Енармоніка
Енармоніка, енармон (дав.-гр. [γένος] ἐναρμόνιον, ἁρμονία лат. enarmonium, [genus] enarmonicum, harmonia) — рід мелосу в давньогрецькій музиці. Головною, легко вловлюваною на слух ознакою енармоніки є наявність мікроінтервалу, так званої дієси. Структурним ядром енармоніки (як і всіх інших родів мелосу) є тетрахорд.
У сучасній музичній науці системи з інтервалами меншими від півтону отримали назву мікротонових.
Від енармоніки слід відрізняти енгармонізм[1] .
Документальні свідчення
Грецькі письменники запевняють, що енармонічними були мелодії Сімоніда і Піндара (ноти не збереглися). Вони ж були характерні для трагедії V століття[2]. Пори мізерність збережених фрагментів з «Ореста» й «Іфігенії в Авліді» Евріпіда (№ 3 і № 4 в антології Пельмана-Веста[3]), використання в них енармоніки (втім, як і хроматики) не викликає сумніву. Спартанський декрет (рубіж V—IV ст. до н. е.)[4] інкримінує Тимофію Мілетському вживання «неблагородної і строкатої» хроматики замість того, щоб виконувати мелодію в «простій і благородній» енармоніці. Аристоксен (2-га пол. IV ст. до н. е.) визначав енармонічний рід як найвишуканіший і нарікав, що «сприйняття ледь звикло до нього з великими труднощами». В епоху еллінізму енармоніка найвірогідніше зникла з регулярного вживання, хоча в теоретичних трактатах продовжувала обговорюватися аж до кінця античності як складова частина мелосу. У I ст. до н. е. Діонісій Галікарнаський писав: «Коли я читаю промови Ісократа, <…> я стаю благісно серйозним (дав.-гр. σπουδαῖος і дух мій заспокоюється, як у людей, які слухають спондеїчні авлеми[5] або дорійські енармонічні мелодії» (Dion. Hal. Dem.22). У II ст. н. е. Птолемей свідчив: «З описаних родів [мелосу] ми виявляємо, що всі діатонічні звичні нашому слуху, але не енармонічний рід і не м'яка хроматика[6], тому що люди не дуже отримують задоволення від надто розслаблених [мелодійних] характерів („етосів“ — дав.-гр. ἠθῶν»[7]. Приблизно про те ж говорить у кінці III ст. Арістід Квінтіліан: «Більш [від інших родів] вишукана енармоніка; її сприймають лише найвизначніші музиканти, для більшості ж вона нездійсненна. Внаслідок цього ті, хто заперечує дієсу в мелодії, вважають (через власну [слухову] неміч), що цей інтервал абсолютно неприйнятний для мелодії (дав.-гр. ἀμελῴδητον)»[8].
В епоху Ренесансу робилися спроби відродження давньогрецької енармоніки, втім, вони залишилися в ранзі одиничних експериментів (малозначних) італійських і французьких композиторів (Н. Вічентіно, Д. Мадзоккі, А. Майоне, Г. Котле) і не набули широкого визнання.
Примітки
- В англійській мові, де для опису цих різних музичних явищ використовують один термін enharmonic, зрозуміти, про що саме йдеться, можна лише з контексту.
- «Хто не знає, що етолійці й долопи, хоч вони використовують діатоніку, хоробріші від співаків у трагедії, які звикли співати в енармоніці? Значить, хроматика не робить людей боягузами, а енармоніка не робить їх сміливцями» (папірус із Ель-Хіби, бл. 390 до н. е.). Значно пізніше Псевдо-Пселл у книзі «Про трагедію» пише, що давня мелопея включала енармоніку в чистом вигляді або змішану з діатонікою і аж до Евріпіда хроматики в трагедії не було. (дав.-гр. Ἡ δὲ παλαιὰ τραγικὴ μελοποιΐα γένει μὲν τῷ ἐναρμονίῳ ἐχρήσατο ἀμιγεῖ καὶ μικτῷ ἑνικῆς ἁρμονίας καὶ διατόνων, χρώματι δὲ οὐδεὶς φαίνεται κεχρημένος τῶν ἄχρις Εὐριπίδου).
- Documents of Ancient Greek Music. The extant melodies and fragments edited and transcribed with commentary by Egert Pöhlmann and Martin L. West. Oxford, 2001, pp.12-21.
- Інтерполяція в трактаті «Основи музики» Боеція, бл. 500.
- Тобто мелодіям, що виконуються на авлосі під час ритуального узливання.
- Різновид („хроя“) хроматичного роду мелосу.
- Гармоніка. Кн.I, гл.16. Під «розслабленням» (або «ослабленням») мають на увазі надмірне пониження кінуменів у тетрахорді.
- Про музику. Кн. I, гл.9.
Література
- Vogel M. Die Enharmonik der Griechen. Düsseldorf, 1963.
- Aristides Quintilianus on Music in Three Books. Translation <…> by Thomas J. Mathiesen. New Haven, 1983.
- Лебедев С. Учение о хроматике Маркетто из Падуи // Проблемы теории западноевропейской музыки (XII—XVII вв.). М., 1983.
- Greek Musical Writings. Volume II: Harmonic and Acoustic Theory, edited by Andrew Barker. Cambridge, 1989.
- Аристоксен. Элементы гармоники. Издание подготовил В. Г. Цыпин. М., 1997 (т.1), 1998 (т.2).
- Documents of Ancient Greek Music. The extant melodies and fragments edited and transcribed with commentary by Egert Pöhlmann and Martin L. West. Oxford, 2001.
- Холопов Ю. Н. Гармония. Теоретический курс. М., 2003.
- Музыкально-теоретические системы. Учебник для <…> музыкальных вузов. М., 2006.
- Cordes M. Nicola Vicentinos Enharmonik. Musik mit 31 Tönen. Graz, 2007.