Елізабет Скотт (архітекторка)

1927 року оголошено конкурс на заміну згорілого Шекспірівського меморіального театру, і в ньому брала участь Скотт[7]. Коли вона працювала у Моріса Честертона в Гемпстеді і Лондоні, Честертон погодився перевіряти її пропозиції щодо здійсненності (Моріс Честертон був двоюрідним братом публіциста А. К. Честертона). Дочка Моріса Честертона Елізабет Честертон в останньому інтерв'ю зізналася, що вона вірить, що конкурсну роботу, виконану за участі Честертона, навмисно подано під ім'ям Скотт, хоча сам Честертон заперечував свою участь у проєкті[8][9][10]. У підготовці заявки Скотт допомагали студенти Елісон Сані і Джон Чієн Шепард. Після перемоги в конкурсі (серед 72 робіт) четвірка сформувала товариство, щоб підготувати докладні плани проєкту і керувати будівництвом[4].

Реакція на задум Скотт була неоднозначною. Газета «The Manchester Guardian» припустила, що хоча проєкт відповідав меті, його масивність у маленькому містечку була «вражаючою … жахливою [і] жорстокою»[11]. Газета «Times» не погодилася з критикою, зазначивши, наскільки добре будівля пристосована до контурів річки і ландшафту[12]. Сер Едвард Елгар, якому тоді було 75 років, мав стати новим музичним керівником театру. Після відвідин будівлі він так розлютився на Скотт, не прийнявши її бачення дизайну, що відмовлявся заходити всередину[13]. Драматург Бернард Шоу був твердим прихильником задуму Скотт як єдиного, що демонстрував театральний сенс[14]. Сама Скотт визнала, що в своєму дизайні вона не мала наміру приховувати функціональність будівлі[15].

Більшість критики спрямовувалось на зовнішню форму будівлі. Працюючи над проєктом, Скотт зверталась до театральних консультантів — Вільяма Бріджеса-Адамса, Баррі Джексона і театрального художника Нормана Вілкінсона[16]. Однією з особливостей будівлі, відзначених у спеціальному випуску модерністського «Архітектурного огляду» в червні 1932 року, стала відсутність у будівлі зовнішнього оздоблення[17][18].

З нинішньої точки зору театр, тепер званий Королівським Шекспірівським театром, вважається національно значущою будівлею, зразком архітектури сучасного муніципального стилю[18].

Скотт почала співпрацювати з Джоном Бреквеллом, а коли Джон Шепард і Елісон Слайлі одружилися, з'явилася спілка «Скотт, Шепард і Бреквелл». Жоден з подальших проєктів спілки не мав популярності, хоча їхня робота 1938 року над будівлею Фосетта в коледжі Ньюнем, Кембридж заслуговує на увагу[19]. У післявоєнний період Скотт повернулася в Борнмут, де працювала з Рональдом Філліпсом і партнерами[20]. У 1960-х роках вона вступила на державну службу, працюючи в архітектурному відділі Борнмутського міського округу над такими проєктами, як новий павільйон і театр на пірсі Борнмута[9]. Ці досить прості проєкти не відбивали раннього таланту Скотт, значною мірою забута, вона була не здатна реалізувати ранніх планів[21].

1968 року Елізабет Скотт вийшла на пенсію[20].