Джон Бікрофт

Джон Бікрофт народився в 1790 році в Англії поблизу порту Вітбі (Йоркшир). Відомостей про його дитинство не збереглося. Відомо, що в 1805 році, під час Наполеонівських війн, будучи матросом на британському судні, він потрапив в полон до французьких каперів і дев'ять років (з 1805 по 1814 рік) перебував у французькому полоні. Після звільнення Бікрофт повернувся на флот та став капітаном торговельного судна. У 1821 році супроводжував експедицію Вільяма Паррі (дослідника Гренландії) до протоки Дейвіса, в якій досяг 70-й широти[4][5].

25 березня 1807 року парламент Великої Британії прийняв «Акт про заборону торгівлі рабами». Щоб перешкоджати перевезенню рабів через Атлантичний океан, в 1808 році до берегів Західної Африки з метою патрулювання була спрямована спеціально створена Західно-Африканська ескадра британського флоту. З цією ж метою в 1827 році Велика Британія взяла в оренду іспанський острів Фернандо-По (зараз Біоко) в затоці Біафра, призначивши на пост суперінтенданта острова британського офіцера і дослідника Вільяма Фіцвільяма Оуена, який заклав порт-Кларенс (сучасний Малабо), Сан-Карлос (Лубу) і Меллвіл-Бей (Ріаба) — майбутні військово-морські бази. На початку 1829 року Джон Бікрофт отримав призначення на Фернандо-По, його перша посада там була — начальник департаменту праці[2]. Бікрофт зарекомендував себе у перемовинах з місцевим населенням та показав себе вмілим дипломатом. Бікрофт намагався отримати посаду суперінтенданта після того, як Вільям Оуен покинув острів. Проте в призначенні йому було відмовлено, і в квітні 1829 року суперінтендантом Фернандо-По став британський офіцер Едвард Николлс[1]. Відносини між Ніколлсом і Бікрофтом не склалися; більш того, Николлс звинувачував Бікрофт в зв'язках з колишніми работоргівцями. Але в квітні 1830 року, після того як Николлс у зв'язку з хворобою був змушений виїхати до Англії, виконуючим обов'язки суперінтенданта був все ж призначений Джон Бікрофт. У 1832 році Николлс повернувся, зайняв свою колишню посаду і залишався на ній ще протягом року[1]. 29 серпня 1832 року по наказу британського уряду Николлс почав евакуацію з острова, і в 1833 році Велика Британія повністю повернула контроль над Фернандо-По іспанцям. Незважаючи на ці зміни, Джон Бікрофт залишився на острові і продовжував виконувати обов'язки суперінтенданта, а також комерційного агента[6]. Іспанський уряд високо оцінив діяльність британця, присвоївши йому звання лейтенанта іспанського флоту, а в 1843 році він став губернатором острова і де юре. З іншого боку, і уряд Британії був зацікавлений в послугах Бікрофта: в 1849 році воно призначило його своїм консулом на всьому узбережжі заток Бенін і Біафра — і цей обов'язок (поряд з посадою губернатора) він виконував аж до своєї смерті в 1854 році[1]. Бікрофт проявив себе досить діяльно: він значно розширив старі поселення і побудував кілька нових, заселяючи їх звільненими з рабства африканцями. Крім того, він запросив на острів баптистів, які заснували там свою громаду. Однак після смерті Бікрофт баптисти були вигнані з Фернандо-По католиками-іспанцями.

Користуючись своїм впливом на аборигенів, в 1850 році він переконав короля Гезо відмовитися від торгівлі рабами в Дагомеї[7], а 4 квітня 1851 року підписав вигідні комерційні договори з вождями Джеррі і Джибуффа з Джекпа[5].

З XV століття Лагос служив важливим центром работоргівлі, яку місцеві правителі підтримували протягом більш ніж чотирьох століть. У 1841 році обоєм (королем) Лагоса став Акітоє. Він спробував було заборонити торгівлю рабами[8], але в 1845 році в Лагосі стався державний переворот, відомий як «Огун Оломіро», в результаті якого на трон зійшов оба Косоко. Для захоплення влади він скористався підтримкою армії, мусульманської громади, а також работорговців[9]. Акітоє утікає до міста Бадагрі, яке після скасування работоргівлі став основним центром місіонерської діяльності християнських проповідників. Там Акітоє увійшов в контакт з європейськими місіонерами, що познайомили вигнанця з Бікрофтом, який, в свою чергу, допоміг йому встановити відносини і з іншими британцями[10][11][12].

Після приходу до влади Косоко Лагос став ключовим портом в торгівлі рабами на Африканському узбережжі[13]. Це викликало невдоволення британців, які прагнули до повного скасування работоргівлі. Британський місіонер Генрі Вінн представив аргументи для втручання Великої Британії в ситуацію з торгівлею рабами в Лагосі міністру закордонних справ Великої Британії лорда Палмерстона. Той доручив Джону Бікрофт з'ясувати необхідність і можливість британської інтервенції[14]. До серпня 1851 року Генрі Вінн та єпископ Нігерії Семюель Кроутер переконали королеву Вікторію і уряд в необхідності британського втручання[15]. Оскільки ніяких юридичних підстав для британської інтервенції не було (через відсутність в Лагосі британських громадян, які перебувають під загрозою, або британського майна), було прийнято рішення відправити до двору оби Косоко посольство з вимогою заборони работоргівлі. 20 листопада 1851 року делегація, що складається з консула Бікрофта і офіцерів Уілмота, Гарднера і Пейті, прибула в Лагос. Однак Косоко відхилив пред'явлені до нього вимоги. Отримавши відмову, британська делегація покинула королівський палац. Після цього Бікрофт написав командеру Форбсу, що британському королівському флоту слід вигнати «узурпатора» Косоко і встановити владу «законного спадкоємця» Акітоє[16]. 25 листопада 1851 року британці атакували Лагос. Через недооцінку командером Форбсом сил Косоко, десант готувався в поспіху і був погано організований. Зустрівши сильний опір з боку африканців, англійці були змушені відступити[17]. Друга атака на Лагос розпочалася 26 грудня 1851 року. На цей раз британці підготувалися краще і зібрали більшу кількість сил. Керував десантом капітан Джонс. До складу британських сил входили два лінійних корабля HMS «Bloodhound» та HMS «Teaser», а також флотилія з двадцяти трьох човнів. Десант почався з масованого бомбардування міста, через яку в Лагосі було пошкоджено багато будівель. Незважаючи на перевагу британців, Косоко три дні чинив запеклий опір (цей бій згодом було названо місцевими жителями Огун Ахой — «Нуртуюча битва»). Успіх британської інтервенції відновив Акітоє як обу Лагоса[18]. 29 грудня 1851 року Акітоє прибув в місто і прийняв присягу місцевих вождів[17]. Проте, не дивлячись на королівські заборони і вигнання європейських работорговців, работоргівля в цьому регіоні процвітала, і така ситуація зберігалася аж до британської анексії Лагосу в 1861 році[19].

1 січня 1852 року було укладено договір між обой Акітоє і Сполученим Королівством, яке представляли командувач британським флотом в Західній Африці командер Генрі Вільям Брюс і британський консул в затоках Беніну і Біафри Джон Бікрофт[20]. Підписана угода була направлена ​​на посилення заходів по боротьбі з работоргівлею.

Цей договір привів до посилення британського впливу на королівство Лагос і поклав початок «консульському періоду» в його історії, коли Британія забезпечувала Лагос військовий захист і грала основну роль в його політиці. Через 9 років 30 липня 1861 року, британці анексували Лагос в результаті підписання нового договору[21].

У 1854 році Бікрофт зіграв важливу роль в поваленні правителя королівства Бонні Вільяма ДАПП Пеппла I[10]. Місто Бонні було засновано плем'ям іджо в XIV столітті, а королівство Бонні — близько 1600 року. Для работорговців порт Бонні завжди був важливим перевалочним пунктом, через нього також йшов експорт пальмової олії. Англійці впливали на королівство з початку XIX століття[22]. В цей час правителем Боні був Опобо Великий (1792—1830), при якому країна досягла найвищого підйому і з яким у британців був договір про заборону работоргівлі. Після смерті Опобо в 1830 році[23] регентом при його малолітнього сина Вільяма ДАПП став Маду, колишній раб Опобо, який спробував узурпувати владу в країні і передати її своєму синові Алалі[24]. Смута погіршувалася боротьбою, яка почалася між двома найбільш могутніми гілками королівського роду, відомими як «будинки каное»: будинком Анни Пеппл і будинком Манілли Пеппл[25]. В результаті шестирічного протистояння в 1836 році на королівський престол Бонні все-таки зійшов Вільям ДАПП[24]. Прихід нового короля був з радістю і ентузіазмом прийнятий народом[26].

Однак за час свого правління Вільям ДАПП Пеппл I (Пеппл V) налаштував проти себе як європейських торговців, так і своїх підданих. Новий король прагнув максимально зосередити владу в своїх руках. Будучи ставлеником будинку Манілли Пеппл, відразу після приходу до влади він почав утискати представників будинку Анни Пеппл, що супроводжувалося також серією конфліктів і зі своїми родичами. Побоюючись змови з їх боку, Вільям ДАПП оточив себе так званими «новими людьми». Його правління було відзначено рядом великих повстань рабів[24], а також втягуванням країни в конфлікт з сусіднім королівством Елем Калабарі[27]. До європейцям Вільям ДАПП спочатку проявляв лояльність, сприяв їм в торгівлі пальмової олії, а в 1839 і 1844 роках підписав з Великою Британією договори, спрямовані проти работоргівлі[23]. Однак після перенесеного їм в 1852 році інсульту здоров'я короля ослабло, а характер погіршився[28]. Призначивши двох регентів зі свого нового оточення, він викликав невдоволення як з боку будинку Анни Пеппл, так і з боку європейців — таке призначення суперечило традиціям і призвело до порушення усталеного в країні балансу влади. Пізніше заради особистого збагачення він оголосив ворогами деяких європейських торговців і конфіскував їхнє майно. Британські купці звернулися до Джону Бікрофт зі скаргою на свавілля монарха, якому також пред'явили звинувачення в порушенні заборони на работоргівлю. У січні 1854 року він був повалений британськими військами, полонений і доставлений на Фернандо-По, де під головуванням Джона Бікрофт над ним відбувся суд[23], за рішенням якого король разом з усією родиною вирушав на заслання до Великої Британії. У 1856 році Вільям ДАПП Пеппл I з почтом прибув в Лондон. Проте 18 серпня 1861 він був знову зведений на трон британцями. Це було зроблено в спробі відновити в Бонні порядок, так як з часу вигнання Вільяма ДАПП країну роздирали внутрішні конфлікти[29].

Джон Бікрофт був одружений з Елен (за іншими даними, з Елеонорою), в шлюбі народилися три дочки і син: Джейн Елізабет, Мері Енн, Елеонора і Джон Макгрегор.

В знак визнання внеску Джона Бікрофт в припинення работоргівлі і просування британських інтересів на узбережжі Африки, його вдова Еллен Бікрофт отримувала пенсію з коштів королеви Вікторії.