Дракон (штандарт)

Драко́н чи дра́ко (лат. draco, множина dracones) — військовий штандарт у кавалерії Стародавнього Риму, що мав вигляд змія («дракона») з довгим хвостом. Згідно з Вегецієм, у IV ст. н. е. дракон був у кожній когорті[1]. Вершник, що ніс дракон, називався драконарій. Дракон використовувався також у Візантійській імперії.

Дракон серед інших трофеїв на рельєфі з Храму Божественного Адріана
Реконструкція дакійського прапора

Спочатку бойові прапори у вигляді драконів використовувалися степовими народами, такими як сармати і алани, а також парфянами і даками (не менше 20 з них зображено на колоні Траяна). Вважається, римляни перейняли їх або в даків, або в парфян.

Основним його завданням було визначення напрямку вітру для кінних лучників (аналогічно сучасному вітровказу). Дракон являв із себе довгу жердину, увінчану бронзовою головою дракона з широко розкритим ротом і прив'язаною до неї ззаду матерією, виконаною у формі шкарпетки, щоб коли вітер дув через відкритий рот дракона, вона розвивалася у вигляді змії.

Давньогрецький військовий письменник Арріан описує дракон в уривку про кавалерійські військові вправи, називаючи його «скіфським»:

Скіфські штандарти це δρᾰ́κοντες, які держать на прапорових ратищах. Вони зроблені з прошитих і забарвлених шматків тканини, по всій довжині від голови до хвоста вони виглядають як змії. Коли коні, що несуть ці приладдя, нерухомі, ви бачите тільки строкаті вимпели, звішені вниз. Під час скачки вони найбільш нагадують живих створінь: надуваються вітром, і навіть видають своєрідне шипіння завдяки повітрю, що проходить через них[2]

Арріан зауважує, що барвисті штандарти не тільки втішали погляд і поражали уяву, але також допомагали вершникам у складних перешикуваннях[3]. Галло-римський поет Сідоній дає більш пишний опис драконів[4].

Дракон зображений на рельєфі саркофага Людовізі: над вершником, який є центром композиції. Окрім того, він з'являється на деяких інших рельєфах, у тому числі на Арці і гробниці Галерія і Арці Костянтина, обидві належать до початку IV ст. н. е.[5]

Див. також

Примітки

  1. Vegetius 2.13; Pat Southern and Karen R. Dixon, The Late Roman Army (Yale University Press, 1996), p. 98.
  2. Arrian, Technē Tacita 35.2–4.
  3. Arrian, Technē Tacita 35.5.
  4. Sidonius, Panegyric on Maiorianus 5; Southern and Dixon, The Late Roman Army, p. 126.
  5. Southern and Dixon, The Late Roman Army, p. 126.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.