Едикт про максимальні ціни

Упродовж п'ятидесятирічної Кризи ІІІ століття численні імператори та претенденти на трон потребували великих статків задля підтримання прихильності своїх солдатів та чиновників. Тому, за відсутності достатньої кількості золота та срібла, для карбування якомога більшого числа монет використовувалися неблагородні метали. Зрештою це призвело до істотного зменшення вартості римської валюти.

Протягом усього свого правління, зокрема в 301 році, Діоклетіан видав низку указів, спрямованих на реформування системи оподаткування та стабілізації монетарної політики.

Достеменно невідомо, у чому саме полягала суть цих реформ, оскільки номінали та навіть назви багатьох монет не зберіглися до нашого часу. Передбачуваний час для досягненгя потрібного ефекту від них становив десятиліття. В той період римська економіка, особливо в Середземномор'ї, була наповнена великою кількістю валюти інших держав.

Хоча одразу після видання едикт здавався успішним, зрештою ринкові сили змушували чиновників, відповідальних за його впровадження, дедалі більше інтерпретувати його зміст на свій розсуд.

Текст едикту зберігся не повністю, доступними є лише його фрагменти. Однак і така частина його змісту достатня для зрозуміння суті реформи. Протягом попередніх десятиліть зменшення кількості срібла в мільярді випущених монет спричинило неабияку інфляцію. Принцип зворотнього зв'язку в економіці на той час був недостатньо зрозумілим.

Усі монети в документі оцінювались відповідно до денарію, який Діоклетіан сподівався замінити новою валютою, заснованою на срібному аргентусі. Найімовірніше, вартість аргентуса була встановлена на рівні 100 денаріїв, бронзового нуммуса — в 25 денаріїв, а бронзового радіата — в 4 або 5 денаріїв. Вартість мідного лауреата була збільшена з 1 до 2 денаріїв. Золотий ауреус був оцінений щонайменше в 1200 денаріїв (хоча в одному документі його називають «солідом», він був важчим за солід, введений Костянтином декілька років потому).

У двох перших третинах указу йдеться про збільшення вдвічі вартості мідних монет і встановлюється смертна кара для спекулянтів, яких звинувачували в інфляції та порівнювали з варварськими племенами, що атакували Імперію. Торговцям було заборонено вивозити свої товари для продажу за більшу вартість до інших місць, а транспортні витрати не могли бути виправданням для підвищення ціни.

Остання третина едикту, поділена на 32 розділи, встановила так звану стелю цін — перелік максимальних цін для понад тисячі товарів. До цього списку були включені різні продукти харчування (яловичина, зерно, вино, пиво, ковбаси тощо), одяг (взуття, плащі тощо), транспортні збори за морські подорожі та щотижнева заробітна плата. Найдорожчим товаром був один фунт пурпурного шовку, ціна за який була встановлена в розмірі 150 тис. денаріїв (як і ціна живого лева).

Едикт не враховував основний закон економіки — попиту і пропозиції. Тому він виявився контрпродуктивним, поглибивши існуючу кризу. Продовження Діоклетіаном політики карбування монет з низьким вмістом благородних металів посилювало інфляцію, а максимальні ціни в указі вочевидь були занадто низькими.

Виробники були змушені або припинити виготовлення товару, або продавати його незаконно, або використовувати бартер. Едикт, як правило, порушував економічні зв'язки, особливо серед купців. Можна з упевненістю припустити, що під час впровадження едикту процвітала економіка чорного ринку.

Іноді цілі міста вже не могли собі дозволити виробляти звичні товари. Оскільки едикт також встановлював обмеження в заробітній платі, ті, хто мав фіксовану зарплату (особливо солдати), виявили, що їхній дохід ставав дедалі меншим, оскільки штучні ціни не відображали фактичної вартості.