Генрі Джон Темпл Пальмерстон

Походив зі старовинної ірландської родини. Навчався у школі Гарроу разом із Байроном та Пілем, потім університетах в Единбурзі та Кембриджі. Оскільки як ірландський пер він не мав доступу до палати лордів, то балотувався 1804 року до палати громад від Кембриджського університету, але безуспішно; у 1807 році став депутатом від одного з «гнилих» містечок. Одразу ж Портленд призначив його молодшим лордом Адміралтейства. За кілька місяців Пальмерстон виголосив промову на захист бомбардування Копенгагена; не вбачаючи можливим виправдовувати цей акт насильства міркуваннями моралі, він тим не менше знаходив його необхідним і корисним через загрозливі плани Наполеона. Пальмерстон не мав видатного ораторського таланту; під час промови він часто зупинявся, із труднощами підбирав слова, але завжди добре володів предметом промови, умів майстерно застосовувати іронію і сарказм, та в цілому справляв сильне враження.

Промова одразу виділила Пальмерстона й у 1809 році лорд Персіваль, формуючи кабінет, запропонував Пальмерстону посаду канцлера скарбниці. Пальмерстон мав рідкісне талан відмовитись, посилаючись на повну незнайомість із фінансами й на те, що він тільки одного разу виступав у палаті громад, і задовольнився місцем міністра оборони без права голосу в кабінеті; у цій посаді він залишався майже 20 років (1809—1828), не маючи політичного впливу, але приваблюючи до себе загальні симпатії своїм працелюбством, енергією та добросовісністю. Окрім державної служби, він займався у цей час складанням віршів, що не мали серйозного значення.

Після смерті лорда Ліверпула, прем'єр-міністр Джордж Каннінг запропонував Палмерстону зайняти пост канцлера казначейства; Пальмерстон прийняв пропозицію, але цьому призначенню опирався король, і Пальмерстон залишився при Каннінгу, потім за Годеріка, міністром оборони, але тільки з правом голосу в кабінеті. У цей час Пальмерстон, подібно до свого друга, Роберта Піля, був вірним членом торійської партії. По суті Пальмерстон упродовж усього життя залишався торі, у тому сенсі, в якому ними були Пітт і Каннінг; але був державною особою старого англійського аристократичного типу, ліберальною за настроєм, співчутливою до справедливості й прогресу, але ворожий до вимог демократії. Так, він підтримував емансипацію католиків, але рішуче опирався виборчій реформі. Після падіння міністерства Годріка (1828) Пальмерстон виявився надто поміркованим і ліберальним для суворо консервативного кабінету герцога Веллінгтона, й таким чином вперше опинився у лавах опозиції.

З цих пір він звернув свою увагу на закордонні справи; кілька разів відвідав Париж і виявив рідкісне розуміння політичного моменту, передрікши революцію, що назрівала. У липні 1829 року Пальмерстон виголосив у палаті громад промову щодо закордонної політики, яка справила величезне враження, вимагаючи від Веллінгтона активнішого втручання до справ Греції. За два роки діяльності в опозиції Пальмерстон наблизився до вігів, і коли прем'єр-міністр Веллінгтон у 1830 році вдався до спроби залучити його до кабінету, то Пальмерстон відмовився увійти до його складу без лорда Грея і лорда Ленсдауна; таким чином він пов'язав свою долю з долею партії вігів, в якій і залишився до самої смерті. У 1830 році Пальмерстон прийняв портфель міністра закордонних справ у кабінеті Грея; з тих пір до 1851 року він залишався на цьому посту у кабінетах лорда Грея, лорда Мельбурна і лорда Рассела, з перервами у 1834 та 1841—1846 роках (кабінети Роберта Піля).

У 1855 році, після падіння кабінету Абердіна, формувати новий уряд було доручено Пальмерстону, і з тих пір, до самої смерті, з невеликою перервою (1858—1859), він залишався прем'єром. Ніколи ще з часів Пітта голова уряду не мав в Англії такої популярності, як Пальмерстон у перші роки після формування ним кабінету; у палаті його переслідували нападки радикалів, сарказми Дізраелі, але країна, очманіла від перемоги, була на його боці. Розбитий ворожою коаліцією 1857 року, він розпустив парламент і повернувся до нього зі значною більшістю, виступивши прибічником британської агресії у Другій Опіумній війні (1856—1860).

Попри те, що він був главою ліберальної партії, політика його всередині країни відзначалась великою поміркованістю й обережністю; він протидіяв усім демократичним вимогам радикалів. У 1858 році з приводу замаху Орсіні на життя Наполеона III, Пальмерстон запропонував білль про змови; цей білль спричинив сильне невдоволення, оскільки у ньому побачили, й не без підстав, з одного боку сервілізм стосовно до Наполеона, з іншого — прагнення придушити свободу особистості в Англії. Пальмерстон був змушений поступитись своїм місцем лорду Дербі, але наступного ж року повторно сформував свій кабінет.

До самої смерті Пальмерстон зберігав юнацьку бадьорість та енергію (у 1863 році 79-річний Пальмерстон, відомий дамський угодник, був співвідповідачем за однією справою розлучення), разом із чудовим здоров'ям, і помер після дуже нетривалої хвороби. Смерть його сприйняли як національне нещастя. Пальмерстон став четвертою особою, яка не належала до королівського дому, якого поховали із державними почестями у Вестмінстерському абатстві (після Ісаака Ньютона, Гораціо Нельсона й герцога Веллінгтона). Шлюб, укладений ним у 1839 році із вдовою графинею Каупер, сестрою прем'єр-міністра лорда Мельбурна, залишився бездітним (хоча, за чутками, він був батьком однієї з дочок своєї майбутньої дружини, народжених нею ще у попередньому шлюбі). У 1876 році на його честь було встановлено статую у парламентському сквері в Лондоні.

• В. І. Головченко. Пальмерстон Генрі Джон Темпл // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
• Juste, «Lord P.» (Л., 1872);
• Trollope, «Lord P.» (Л., 1882);
• Sanders, «Life of lord P.» (Л., 1888);
• Marquis of Lorne, «Lord P.» (Л., 1892);
• Энциклопедический словарь : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб. : Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон, 1890—1907.