараховується до Половецької землі незалежної України. На початку 1919, наприкінці 1919 і на початку 1920 Луганськ — центр Донецької губернії. Українська влада майже не контролювала місто, і опонентами більшовиків тут були донські козаки. Місто продовжувало бути центром Донецької губернії недовго: з 14 січня до 12 жовтня 1920 року, а надалі ця роль перейшла до Бахмута.

Події в Луганську в період Української революції 1917—1921:

• Захоплення Луганська більшовиками — листопад 1917 — 7 січня 1918.
• Протистояння в Луганську 1918 — з 10 по 25 лютого 1918.
• Захоплення Луганська більшовиками (1919) — 21 cічня 1919.
• Оборона Луганська — квітень травень 1919.

Британські танки Mark V на озброєнні Донської армії, 1919 рік

Від 1938 року — центр Ворошиловградської області (1958–1970 та від 1990 — Луганської області).

Від 17 липня 1942 до 14 лютого 1943 року місто перебуває під націонал-соціалістичною владою. Цей нетривалий період позначився відродженням української культури в місті, зокрема й відновленням назви міста — Луганськ. Головною міською газетою стало україномовне «Нове життя» під редакторством Максима Бернацького[12], до війни — професора Ворошиловградського педінституту. Він був також завербований Євгеном Стаховим та очолив Луганський обласний провід ОУН. Мережу організації було розгорнуто по всій області.

Проросійські протести у Луганську (весна 2014)

	І все ж відчувалося, що Україна ще не вмерла в душах багатьох людей. Якось в Луганську пішов до цирку. Факір показував різні фокуси: то голуба витягував з порожньої скриньки, то склянку, то ще щось. А в кінці витягнув хоруговку синьо-жовтого кольору. Мене це дуже потішило тоді: отже, Луганськ не безнадійний!
— Євген Стахів, Кримська світлиця[13]

Відновлено україномовне навчання — шкільна освіта в місті на цей час переведена на українську мову. Також діяла капела бандуристів та інші творчі гурти. Задля недопущення епідемії відкрито станцію швидкої допомоги, кілька лікарень та диспансерів. Після взяття міста Червоною Армією цих діячів (в тому числі Максима Бернацького) було засуджено до страти.[14]

На початку 21 століття у місті працювало 87 промислових підприємств (провідна галузь — машинобудування). Водночас воно стало великим культурним і науковим центром.

11 травня 2014 року відбувся т. зв. «референдум» про суверенітет т. зв. Луганської народної республіки. 12 травня 2014 року на підставі проведеного 11 травня псевдореферендуму було проголошено «незалежність» «ЛНР», про що оголосив самопроголошений «народний губернатор» Валерій Болотов.

Луганськ розташувався на місці злиття річки Вільхівки з Луганкою (48°34′15″ пн. ш. 39°16′29″ сх. д.) по правий бік від Сіверського Дінця.

Місто займає територію в 25,5 тис. га, зокрема житлові квартали і мікрорайони — 3,9 тис. га. Найзаселеніші терени міста — між 48°30' та 48°40' пн. ш., 39°10' та 39°25' сх. д.

Містобудування

Площа Радянська (Героїв ВВВ). Новий центр міста, 1962 рік

Місто над Луганню

Луганки в українському вбранні, 1900-ті

Населення Луганської міської ради станом на 1 січня 2014 року становило 463 287 осіб, зокрема м. Луганська — 424 113 осіб, підпорядкованих міській раді смт Катеринівка — 16 948 тис., м. Щастя — 12 629, м. Олександрівськ — 6 596 осіб. На початку 2014 року за чисельністю населення серед міст України Луганськ посідав 11 місце.[18][19].

Чисельність населення міста значно зменшилася внаслідок бойових дій на Донбасі. У листопаді 2014 р. орієнтовна чисельність населення міста була на рівні 333 тис. (на 22 % менше, ніж на початку року), у грудні 2014 р. — 301 тис. (на 29 % менше, ніж на початку року).[20]

На позначення мешканців Луганська словники, зокрема ВТС СУМ,[24] фіксують два слова: основне луганець (жін. луганка) та другорядне луганчанин (луганчанка). Оскільки при творенні похідних слів від «Луганськ» підстав для виникнення ч перед наростком -ан- на українському ґрунті немає, то назву «луганчанин» треба вважати за таку, що виникла під впливом російської мови. Тож варто надавати перевагу першому (ч. луганець та ж. луганка).[25]

Мапа Луганської міської ради

Територіальна громада Луганської міськради складається з 4 районів:

• Артемівський район (131 383 осіб)
  • місто Олександрівськ
    • селище Зразкове
    • селище Тепличне
  • Ювілейна селищна рада
    • смт Катеринівка
• Жовтневий район (196 943)
• Кам'янобрідський район (45 339)
• Ленінський район (89 432)

19 жовтня 1945 р. створено Ватутінський район[26], згодом приєднаний до Жовтневого району.

За радянської влади планувалося виокремлення 5-го району — Зарічного (із Артемівського), нині ж за генпланом передбачається створення Олександрівського району із західної частини Артемівського та земель області.[27]

Паровоз Эр 797-15 тепловозобудівного заводу. 1949-го у місті був збудований тисячний післявоєнний паровоз.

З дня заснування й особливо останні 40 років Луганськ розвивався як місто з багатогалузевою промисловістю. У структурі промисловості переважають енергомісткі і фондомісткі галузі, на їхню частку припадає найбільша частина промислово-виробничих фондів.

Провідна роль в економіці міста Луганська належить машинобудуванню, представленому Луганським тепловозобудівним заводом, Лугцентрокузом, Луганським машинобудівним заводом та іншими. У Луганську виробляються тепловози, трамваї, запасні частини для автомобілів і тракторів. Гірниче машинобудування представляє Луганський енергозавод. Серед підприємств сільськогосподарського машинобудування представлене ТОВ «НВФ „Аеромех“, один з основних заводів в Україні, що виробляє обладнання для очищення та калібрування зерна.

На підприємствах міста є достатньо виробничих потужностей для задоволення потреби жителів у продовольчих товарах і товарах першої необхідності. У місті 87 промислових підприємств. Понад половину підприємств мають недержавну форму власності.

Швидкими темпами розвивається малий бізнес. З метою прискорення структурної перебудови виробництва, перепрофілювання його на випуск нових видів продукції, упровадження нової техніки і технології виробництва Луганське відділення Державного інноваційного фонду України укладає інноваційні договори. Незважаючи на складну економічну ситуацію, промислові підприємства міста активно працюють на зовнішньому ринку.

Пам'ятник донським козакам біля зруйнованої комуністами Казанської церкви

Луганський академічний обласний російський драматичний театр

• 3 театри

1. Обласний академічний український музично-драматичний театр, вул. Оборонна, 11.
2. Театр ляльок, 16-та лінія, 7б.
3. Театр російської драми, вул. Коцюбинського, 9а

• музеї

1. Обласний краєзнавчий музей, колекція якого поповнюється від 1920 року. вул. Шевченка, 2.
2. Музей історії та культури Луганська. Біля входу — експозиція старовинних гармат, зроблених на Луганському ливарному заводі. вул. Карла Маркса, 30.
3. Художній музей, вул. Поштова, 3.
4. Музей авіації. Один із трьох таких в Україні. Створений на основі ЛВВАУШ (Луганського вищого військового авіаційного училища штурманів). У ньому зібрано майже всі моделі бойових літаків Військово-повітряних сил України. Чимала частина привезених експонатів транспортувалася в розібраному стані (частин, розібраних автогеном), після чого їх знову відновлювали на місці. Деякі моделі були доставлені своїм ходом.[41] містечко Гостра Могила.
5. Музей Володимира Даля. На вулиці встановлений пам'ятник Далю. вул. Даля, 12.

• Філармонія вул. Леніна, 23
• Державний цирк вул. Херсонська, 11.
• кінотеатри

1. Кінотеатр «Мир» (Луганськ)
2. Кінотеатр «Україна» (Луганськ)

• 32 міські бібліотеки;
• 28 будинків культури і клубів;
• 10 музичні і художні школи.

Пам'ятки та цікаві місця

Парк-музей кам'яних баб (кампус Луганського університету)

• Свято-Вознесенський собор та панський маєток 1772 року в Олександрівці.
• Парк-музей кам'яних баб в сквері ЛНУ ім. Тараса Шевченка.
• Петропавлівська церква. Початково дерев'яна, збудована у 1761 році. В 1905 році на тому ж місці зведена кам'яна церква. У 1920-—1930-ті роки у конфіскованому храмі влаштували кінотеатр «Безбожник». Після радянської боротьби з релігією була суттєво зруйнована, та побудована фактично наново. Розташована в Камброді.[42]
• Житловий будинок (19 ст.), вул. Даля, 7. Тепер поліклініка («водолікарня»).
• Художня галерея, вул. Шевченка, 4.
• Жіноча гімназія (18 ст.), вул. Поштова, 5. Нині — середня школа.
• Меморіал «Гостра могила» — місце запеклих боїв денікінців з Червоною Армією в період від 21 квітня до 25 травня 1919 року. Від 26 лютого 1980 р. — заповідний об'єкт зі статусом «парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва».
• Будинок Васньова
• Сквер пам'яті

Назви вулиць

Станом на 2009 рік Луганськ має специфічні назви вулиць[43], що не існують в інших містах України та є протизаконними, оскільки суперечать чинному закону «Про мову в Українській РСР»:

Стаття 38. Мова топонімів і картографічних видань В Українській РСР топоніми (назви населених пунктів, адміністративно-територіальних одиниць, вулиць, майданів, річок і т.ін.) утворюються і подаються українською мовою.

Так, згідно з рішенням шостої сесії Луганської міськради 24-го скликання від 24 грудня 2002 року, офіційні українські назви значної кількості вулиць і провулків, навіть тих, що питомо українського походження, перетворені на назви російською мовою, записані українськими літерами, зокрема:

Провулки 18-го Партс'єзда, 1905 года, 1-й Бєлорусскій, 1-й Кірпічний, 5-й Садовопроєздной, Сєвєрозападний, Братьєв Сєродєдєнко, Кримскій, 1-й Товаріщєскій, 1-й Пятілєткі, Астрономічєскій;

Вулиці Совєтская, 300-лєтія Воссоєдінєнія, 40-лєтія Октября, 50-лєтія Образованія СССР, Лучістая, Звьоздная, Самольотная, 2-я Ізвєстковая, Тіхоокєанская, Камєнная, Опитноє полє, Алєксандра Нєвского, Юних Піонєров, Маяковского;

Революції, Паріжской Коммуни, Квіткі-Основ'янєнко, Коцюбінского, Гулака-Артємовского, Грушевского, Кармєлюка, О. Кобилянской, П. Мірного, Остапа Вишні, Украінская, Шевчєнко Т. Г., Шевчєнко В. В., Лесі Українкі;

Дороговказ «вулиця Советська» (офіційна назва — Совєтская). Квартали Дзєржинского, 50-лєтія Октября, Гєроєв Брєстской крєпості; тупики: 6-й Короткій, Бєлая Будка; та ін.

Проте, «перекручені» назви так і не прижилися. Наприклад, вулиця Совєтская в рекламі, на дороговказах, вивісках називається Радянська, Совєтська, Советська. Лише в офіційних документах специфічні назви вживають доволі послідовно. Останнім часом подібні незаконні випадки в Луганській області дедалі частішають, особливо щодо назв населених пунктів, серед них — Сіверодонецьк (нині як «Сєвєродонецьк») та Ірмине (нині як «Ірміно»).

Свято-Троїцький кафедральний собор ПЦУ

Свято-Володимирський кафедральний собор УПЦ МП

Найбільших втрат релігійне життя міста зазнало за радянської доби, а власне в 1930-ті роки, коли було цілком зруйновано чи щонайменше понівечено геть усі релігійні (не лише православні) споруди міста Луганського. Єдиною залишеною церквою в околиці є Свято-Вознесенська церква, яка збереглась в містечку-сателіті Олександрівці, що нині підпорядковане Луганській міській раді.

У наш час (2010-ті) абсолютну більшість православних парафій міста утримує Московський патріархат.

Православна церква України

У Луганську існували і громади українських незалежних церков (УПЦ КП та УГКЦ), що зазнавали постійних нападів з боку СБУ та інших державних структур.[44] За 2011—2013 роки на вул. Короленка 92 зведено Свято-Троїцький кафедральний собор, який було урочисто освячено 20 липня 2013 року Патріархом Київським і Всієї Руси-України Філаретом.[45] Поруч побудовано єпархіальне управління.[46][47]. Окрім нього, на території міста були дві менші церкви УПЦ КП (2009): Храм «Воздвиження Чесного Животворчого Хреста Господнього» (за адресою вул. Урицького, 80г) та храм Михаїла-Архангела, що знаходиться у Малій Вергунці на вул. Ленінградській.

Римо-католицька каплиця Різдва Пресвятої Діви Марії на вул. Мергельній, 102
48.561755° пн. ш. 39.332213° сх. д. / 48.561755; 39.332213

Культові споруди Луганська

Свято-Миколаївський храм, зруйнований комуністами у 1930-ті Свято-Миколаївський храм, зруйнований комуністами у 1930-ті  Свято-Вознесенський собор в Олександрівці Свято-Вознесенський собор в Олександрівці  Вірменська церква на вул. Червоноармійській, новобуд 48°34′42″ пн. ш. 39°19′29″ сх. д. Вірменська церква на вул. Червоноармійській, новобуд 48°34′42″ пн. ш. 39°19′29″ сх. д.  Храм ікони Божої Матері «Умиління» УПЦ МП у центрі міста Храм ікони Божої Матері «Умиління» УПЦ МП у центрі міста  Колишня синагога Колишня синагога

Символами міста є прапор та герб. Герб Луганська спочатку з'явився як герб чавуноливарного заводу. 22 квітня 1903 повітове місто Луганськ, центр Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії отримав власний герб. У 1992 (за іншими даними 1991) році знову був затверджений герб періоду Російської імперії. У золотому щиті чорна із золотими швами домна з червленим полум'ям, супроводжувана праворуч і ліворуч двома чорними молотками. У вільній частині щита герб Катеринославської губернії. Щит увінчаний срібною баштовою короною з трьома зубцями. За щитом покладені хрестоподібно сталевого кольору кирки, з'єднані Олександрівською стрічкою.

Прапор міста Луганська з'явився 1995 року, коли було утверджено герб міста.

2006 року планувалося також затвердження гімну Луганська, та через те, що текст був написаний українською мовою (а не російською), бо розроблявся ще за минулого міського голови, ухвалили відкласти.[50][51]

У вихідні в середині вересня святкується день міста. За часів СРСР Луганськ отримав дві високі нагороди: Орден Жовтневої Революції та Орден Червоного Прапора.

Панорама французького Сент-Етьєна — міста-побратима Луганська

До 2014 року, Луганськ мав економічні, культурні та інші зв'язки з містами-побратимами. На 2014 рік містами-побратимами Луганська були[52]:

• Дацін, КНР
• Кардіфф, Уельс, Велика Британія
• Перник, Болгарія
• Сент-Етьєн, Франція
• Секешфегервар, Угорщина

Міста-партнери:

• Вансбру, Швеція
• Люблін, Польща
• Ростов-на-Дону, Росія

В минулому в Луганську діяли консульства Грузії, Угорщини та Болгарії.

Євграф Ковалевський впровадив термін «Донецький басейн»

Бюст Миколи Холодиліна, першого міського голови Луганська (на вулиці Пушкіна)

• Абакуменко Олексій — військовий льотчик.
• Агопов Володимир — фінський композитор.
• Брумель Валерій — легкоатлет.
• Бубка Сергій — легкоатлет.
• Голобородько Василь — письменник. Лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка.
• Голубович Михайло — театральний та кіно-актор.
• Даль Володимир — український та російський письменник і лексикограф.
• Єненко Юрій — лікар, письменник і культурний діяч. Заснував альманах «Бахмутський шлях», відновив музей Бориса Грінченка, вів радіопередачі «Літературна карта Донбасу», доклав зусиль на створення міського Українсько-канадського центру «Відродження».
• Завацька Наталія Євгенівна — доктор психологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України[53].
• Іванов Петро — український поет, перекладач.
• Жадан Іван — український і російський оперний співак, тенор.
• Жадан Сергій — український письменник, автор роману «Ворошиловград».
• Карабай Яків Аристовулович  — головний військовий лікар Української Народної Республіки (1918), заступник голови Української Санітарно-Хартитативної Служби.
• Каракіс Йосип — архітектор готелю «Україна».
• Ковалевський Євграф — російський і український вчений, державний діяч Російської імперії. Гірничий інженер, директор Гірничого корпусу. Зі старшинського роду запорозьких козаків Ковалевських. Працював на Луганському ливарному заводі.
• Косач Юрій — український кінознавець.
• Малашко Микола — очолював Повітову Луганську Раду за доби Української революції.
• Мальцев Валентин Олександрович (1927—2004) — диригент, педагог, композитор, майстер хорового мистецтва, художній керівник хору Укртелерадіо, заслужений артист України.
• Нетруненко Артем Віталійович (псевдо «Умар Валькірія») — герой АТО. Боєць батальйону «Айдар» ЗС України. Мав історичну освіту, закінчив Луганський педагогічний університет. Загинув у боях під Луганськом.
• Овчаренко Ілько — скульптор. Автор пам'ятників: Володимиру Сосюрі (Лисичанське, 1966), «Україна — визволителям» (Мілове, 1972), Володимиру Далю (Луганське, 1976).
• Першин Володимир Леонідович — український державний діяч, перший заступник голови Рахункової палати України.
• Половинко Григорій — історик, письменник, лідер сучасного місцевого українського козацтва.
• Рибальченко Микола — український маляр, заслужений діяч мистецтв України.
• Ситник Костянтин — український науковець, ботанік, академік НАН України.
• Скритуцький Костянтин — дизайнер та скульптор. Автор Пейзажної алеї та скульптури Їжачка в тумані (Київ).
• Сосюра Володимир — український письменник, поет-лірик
• Стахів Євген — провідник націоналістичного підпілля у місті в роки Другої світової війни.
• Чекменьов Олександр — фотомайстер, фотокореспондент.
• Темник Юрій — краєзнавець Луганщини.
• Чумак Іван — скульптор. Автор багатьох пам'ятників у місті, зокрема центрального пам'ятника Луганська — Тарасу Шевченку.
• Шевченко Володимир — перший секретар Луганського (Ворошиловградського) обласного комітету Комуністичної партії України з 1961 по 1973 рік.
• Шевчук Святослав — предстоятель Української греко-католицької церкви. Служив фельдшером два роки в окремому батальйоні аеродромного обслуговування Луганського (Ворошиловградського) ВВАУШу.[54][55]
• Шеремет Олександр — архітектор. Головний архітектор Луганська з 1937 по 1969 рік, автор і співавтор понад 40 будівель і споруд Луганська та міського парку культури та відпочинку ім. Горького (1936).
• Шматько Микола  — український скульптор, художник.
• Юлдашєв Темур  — український військовик, спортсмен, майстер спорту міжнародного класу з Паверліфтингу. Командир спецбатальйону патрульної служби міліції «Темур». Загинув від кулі снайпера в бою за висоту Савур-Могила.

• Луганське (смт)

• Луганське, обл. м. // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — Т. 4. — С. 1382.
• Постаті (нариси про видатних людей Донбасу)
• Інтернет-портал «Література рідного краю» (Донбасу). Творчість українських письменників Донбасу.
• Луганськ. Профіль громади. Підготовлено Експертним комітетом з стратегічного планування за допомоги Проекту «Економічний розвиток міст». — 2006^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Самков П. С. История Луганского паровозостроительного завода (1896—1905 гг.). Автореф. дис. … канд. истор. наук. Ворошиловград, 1952: ІМіС УРСР. Луганська область. К., 1968;
• Луганск: Исторический очерк. — Донецк, 1969. — 138 с. (рос.)
• Алексеева Лия Ивановна. Ворошиловград. Путеводитель. — Донецк : «Донбас», 1986. — 96 с. — 50 000 прим. (рос.);
• Лаврів П. Історія південно-східної України. — Львів : Слово, 1992. — 152 с. — ISBN 5-8326-0011-8.
• Луганские локомотивы: люди, годы, факты: Хроника 100-летней жизни луганских локомотивостроителей. Луганск, 1996;
• Василь Пірко Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. // Донецьк: Укр. центр, 1998. — 124 с.
• Нікольський В. М. Підпілля ОУН(б) у Донбасі. — Київ: Інститут історії НАНУ, 2001. — 178 с. (резюме, djvu)
• Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-ті рр. — Київ: Основи, 2002. — 510 с. (резюме, djvu)
• История Луганского края: Учеб. пособие / А. С. Ефремов, В. С. Курило, И.Бровченко и др. — Луганск : Альма-матер, 2003. — 432 с.
• Подов. В. И., Курило В. С. История Донбасса: В 3 т. Т.2: Донбасс в XIX в. — Луганск: Альма-матер, 2004. — 384 с.
• Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959 рр.): монографія / М. А. Алфьоров; Укр. культурол. центр, Донец. від-ня Наук. т-ва ім. Шевченка. — Донецьк, 2008. — 192 c.
• Подов В. І., Курило В. С. Історія Донбасу. — Луганськ : Вид-во ДЗ «ЛНУ ім. Т. Г. Шевченка», 2009. — 300 с.
• Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк : Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.

• (рос.) Сторінка міської ради.
• Інтернет-сторінка Луганська

Слов'яносербський район	Станично-Луганський район	Станично-Луганський район
Слов'яносербський район		Станично-Луганський район
Лутугинський район	Лутугинський район	Сорокинський район