Дилофозавр

Про скам'янілості, пізніше ідентифіковані як кістки дилофозавра, вперше повідомив індіанець навахо Джесс Вільямс у 1940 році. Палеонтологом Чарльзом Льюїсом Кемпом у 1942 році в регіоні Навахо, Аризона, було знайдено два часткових скелета і один майже цілий. У 1954 році Семюель Пол Веллс визначив знахідку як новий вид мегалозаврів і дав йому назву Megalosaurus wetherilli. У 1964 році дослідник вирушив у Навахо для уточнення віку скелетів за відкладами, в якій ті перебували, і відшукав четвертий добре збережений скелет. На цьому кістяку було чітко видно, що череп динозавра має подвійний гребінь, який раніше вважався просто фрагментом породи. Тому динозавру було присвоєно нову назву Dilophosaurus, яка відображала цю особливість[1][2]. У 1970 році Веллс виділив окремий рід дилофозаврів, єдиним представником якого визначив Dilophosaurus wetherilli. Пізніше він сумнівався чи не належать до роду й інші види зі схожими ознаками[3]. У 1993 році до дилофозаврів було зараховано також ящера з території Китаю, що володів схожим подвійним гребенем, названого Dilophosaurus sinensis[4]. У 1998 році група американських палеонтологів, очолювана Метью Карлом Ламанною, обґрунтувала, що це були рештки відомого з 1940 року Sinosaurus triassicus[5].

Дилофозаври в порівнянні з людиною

Дилофозавр, як і всі тероподи, пересувався на задніх лапах, сягаючи зросту в середньому 2,4 м при довжині близько 6 м. Мав видовжені шию та голову, на якій містився подвійний кістяний гребінь. Довгі, потужні задні кінцівки з розвиненими трьома пальцями з кігтями дозволяли дилофозавру швидко бігати. Четвертий палець був менший та не торкався землі. Три пальці на передніх лапах були забезпечені довгими кігтями, за допомогою яких він хапав свою жертву. Один палець протистояв іншим, що визначало їх хапальну функцію, тобто дилофозавр міг ловити і міцно утримувати свою жертву не лише в пащі, а й передніми лапами.

Тонкі гострі зуби були пристосовані для хапання невеликої здобичі.

Гребені, що є відмітною особливістю дилофозавра, розходяться в різні сторони від загальної основи, утворюючи V-подібну форму з невеликим проміжком посередині. Складалися з тонкої кістки, що не могла слугувати захистом черепа. Тому, ймовірно, гребені відігравали роль розпізнавальних знаків для інших дилофозаврів[6].

Досить імовірно, що дилофозаври полювали групами, про що свідчить знахідка трьох скелетів дилофозаврів поряд. Завдяки здатності до швидкого бігу вони могли полювати на обширних територіях. Дилофозавр був найбільшим хижаком Північної Америки свого часу, харчувався дрібними рослиноїдними динозаврами — птахотазовими скутелозаврами (Scutellosaurus) і аммозаврами (Ammosaurus), або падлом. Будова зубів, щелеп і лап вказує на те, що дилофозаври відкушували від здобичі шматки, а не ковтали повністю. Гребені вірогідно слугували для розпізнавання членів групи та привертання уваги самиць[7].

Дилофозавр став відомий широкому загалу завдяки книзі Майкла Крайтона і її однойменній екранізації «Парк Юрського періоду». У них дилофозавра наділено здатністю плюватися отруйною слиною. У фільмі цього динозавра зображено набагато меншим, ніж в реальності, нижчим за людину, та зі шкіряним капюшоном на кшталт капюшона плащеносної ящірки[8].

У 2017 році дилофозавра було визнано динозавром-символом штату Коннектикут[9] на честь знахідки там слідів лап цих динозаврів[9].

• Dilophosaurus. A Narrated Exhibition

• Tkach J. S., 1996, Multi-element osteohistological analysis of Dilphosaurus wetherilli: Journal of Vertebrate Paleontology, v. 16, supplement to n. 3, Abstracts of Papers, Fifty-sixth Annual Meeting, Society of Vertebrate Paleontology, American Museum of Natural History, New York, New York, October 16-19.